— Ви пропонуєте з принципу допити цю пляшку? — посміхнулася Ольга.

— Я пропоную віддати її Антону. Все ж таки він у нас потерпілий. Ви як, не проти?

Антон мовчки підвівся і, буркнувши щось собі під ніс, вийшов, лишивши пляшку на столі.

— Образився, що йому не повірили?

— Думаю, Олю, він образився, що йому не дали пістолет. Я ви думаєте, він — нормальний?

— Рівно настільки, наскільки нормальний довколишній світ, — вона підвелася. — Піду і я. Тепер спатиму спокійно. Я ж сусідка цілого охоронця. До речі, а вас як звати?

— Віталій.

— Нарешті познайомилися остаточно. Добраніч, Віталію...

Коли на ранок Мельник вийшов, аби перевірити, як там Лютий з компанією, їхнього намету та речей він не побачив. Після них лишилася тільки купа сміття. Виходить, утекли...

Де їх тепер шукати і чи потрібно це робити взагалі. Чомусь Шульга був переконаний — вони рано чи пізно самі нагадають про себе.

Адже вчора вони не втекли. Вони лише відступили.

Прокачати того, хто назвав себе Антоном Кулаковим, дослідником із Количівки, виявилося нескладно. Тут Мельник обійшовся своїми силами. Рано, традиційно поставивши Обухівського до відома про потребу відлучитися по справах і отримавши у відповідь байдуже знизування плечима, він сів за кермо і поїхав у Количівку. Від Козубів — якихось нещасних сімдесят кілометрів.

Селищного дільничного інспектора Мельник знав. Не особисто, але чув про нього: років сім чи вісім тому після того, як у нього на допиті від серцевого нападу помер підозрюваний, міг вибухнути грандіозний скандал. Слідів від побоїв на тілі не знайшли, і це врятувало ситуацію — опера не вигнали, а довічно вислали в Количівку, без жодних перспектив службового зростання і зміни звання старлея хоча б до капітана. Але зовсім несподівано своїм новим призначенням той виявився задоволений — в тихому селищному болітці йому жилося спокійніше. В Чернігові він був одним із рядових оперів, у Количівці — відома і навіть шанована людина. Словом, те, що більшість амбітних колег сприйняла б як трагедію, цей вважав великою удачею. Саме тому Мельник та інші часом, коли все діставало до печінок, тихо заздрили йому.

Дільничний, виявляється, так само пам’ятав Мельника по райвідділу. Тому навіть не розпитував, для чого йому ця інформація, дав Антону Кулакову коротку характеристику: „Шизик!”, і порадив переговорити з чоловіком його рідної сестри. Родичі жили в різних краях селища і особливо не спілкувалися. Хоча й ворожнечі між ними не було.

Родичі тримали кіоск поруч із автобусною зупинкою. Сестра Кулакова так само поставилася до цікавого незнайомця без жодної підозри. Просто махнула рукою, ніби відмахуючись від набридливої комахи, і коротко та, судячи з усього, звично переповіла Мельнику братову історію.

Зараз Антону сорок три роки. За словами сестри, люди з віком розумнішають, а її брат — навпаки. В дитинстві був дуже розумним, золотий медаліст, учився в Київському університеті на біофаці, після закінчення якимось дивом вибив собі розподіл у Чернігів і працював якійсь час у школі. Але вже тоді в його голові щось відбулося. Спочатку почав товкти всім про інопланетні цивілізації, потім об’явив себе контактером із мешканцями космосу, почав читати специфічні брошурки, а потім — писати такі самі статті в різні газети та журнали, які охоче це друкували. Виявляється, маса людей перейнята такими ж проблемами. Згодом Антон Кулаков переключився на нечисту силу і став мисливцем за привидами. Навіть знаходилися такі, хто запрошував його до себе додому очищати помешкання від злих духів. Перша дружина з Антоном розвелася, бо він публічно назвав її посередником між цим світом та темними силами. Але дуже скоро з ним почала жити інша жінка — за словами сестри Кулакова, така сама трахнута, як і Антон.

