Виглядає, ці четверо — одна команда.

І там, де твориться щось кримінальне, та ще й із втручанням нечистої сили, четвірка відвертих гопників так і проситься в число перших, хто може бути якимось боком реально причетний до цих подій.

Відмахнувшись від настирної оси, яка з’явилася біля носа, Мельник визначив для себе завданням номер один прокачати „чотирьох мушкетерів”. А оскільки в самий розпал полудневої спеки, коли довкола дуже багато народу, вони навряд чи ризикнуть чинити якійсь екстрим, Віталій вирішив відволіктися від основної мети свого перебування тут. Пройшовши вузьким проходом через лабіринти людських тіл, він дістався води, зайшов у неї, занурився з розгону і поплив.

Спочатку — навперейми течії, а потім — повністю віддавшись їй.

— Тук-тук. Не проженеш, хазяїн?

Обухівський похмуро глянув на Мельника, потім — на годинник.

— Половина десятої.

— У вас у такий час уже спати лягають?

— Дивись там... Тільки гуляти народ починає. Он, „Аврора”, приватне підприємство — там життя тільки починається. Вони до останнього клієнта.

— Хіба це не ваша контора?

— Наша — отой вагончик, ти його вже бачив. Крейсер цей довбаний стоїть фактично за межами території, яка належить до бази. За ним — чисте поле і дикуни.

— Бачив я сьогодні вже ті намети. Серед власного сміття люди живуть.

— Я б не називав тих, хто сере там, де спить і їсть, людями, — Обухівський зітхнув. — Так ти заходиш чи через поріг будемо говорити?

— Ну, раз хазяїн не проти...

Викупавшись, відчувши заодно на собі силу течії Десни і всі підводні сюрпризи, які вона приготувала, Мельник повернувся до себе. Він не знав, за якою системою буде тут харчуватися, тому вирішив це питання для себе просто: сходив до Люди в вагончик, накупив бульйонних кубиків, консервів, кілька пачок вермішелі „Мівіна”, випив заодно ще сотню зі своєї персональної пляшки і, зачинившись із середини в будиночку, заліг спати. Проспавши так більше трьох годин, сходив із чайником на кухню, де йому без проблем дозволили кип’ятити воду, приготував собі військово-польовий обід холостяка, перекусив і знову прогулявся по околицях. По обіді людей на пляжі значно поменшало.

А веселу „бичачу” гоп-компанію він надибав на тому місці, про яке щойно згадав Обухівський. Всі четверо спали біля намету за територією бази, серед кількох подібних „диких” наметів. Довкола валялися порожні балони з-під пива і спустошена горілчана тара.

Поруч із їхнім наметом у тіні розлогої верби лежав здутий рибальський човен.

Мельник не думав, що все буде так просто. Але зовні він був схожий на той, імпортний, на якому плавав на Тихий Затон перший із загиблих рибалок. Зважаючи на те, що три інших човни були не новими і знайшлися, Віталій вивчив опис зниклого човника.

Схожих човнів багато. Імпортні в нас — не дефіцит. Тільки ніхто з цих молодих бичків не був схожий на людину, котра може собі дозволити купити дорогий човен, та ще й так просто кидати його під дерево. До свого власного оснащення справжні затяті рибалки так пофігістично не ставляться.

І все ж таки це було б надто просто. Люди про нечисту силу говорять, а тут — четверо молодих довбодятлів явно без царя в голові. Навіть якби з якихось причин хтось і придумав нечисту силу, в жодного з них окремо, так само як і в усіх разом, не вистачило б звивин обставитися під нечисть.

Мент із офіційними повноваженнями уже давно отримав би санкцію на затримання лише на підставі того, що в чотирьох підозрілих осіб знаходиться човен, схожий на той, на якому плавав загиблий рибалка. Їх би розвели по камерах і пресували до ранку. Результат Мельник знав наперед: хтось перший не витримав би і признався — човен знайшли випадково, валявся безхозний або плавав десь. Замість того, аби шукати господаря, вони тихцем забрали собі. Може таке бути? Може.

Більше того. Мельник, не маючи жодних законних повноважень, переконаний — приблизно так усе відбувалося насправді.

Правда, він ще не з’ясував для себе, чи здатен хтось із четвірки на вбивство людини. Вони — зграя, причому некерована, і це очевидно. Можуть закопати когось ногами і навіть не надати цьому особливого значення. Подадуть потім як подвиг... Але щоб отак старанно все спланувати — і при цьому не знищити такий важливий речовий доказ, як прикметний імпортний човен...

