жебрак! Я, якщо вже казати одверто, краду, і він крастиме.

А твій батько мене судить,— ну, і ти коли-небудь судитимеш...

ось його!

Не судитиму Валека,— заперечив я похмуро.— Не-

правда!

Він не судитиме,— насупилася і Маруся, переконливо

відхиляючи від мене жахливу підозру.

Дівчинка довірливо притулилась до ніг цієї потвори, а він

ласкаво пригладив жилавою рукою її біляве волосся.

Ну, цього ти наперед не кажи,— сказала чудна люди-

на, звертаючись до мене таким тоном, ніби вона розмовляла

з дорослим,— Не кажи, друже!.. Кожному своє, кожен іде

своєю стежкою, і хто знає... може, це й добре, що твоя стеж-

ка пролягла через нашу. Для тебе добре, тому що краще мати

в грудях шматочок людського серця ніж холодний камінь,—

розумієш?

Я не розумів нічого, та все ж таки вп'явся очима в облич-

чя дивної людини, очі пана Тибурція пильно вдивлялися

в мої.

Не розумієш, звичайно, бо ти ще малий... Тому скажу

тобі коротко: якщо колись доведеться тобі судити ось його,

то згадай, що коли ви обидва були дурнями і гуляли разом,—

то вже тоді ти йшов по дорозі в штанях і з добрим запасом

харчів, а він біг своєю дорогою голодранцем і з порожнім

пузом, а втім, — сказав він, різко змінюючи тон,— запам'ятай

добре от що: коли ти прохопишся своєму судді або хоч пти-

ці, яка пролітає повз тебе в полі, про те, що ти тут бачив, то

не бути мені Тибурцієм Драбом, якщо я тебе не повішу на

цей камінь за ноги і не зроблю з тебе копченого окосту. Це

ти, сподіваюся, зрозумів?

Я не скажу нікому... я... Можна мені знову прийти?

Приходь, дозволяю... Але з умовою... Я вже сказав тобі

відносно окосту. Пам'ятай!

Він відпустив мене, а сам розтягся із втомленим виглядом

на довгій лаві, що стояла біля стінки.

Візьми он там,— показав він Валекові на великий ко-

шик, який він, увійшовши, залишив біля порога,— та розведи

вогонь. Ми сьогодні варитимемо обід.

Це вже була не та людина, яка за хвилину до цього ляка-

ла мене, вирячивши очі, і не блазень, який розважав глядачів

за подачки. Він порядкував як господар, голова родини, який

повернувся з роботи і віддавав накази сім'ї.

Він здавався дуже втомленим. Одяг його був мокрий від

дощу, уся постать виявляла важку втому.

Ми з Валеком жваво взялися до роботи. Валек запалив

скалку, і ми пішли в темний коридор, що прилягав до підзе-

мелля. Там у кутку були звалені куски напівзотлілого дерева,

уламки хрестів, старі дошки; з цього запасу ми взяли кілька

кусків і, кинувши їх у камін, розвели вогник. Потім Валек

вже один умілими руками взявся за куховарство. За півгоди

ни у каміні в горщику закипало якесь вариво, і, чекаючи, поки

воно поспіє, Валек поставив на триногий, так-сяк збитий сто-

лик сковороду, на якій парували шматки смаженого м'яса.

Тибурцій підвівся.

Готово? — сказав він.—Ну й прекрасно. Сідай, ма-

лий, з нами — ти заробив свій обід... Пане вчителю,— гукнув

він потім, звертаючись до «професора»,— кидай голку, сідай

до столу!

Зараз,— вимовив тихим голосом «професор», здивував-

ши мене цією свідомою відповіддю.

Старий встромив голку в лахміття і байдуже, з тьмяним

поглядом сів на один з дерев'яних оцупків, що заміняли в під-

земеллі стільці.

Марусю Тибурцій тримав на руках. Вона і Валек їли з жад-

ністю, яка ясно вказувала, що м'ясна страва була для них не-

баченою розкішшю. Маруся обсмоктувала навіть свої засмаль-

цьовані пальці. Тибурцій їв не кваплячись і, підкоряючись,

очевидно, непереможній потребі говорити, повсякчас звер-

тався до «професора» із своєю розмовою.

