і дівчинці. Вона ласкаво подала мені свою крихітну ручку

і, дивлячися знизу вверх блакитними очима, спитала:

Ти прийдеш до нас знову?

Прийду,— відповів я,— обов'язково.

Що ж,— сказав задумливо Валек,— і справді, приходь,

тільки в такий час, коли наші будуть у місті.

Хто це «ваші»?

Та наші... усі... Тибурцій, «професор»... хоча той, ма-

буть, не заважатиме.

Добре. Я подивлюся, коли вони будуть у місті, і тоді

прийду. А поки що — прощавайте!

Гей! Послухай! — гукнув мені Валек, коли я відійшов

на кілька кроків.— А ти не будеш базікати про те, що був

у нас?

Нікому не скажу,— відповів я твердо.

Ну, ось це добре! А цим твоїм дурням-хлопцям, коли

лізтимуть, скажи, що бачив чорта.

Гаразд, скажу.

Ну, прощавай!

Прощавай!

Густі присмерки спустилися над Княжим-Веном, коли я

наблизився до паркану нашого саду. Над замком, як намальо-

ваний, повис серп місяця, засвітилися зірки.

Я хотів уже лізти на паркан, як хтось схопив мене за руку.

Васю, друже,— схвильовано зашепотів мій товариш,

що утік.— Як же ти!.. Голубчику!

А от, як бачиш! А ви всі мене покинули!..

Він спустив очі додолу, але цікавість перемогла почуття

горому: він спитав знову:

Що ж там було?

Що? — відповів я тоном, що не припускав сумнівів.—

вичайно, чорти. А ви боягузи...

І, відмахнувшись від засоромленого товариша, я поліз на

паркан... Через чверть години я вже спав глибоким сном.

І вві сні мені ввижалися справжні чорти, які весело вистри-

бували з люка. Валек ганяв їх лозиною, а Маруся весело

блищала оченятами, сміялася і плескала в долоні.

РОЗДІЛ IV

ЗНАЙОМСТВО ТРИВАЄ

З того часу я ввесь захопився моїм новим знайомством.

Увечері, лягаючи спати, і вранці, встаючи, я тільки й думав

про те, як піду на гору. По вулицях міста я тинявся тепер

з єдиною метою — подивитись, чи тут вся компанія, яку

Януш характеризував словами «погане товариство». І якщо

Тибурцій розглагольствував перед своїми слухачами, а темні

особи сновигали по базару, я відразу ж біг через болото на

гору, до каплиці, заздалегідь наповнивши кишені яблуками,

які міг рвати в саду без заборони, та ласощами, які завжди

зберігав для своїх нових друзів.

Валек, що взагалі був дуже солідний і викликав у мене по-

вагу своїми манерами дорослої людини, приймав ці подарун-

ки просто і здебільшого відкладав куди-небудь, зберігаючи

для сестри, а Маруся щоразу плескала в долоні, і очі її

блищали щирим захватом; бліде личко дівчинки зашарюва-

\.ося, вона сміялася, і цей сміх нашої маленької приятельки

лунав у наших серцях нагородою за цукерки, які ми жертву-

вали на її користь.

Це було бліде, крихітне створіння, схоже на квітку, що

зросла без променів сонця. Хоч їй було вже чотири роки,

проте вона ходила ще погано, непевно ступаючи кривими

ніжками, і хиталася, як билинка: руки її були тонкі й про-

зорі, голівка похитувалася на тонкій шиї, як голівка польо-

вого дзвіночка, але очі дивилися інколи так не по-дитячому

сумно і усмішка так нагадувала мені мою матір в останні дніїї життя, коли вона, бувало, сиділа біля відчиненого вікна

і вітер ворушив її біляве волосся,— що мені ставало самому

сумно, і сльози підступали до очей.

Я мимоволі порівнював її з моєю сестрою: вони були

одного віку, але моя Соня була кругленька, як пампушка,

і пружна, як м'ячик. Вона так жваво бігала, коли, бувало,

розгуляється, так дзвінко сміялася, на ній завжди були такі

красиві плаття, а в темні коси її щодня служниця вплітала

червону стрічку.

