— Будь-ласка. А я не забула вашу кімнату.

— Було б що пам'ятати, — скривився Іван, розглядаючи то стелю, то підлогу, — прекрасно! і стан цілком задовільний.

— Батько перед хворобою зробив ремонт… Я зварю каву. Чайника в мене так і нема.

На столі у вітальні сумно задзенькали маленькі чашечки й чарочки. Вони стояли тут, в цьому серванті в ті далекі роки, коли…

— Я хотів запитати тебе, Олесю, тоді, в той рік… в тебе не було проблем?..

— Яких проблем, Івасю?

— Ну, жіночих…

— Що ти маєш на увазі? Чи не страждала я за тобою? Дуже страждала.

— Я розумію, але я не про те…

— А про що?

— Ну… чи не було в тебе… ну… невже ти не розумієш?

— Ні, не було. Я дуже хотіла, щоб було. Думала, тоді б і твій батько… з того світу дозволив би тобі… Ні, не було.

— Я й зараз весь час думаю про тебе, Олесю.

— А я перестала. Довго згадувала. А тепер перестала. Життя іде.

— Так, життя іде. — Іван змінив тон. — Ти знаєш, я тепер працюю з нерухомістю. Як Роже, чоловік Яни, подумала Олеся, — Якщо надумаєш продавати цю хату… захочеш іншу… на Гаваях, або на Майорці… або на іншій вулиці в Києві — чайник почне тебе переслідувати, або батьків привид — звертайся тільки до мене! — Іван простяг візитівку, — і будь певна, я тобі дам ціну! Ту ціну, за скільки така хата іде далі! Обіцяєш?

— Я поки не думала про це.

— Як надумаєш — дзвони. А зараз, вибач, мені треба бігти. Радий був тебе зустріти!

— Раді, що ви вже відходите від вашого горя, Олесю Олексіївно, — віталися батьки її учнів. А то ми боялися, пропала наша музика!

І прийшов третій лист від Жан-Марка:

Олеся розшукала ноти тридцять третьої сонати Гайдна. Це може бути! Прийде час, і вона добре зіграє цю річ!

І цей день настав. Позаду — черги до посольства, завірені довідки й документи, запитання про те, де познайомилася зі стороною, що запрошує, млосно-ранковий рейс з Борисполя, кава в Ірландському барі, поки оголосять посадку, посмішки стюардес — що будете пити — біле, червоне, пиво, віскі, фруктовий сік? Купа валіз, що крутиться по чорній стрічці і нарешті обличчя Жан-Марка серед тих, хто зустрічає. І несподівано Олеся відкриває для себе, що він значно старший за того хлопця, з яким зустрілися в день від'їзду Яни. У нього зморшки і рідке волосся. Але він посміхнувся, побачивши її, і вона летить до нього, і вони цілуються, ніби все в них вже вирішено, а потім обидва ніяковіють.

— Я так чекав цього дня. Ми мали зустрітися раніше.

— Я не могла раніше.

— Не в тому сенсі. Скільки тобі років?

— Тридцять три.

— Я думав, тобі не більше двадцяти семи.

— Ти розчарований?

— Ні. Але тим більше, треба було раніше.

— А тобі скільки?

— А мені тридцять два.

— Я чомусь думала, тобі 36–37 років.

— Так, я багато встиг як для своїх років, — з гордістю каже Жан-Марк, — Ти зараз це побачиш.

Його авто їде по автостраді між непримітних пейзажів. До Парижа ще далеко. Янка розповідала, ще з півгодини такої одноманітної дороги, а потім буде Париж. Жан-Марк вимикає радіо, ставить диск з популярними аріями. Все одно їм поки важко щось сказати одне одному. Хай поки говорить музика і славетні співаки.

Неподалік від Пале-Рояль Жан-Марк наймає велике помешкання з двома спальнями і кабінетом. На екрані комп'ютера в кабінеті — колонки незрозумілих цифр.

— С'еst le prix de monnais, — пояснює Жан-Марк, — Саsh, — повторює він по-англійськи для Олесі, якій важко зрозуміти, як Жан-Марк робить гроші. Він пояснює, що зараз працює готівкою і безготівкою в банках Східної Європи. На різниці ставок. На цьому можна робити хороші гроші.