Бідний вчений виявляв при цьому дивовижну увагу і, схи-

ливши голову, слухав усе з таким розумним виглядом, наче

розумів кожне слово. Іноді навіть він виказував свою згоду

кивком голови і тихим мимренням.

Ось як небагато треба людині,— казав Тибурцій,— чи

не правда? От ми й ситі, і тепер нам лишається тільки подя-

кувати богові та клеванському ксьондзові...

Ага, ага! — підтакував «професор».

Ось ти підтакуєш, а сам не розумієш, до чого тут кле-

ванський ксьондз,— адже я тебе знаю. А проте, коли б не бу-

ло клеванського ксьондза, у нас не було б смаженини і ще

дечого.

Це вам дав клеванський ксьондз? — спитав я, згадавши

раптом кругле, добродушне обличчя ксьондза, який бував у

батька.

У цього малого допитливий розум,— вів далі Тибурцій,

звертаючись, як і раніше, до «професора». — Справді, його

священство дав нам усе це, хоча ми у нього і не просили, і на-

віть, можливо, не лише його ліва рука не знала, що дає пра-

ва, але й обидві руки не мали про це найменшого уявлення...

З цієї дивної та заплутаної мови я зрозумів лише, що засіб

придбання був не зовсім звичайний, а тому не витримав і ще

раз запитав:

Як! Ви це взяли... самі?

Малий не позбавлений проникливості, — як і раніше,

вів далі Тибурцій.— Шкода тільки, що він не бачив ксьондза:

черево у нього, як справжня сорокова діжа і, значить, обжер-

ливість йому дуже шкодить. У той же час, ми всі тут страж-

даємо від того, що надмірно худі, а тому деяку кількість про-

візії не можемо вважати для себе зайвою... Чи не так я кажу?

Ага, ага! — замислено промимрив «професор».

Ну от! Цього разу ви висловили свою думку дуже до-

речно, а то вже я починав думати, що у цього малого розум

жвавіший, ніж у деяких вчених... А втім,— звернувся він до

мене,— ти ще дурний і багато чого не розумієш. А ось вона

розуміє. Скажи, моя Марусю, чи добре я зробив, що приніс

тобі смажене?

Добре! — відповіла дівчинка, злегка блиснувши бірю-

зовими оченятами.— Маня була голодна.

Надвечір цього дня я із затуманеною головою задумливо

повертався до себе. Дивні розмови Тибурція на жодну хвили-

ну не захитали в мене переконання, що «красти недобре».

Навпаки, хворобливе почуття, яке я мав раніше, ще збільши-

лося. Жебраки, злодії... у них нема дому!.. Від людей я дав-

но вже знав, що з усім цим поєднується презирство. Я на-

віть відчував, як з глибини моєї душі підводиться гіркота

презирства до моїх маленьких друзів, але я інстинктивно за-

хищав мою приязнь від цієї гіркоти. І наслідок — жаль до

Валека і до Марусі збільшився та загострився, але прихиль-ність не зникла. Переконання, що «красти недобре», лишило-

ся. Та коли уява моя малювала жваве личко моєї приятельки,

яка обсмоктувала свої засмальцьовані пальчики, я радів її ра-

дістю і радістю Валека.

У темній алеї саду я ненароком натрапив на батька.. Він,

як звичайно, похмуро ходив з кінця в кінець із звичним, див-

ним, начебто затуманеним поглядом. Коли я опинився біля

нього, він узяв мене за плече:

Відкіля це?

Я... гуляв...

Він пильно глянув на мене, хотів щось сказати, але погляд

його знову затьмарився, і, махнувши рукою, він пішов по алеї.

Мені здається, що я й тоді розумів значення цього жесту.

«А, байдуже. її вже нема!..»

Я збрехав ледве чи не вперше в житті.

Я завжди боявся батька, а тепер і поготів. Тепер я носив

у собі цілий світ неясних питань та почуттів. Чи міг він зро-

зуміти мене? Чи міг я зізнатися йому в чомусь, не зраджуючи

своїх друзів? Я тремтів при думці, що батько дізнається коли-

небудь про моє знайомство з «поганим товариством», але зра-