А моя маленька приятелька майже ніколи не бігала і смі-

ялася дуже рідко; коли ж сміялася, то сміх її бринів, як ма-

лесенький срібний дзвіночок, якого за десять кроків уже не

було чутно. Плаття у неї було брудне й старе, в косі не було

стрічок, але волосся у неї було довше й розкішніше, ніж

у Соні, і Валек, на мій подив, дуже майстерно вмів його

заплітати, що й робив кожного ранку.

Я був великий розбишака. «У цього малого,— говорили

про мене старші,— руки й ноги налиті ртуттю»; цьому я й

сам вірив, хоч не уявляв собі ясно, хто та яким способом

проробив наді мною цю операцію. У перші ж дні я вніс жва-

вість і в товариство моїх нових знайомих. Навряд чи луна

старої каплиці будь-коли повторювала такі голосні вигуки,

як у той час, коли я намагався розворушити й захопити сво-

їми іграми Валека й Марусю. Проте це вдавалося погано.

Валек серйозно дивився на мене й на дівчинку, і якось, коли

я примушував її бігати зі мною наввипередки, він сказав:

— Не треба, вона зараз заплаче.

Справді, коли я розворушив її і примусив бігати, Маруся,

зачувши мої кроки за собою, раптом повернулася до мене,

підвівши рученята над голівкою, начебто для захисту, поди-

вилася на мене безпорадним, як піймана пташка, поглядом

і голосно заплакала.

Я зовсім розгубився.

От бачиш,— сказав Валек,— вона не любить гратися.

Він посадив її на траві, нарвав квітів і кинув їй. Вона пе-

рестала плакати і, перебираючи рослинки, щось говорила,

звертаючись до золотистих жовтців, і підносила до губ сині

дзвіночки. Я теж принишкнув і ліг поруч дівчинки.

Чому вона така? — спитав я нарешті, вказуючи очима

на Марусю.

Невесела? — перепитав Валек і потім сказав тоном

цілком переконаної людини: — А це, бачиш, від сірого ка-

меню...

Та-ак,— повторила дівчинка, як слаба луна,— це від

сірого каменю.

Від якого сірого каменю? — перепитав я не розу-

міючи.

Сірий камінь висмоктав з неї життя,— пояснив знову

Валек, дивлячись, як і раніше, у небо.— Так каже Тибурцій.

Тибурцій добре знає.

Та-ак, — знову відгукнулася тихою луною дівчинка.—

Тибурцій усе знає.

Я нічого не розумів у цих загадкових словах, які Валек

повторював за Тибурцієм, проте переконання Валека, що

Тибурцій все знає, вплинуло на мене. Я підвівся на лікті

і глянув на Марусю. Вона сиділа так, як посадив її Валек,

і так само перебирала квіти; рухи її тонких рук були повіль-

ні; глибокі сині очі виділялися на блідому обличчі, довгі вії

були сплющені. Коли я дивився на цю крихітну сумну по-

стать, мені стало ясно, що в словах Тибурція, хоч я й не ро-

зумів їхнього значення,— багато гіркої правди. Безперечно,

хтось висмоктує життя з цієї дивної дівчинки, що плаче тоді,

коли інші на її місці сміються. Але як же може зробити це

сірий камінь?

Це було для мене загадкою, страшнішою за всі примари

старого замку. Хоч і жахливі були турки, які конали під зем-

лею, та все ж від них віяло старою казкою. А тут щось.неві-

домо страшне було в наявності. Щось безформне, невблаган-

не-, тверде й жорстоке, як камінь, схилялось над маленькою

голівкою, висмоктуючи з неї рум'янці, блиск очей та жва-

вість рухів. «Напевне, це буває вночі»,— думав я, і почуття

жалю боляче стискало мені серце.

Під впливом цього почуття я теж зменшив свою жвавість.

Пристосовуючись до тихої солідності нашої дами, ми вдвох з

Валеком, посадивши її десь на траві, збирали для неї квіти,

різнокольорові камінці, ловили метеликів, іноді робили з цег-

лин пастки для горобців. Іноді ж, розлігшись біля неї на траві,

дивилися в небо, як пливуть хмари високо над кошлатим

дахом каплиці, розповідали Марусі казки або розмовляли.