Зі школи його вигнали після того, як у нього просто серед білого дня стався несподіваний припадок. Він пройшов обстеження, і отримав діагноз — легка форма шизофренії. З вироком медиків Антон не погодився, і лікуватися відмовився категорично. Хоча на цій стадії хвороби сучасна медицина могла допомогти. Зате з часом Кулаков став місцевою знаменитістю. Про нього писали газети, до нього навідувалося телебачення. Він пророкував то кінець світу, то голод, то навпаки — економічне процвітання. З роботою якось вирішилося — влаштувався кудись двірником. Співмешканка його працювала добу через три санітаркою в обласній лікарні. Грошей, звісно, не вистачало. Тоді Кулаков продав свою чернігівську квартиру і з допомогою родичів купив невеличку хатку в Количівці.

Останнім часом, за словами сестри, Антон заманьячив на якесь страшне чудовисько, котре нібито живе десь на дні однієї з деснянських заток. Звідки він про це дізнався, сестра не знає і знати не хоче. Нехай це виглядає не зовсім по-людські, тільки проблемний братець їм уже в печінках сидить. І якщо вже родинні зв’язки зобов’язують спілкуватися, то сестра з чоловіком намагаються робити це якомога рідше.

Жінка, з якою тепер жив Антон Кулаков, виявилася вдома — на чергування їй тільки завтра. Вона підтвердила: чоловік, як вона його назвала, вирушив робити відкриття століття — вистежувати мутантів на Десні. Для чого взяв на роботі відпусту за свій рахунок. Мельник не був лікарем, але вчора вночі він спілкувався з самим Антоном. І зараз, дивлячись на цю жінку і слухаючи її, він готовий був закластися на все, що завгодно: якщо вона рано чи пізно надумається вбити людину, її визнають після того неосудною.

Звісно, він не лікар, але сам Кулаков видався йому лише диваком із тарганами в голові. А це нічого не означає — в кожного свої таргани. У цієї жінки їх точно більше, ніж у пересічної людини.

Усе б добре. За інших обставин Мельнику було б досить цих відомостей для того, аби припинити справу. Але його нинішній винаймач банкір Заруба, подруги-боягузки білявої Ольги і жінки з Козубів навряд чи будували свої підозри та побоювання лише на дивацтвах шизофреника Антона Кулакова.

Божа людина, ображати гріх. Так про Антона і йому подібних люди говорять. І віри їхнім словам не ймуть.

Але ж Кулаков, Божа людина, так само, як інші, звідкись дізнався про дивні та моторошні справи, які творяться на Тихому Затоні. Просто зробив свої висновки і поставився до цього інакше. Можна сказати, що Кулаков — така сама жертва чуток та пліток. Причому — потенційна жертва. Таким, як він, дуже просто повірити в різну чортівню. Хоч інопланетну, хоч потойбічну, хоч підземну, хоч підводну.

Треба знайти, звідки вони йдуть, ці чутки. І пошуки причини загибелі чотирьох рибалок так само ніхто не відміняв.  

Повернувшись під обід на базу, Мельник застав на лавочці біля свого бунгало біляву сусідку. Ольга нервово курила тоненьку жіночу цигарку з ментолом. Побачивши його, навіть не ворухнулася. Дочекалася, поки підійде, і, дивлячись знизу вгору, повідомила:

— Він пішов ловити чудовисько.

— Хто? — запитання випередило логічний хід думок.

— Наш із вами друг Антон.

— Він уже наш друг?

— Ми ж врятували його, правильно? Значить, відповідаємо за того, кого приручили.

— Ми його вже приручили?

— Ви говорите так, ніби вам байдуже.

— Олю, — Мельник присів напроти неї. — Зранку я б ще поставився до ваших слів серйозно. Тепер я про нього дещо дізнався. Не буду вдаватися в подробиці та медичну термінологію, але наш із вами, як ви кажете, друг цілком може піти шукати в околицях місце висадки марсіан.

— Ви серйозно?

— Ми з вами не працюємо в міліції. І не родичі Кулакова. Тому довідку з дурдома нам не дадуть.

— Тим більше! — тепер вона підхопилася і дивилася на Віталія згори. — Якщо він справді хвора людина, ми тим більше повинні зараз знайти його! Це серйозно, Віталію! Він пішов ловити чудовисько сам!

— Олю, ви присядьте, — вона слухняно сіла. — Отак. А тепер скажіть — яке чудовисько, де воно живе і хто його бачив. Про що, власне, йдеться? Про маячню людини з легким розладом психіки чи...