— Просто брати гроші з одного банку і класти в інший? — не розуміє Олеся.

— Так! Великі гроші завжди робляться на межі мислимого і немислимого. Як і велика любов. Але зараз ми поїдемо по місту. Ти же вперше в Парижі?

За кілька днів Олеся вже не витримувала каруселі барв і ліній навкруги. З платанів падало перше листя. Готичні будинки з маленькими ґратками біля вікон для провітрювання кімнатних рослин, могли бути декорацією для щастя і тільки для щастя.

— Чому в нього такі сумні очі? — питала Олеся про жебрака біля входу до метро, і Жан-Марк подавав нечесаному діду купюру в двісті франків, і жебрак хутко ставав веселим, мріючи про нового багатого закоханого, що йтиме повз нього. Араби, що торгували всяким крамом по вулиці Ріволі, накидали Олесі на плечі барвисті хустки, і Жан-Марк ніс великі пакети, і кидав їх на заднє сидіння залишеного в провулку авто. Співали вуличні співаки, і летіло листя з платанів з кожним днем все дужче і дужче. Прийшла осінь, осінь, прекрасніша за весну.

На шостий день Жан-Марк спитав, чи годі з неї Парижа, чи не хоче вона поїхати до Вуарона. Олеся попросила заїхати до Яни і Роже. Виїхали вранці, були в Турі саме перед обідом. Проте, обідом їх не почастували. Кажуть, у французьких родинах популярною є так звана cris de six ans, криза шести років. Роже з Яною переживали cris de six mois.

— Ти знаєш, скільки ти мені коштуєш?! — кричав Роже, абсолютно не переймаючись приїздом друга.

— Що розбити сьогодні — супницю твоєї матінки чи настільну лампу татка? — кричала у відповідь Яна, а потім дала роз'яснення спеціально для Олесі: Я виходила заміж без шлюбного контракту і можу перебити в цьому будинку все, що мені не подобається!

Жан-Марк запропонував залишити щасливе подружжя, пообідати в дорозі і рушати до Вуарону. Вони з'їхали з гучної автостради, поїхали вузенькою дорогою через розкішний осінній ліс. І Олеся тихо проговорила вірші свого давнього друга поета Володі:

— С'еst poesie? — глухо спитав Жан-Марк.

— Так, — відповіла Олеся, і далі до самого Вуарона вони їхали мовчки.

Вуарон був гарненький, як вітрина кондитерського магазинчика. Невеличкі одно- і двоповерхові будиночки, стояли щільно одне до одного. Жан-Марк зупинив машину біля одного з них. Дістав великого, як у Буратино, ключа, вклав його у велику іржаву щілину. Повів Олесю великими напівтемними кімнатами.

Частина кімнат були нежилими. Там були звалені старі поламані меблі, старі портьєри, рами від картин, якісь безформні речі. Але у вітальні стояв білий рояль, і запорошені портрети на стінах переморгувались із пастушками у шафці зі скляними дверцятами. Жан-Марк відчинив віконниці, і осіннє сонце увійшло до вітальні.

— Сядь, відпочинь, я зараз принесу твої речі з машини. Жан-Марк скоро повернувся, і тут Олеся згадала, що, поспіхом скаладаючи речі, залишила в паризькій квартирі ноти тридцять третьої сонати. Вона майже знала її напам'ять, але зараз така неймовірна хвилина, вона не зможе грати без нот.

— Я забула ноти, — перелякано каже вона неслухняними губами, і Жан-Марк не питає, які ноти, він вибігає до сусідньої кімнатки і приносить стару велику книгу і розкриває її на потрібній сторінці. Він відкриває кришку і клавіатуру. Тридцять третя соната Гайдна ре мажор звучить, як сама радість життя, а у Жан-Марка на очах сльози. Чоловічі сльози іноді бувають істотно вагоміші за жіночі.

— Скажи, тобі подобається наше західне життя, — запитує Жан-Марк, за вечерею в маленькому ресторанчику, де їм подали рoulard a la ficele.