В будь-якому разі пороти гарячку він не збирався. Через те в бутність свою опером мав низькі показники розкриття злочинів. Зате в тій ганебно невисокій, порівняно зі звітністю колег, кількості розкритих справ усі факти були старанно, до занудства, перевірені. І на зону йшли реальні злочинці, провина яких підтверджувалася солідною доказовою базою.

Тому, лишивши гоп-компанію в спокої до завтра, Мельник прихопив коньяк і пішов до Обухівського. Не вийде розмови, так хоч випити буде з ким...

Побачивши пляшку, директор бази скривився.

— У Люди брав?

— А де ще?

— Їй нормального нічого не завозять.

— Чим поганий? „Борисфен”, наче нічого...

— А, ну його... Все одно... Тільки ми з тобою по любе не подружимося.

— Так я хіба дружитися прийшов? Просто розмова є. Мені тут ніби як працювати треба. Охороняти типу... А що, де, як, кого і від кого...

— Це ти в хазяїна свого запитай. До тебе в нас тут охоронців не було.

— Без потреби чи просто не вистачало бюджету?

Відповідати Обухівський не поспішав. Знайшов два гранчаки, витягнув з холодильника копчену ковбасу, з плетеного кошика в кутку взяв кілька огірків та помідорів.

— Звиняйте. До коньяків не звичні. Чим закусимо, тим і добре.

— Ну, коньяк узагалі не закусюють...

— Так ми ж не кацапи!

Залізний аргумент, нічого не скажеш.

— Тут будемо чи на повітрі?

— На повітрі комарі нами закусять.

— Тут звикнути треба! — багатозначно підніс пальця догори Обухівський. Причому промовив це з очевидної гордістю. Ех ви, мовляв, жевжики міські. Кинути вас на природу — дня не протягнете. І комарі вам, і мухи, і какати без унітаза...

— Значить, я ще не звик.

— Тоді сідай! — кивнув хазяїн на вільний стілець, сам примостився навпроти. Нарізав ковбаси, перекраяв навпіл кожен овоч. На правах старшого розлив коньяк по чарках.

— Ну що, погнали наші городських? — Мельник підніс свою чарку і заклично гойднув.

— Давай, давай, — Обухівський ледь торкнувся його чарки своєю, швиденько випив, хрумкнув огірком. Навздогін своїй порції Мельник послав шматочок ковбаси. Помовчали.

— Нічого так пішло, — порушив мовчанку Віталій.

— Угу. Як діти в школу — рівненько, гладенько і тихенько, — погодився директор бази. — Ти, знаєш, не шукай тут до мене підхідців. Мент?

— Хто?

— Папа римський. Не роби таких круглих очей, в тебе все на морді написано. Мент?

— Ну, скажімо, вже ні. Колись був, тепер — на вільних хлібах. Розшифрував ти мене, значить, начальнику...

— Це ти начальник, коли вже на то пішло. Давай по другій, — вони випили ще, тепер уже — не чокаючись і не закусюючи, Обухівський витер губи тильним боком долоні і повів далі: — Ти не аж так зашифрований, скажу я тобі. Кого в нас у охорону наймають? Колишніх ментів чи пацанів молодих після армії. На молодого ти явно не тягнеш, виходить — лягавий. А, з тобою просто все, — він потягнувся за сигаретами, закурив. — От аби мені хто пояснив, для чого мені тут ще двоє рятувальників і де таких беруть.

— В смислі?

— Ти ж слухати прийшов, та к слухай. Я тут начальником за царя Гороха. І якщо людина дурна, її підрозділ МЧС не врятує. Скажімо, поліз хтось п’яний серед ночі при місяці купатися. Причому не сам, а з дівкою своєю. Обидвоє голі — русалки, блядь. А течія когось із них раз — і потягла. Кричи, не кричи, завжди всі думають, що п’яні забавляються. Поки туди, поки сюди — вже все, гайки, потонула людина. Тепер ти мені скажи: оці, хто вночі купатися біжить, повинні розбудити рятувальників, аби ті на березі стояли і в разі чого рятували? — тепер він наливав сам, свою чарку перехилив, не припрошуючи, гризнув помідора, затягнувся цигаркою, — Це я до того, що цілком нормально справлявся з одним рятувальником. А тут приходить багатий дядя і відразу оформляє мені в штат ще двох. Результат — такий самий. Що один мій Саня на березі з ранку до вечора товчеться, що тепер всі троє по пляжу гуляють. Розумна людина сама не полізе річку перепливати, дитину від себе не відпустить ні на крок, а на придурків, я ж кажу, управи немає взагалі. Багатий дядя цього, думаєш, не розуміє?