неясні, але жваві, що лунали за дверима...
Я все ще стояв непорушно, коли двері з кабінету відчи-
нилися і увійшли обидва співбесідники. Я знову почув на
своїй голові чиюсь руку і здригнувся. То рука батька ніжно
гладила моє волосся.
Тибурцій взяв мене на руки і посадив у присутності бать-
ка до себе на коліна.
Приходь до нас,— сказав він,— батько тебе відпус-
тив попрощатися з моєю дівчинкою. Вона... вона вмерла.
Голос Тибурція затремтів, він чудно заморгав очима, але
відразу встав, поставив мене на підлогу, випростався і швид-
ко пішов з кімнати.
Я запитливо підвів очі на батька. Тепер гіереді мною сто-
яла інша людина, та саме в цій людині я знайшов щось рідне,
чого даремно шукав раніше. Він дивився на мене своїм зви-
чайним замисленим поглядом, але тепер у цьому погляді
видно було відтінок здивування і нібито запитання. Здава-
лось, буря, яка тільки-но пронеслася над нами обома, розві-
яла важкий туман, що навис над душею батька. І батько лише
тепер почав пізнавати в мені знайомі риси свого рідного
сина.
Я довірливо взяв його руку і сказав:
Адже я не украв... Соня сама дала мені тимчасово.
Та-ак,— відповів він задумливо, — я знаю... Я винний
перед тобою, хлопчику, і ти постараєшся коли-небудь забути
про це, правда?
Я хутко схопив його руку й почав цілувати. Я знав, що
тепер ніколи вже він не буде дивитися на мене тими страш-
ними очима, якими дивився кілька хвилин тому, і так довго
стримувана любов линула цілим потоком в моє серце.
Тепер я його вже не боявся.
Ти відпустиш мене тепер на гору? — спитав я, згадав-
ши раптом запрошення Тибурція.
Та-ак... Іди, іди, хлопчику, попрощайся! — ласкаво
промовив він, все ще з відтінком подиву в голосі. Та, проте,
почекай... будь ласка, хлопчику, зажди трохи.
Він пішов у свою спальню і через хвилину, вийшовши
звідти, сунув мені в руку кілька папірців.
Передай це... Тибурцію. Скажи, що я ласкаво прошу
його... зрозумів?., ласкаво прошу взяти ці гроші... від тебе...
Ти зрозумів?.. Та ще скажи, якщо він знає одного тут... Фе-
доровича, то нехай скаже, що цьому Федоровичу краще піти
з нашого міста... Тепер іди, хлопчику, іди швидше!..
Я наздогнав Тибурція вже на горі, захекавшись, несклад-
но виконав доручення батька.
Ласкаво просить... батько...— і я почав совати йому
в руку передані батьком гроші.
Я не дивився йому в обличчя. Гроші він узяв і похмуро
вислухав дальше доручення щодо Федоровича.
У підземеллі, в темному кутку, на лаві лежала Маруся.
Слово «смерть» не має ще зрозумілого значення для дитини,
і гіркі сльози лише тепер, коли я побачив це бездушне тіль-
це, стиснули мені горло. Моя маленька приятелька лежала
серйозна і сумна, з зажуреним витягнутим личком. Закриті
очі трохи запали і ще дужче відтінилися синявою. Ротик тро-
хи розкрився з виразом дитячої туги. Маруся наче відповіда-
ла цією гримаскою на наші сльози.
«Професор» стояв у головах і байдужливо хитав головою.
Хтось у кутку стукав сокирою, готуючи труну з старих до-
щок, зірваних з даху каплиці. Марусю убирали осінніми кві-
тами. Валек спав у кутку, здригаючись уві сні всім тілом, і
час від часу нервово схлипував.
ЗАКІНЧЕННЯ
Незабаром після описаних подій члени «поганого това-
риства» розвіялись у різні сторони. Тибурцій і Валек зовсім
несподівано зникли, і ніхто не міг сказати, куди вони пода-
лись тепер, як ніхто не знає, звідки вони прийшли в наше
місто.
Стара каплиця дуже потерпіла від часу. Спочатку у неї
провалився дах, продавивши стелю підземелля. Потім навко-
ло каплиці почали утворюватися обвали, і вона зробилася ще
похмурішою; ще голосніше виють в ній пугачі, а вогні на
могилах темними осінніми ночами спалахують синім зловіс-
ним світлом.
Тільки одна могила, обгороджена парканчиком, щовесни
зеленіла свіжим дерном, рясніла квітами. Ми з Сонею, а іноді
навіть з батьком, відвідували цю могилу; ми любили сидіти
на ній у затінку лопотливої берези, проти міста, що ти- !
хо виблискувало в тумані. Тут ми з сестрою разом читали, £
думали, ділилися своїми першими молодими думками, перши-
ми планами крилатої і чесної юності.
Коли ж надійшов час і нам залишити тихе рідне місто,
тут же, в останній день, ми обоє, сповнені життя і надії, ви-
голошували над маленькою могилкою свої обітниці.
34 коп.
Видатний російський
письменник Володимир
Галактіонович Королен-
ко (1853-1921) виріс
на Україні в небагатій
трудящій сім'ї. В своїх
творах він завжди бо-
ровся за правду. Ко-
роленко не міг бути
байдужим до страждань
простого народу, гаряче
ненавидів усіляке зло,
насильство, несправед-
ливість.
Короленко написав
багато чудових творів.
Однією з перших була
повість «У поганому то-
варистві» (1885). Не-
вдовзі з невеликими ско -
роченнями її надрукува-
ли для дітей за назвою
«Діти підземелля». Це
твір про дитячу дружбу,
про життя бідняків у
царській Росії.
ДЛЯ ДОШКІЛЬНОГО ТА МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ
Короленко Владимир Галактионович. ДЕТИ ПОДЗЕМЕЛЬЯ. (На украин-
ском язьіке). Редактор В. Л. Ніколенко. Художній редактор Є.О.Звєздов.
Технічний редактор X, М. Романчикова. Коректори Т. О. Крижна,
Є. П. Карлаш. Здано на виробництво 3. II. 1971 р Підписано до друку
15. VII. 1971 р. Формат 84ХІ08'/іе. Папір офс. № 1. Фіз. друк. арк. 4 5.
Обл.-вид. арк. 4,48. Умови, друк. арк. 7,56. Тираж 50 000. Зам. № 219.
Ціна 34 коп. Видавництво «Веселка», Київ, Кірова, 34. Друкоофсетна
фабрика «Атлас» Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР, Львів,
Зелена, 20.
notes
1
Лотоки — тут: лопаті млинового колеса