Недовго й пробув він у домі купця, як той вже почав прилучати його до своїх справ. Та щодня у годину, котру йому призначила Камала, Сіддхартха навідувавсь до красуні—гарно вбраний, у дорогих черевиках, а невдовзі почав уже й приносити їй подарунки. Багато чого навчили Сіддхартху її червоні, розумні вуста. Багато чого навчили його ніжні й гнучкі її руки. Його, хто був у коханні ще тільки хлопчик і прагнув сліпо, невситимо пірнати в утіху, немов у глибінь бездонну, Камала вичерпно й терпляче навчала, що втіхи не можна зазнати, не даруючи втіху іншому, і що кожнісінький порух, кожен доторк, і погляд, і ласка, кожен клаптичок тіла ховає в собі таїну, і розкрити її — то для людини бувалої щастя. Вчила його Камала, що після свята кохання двоє не повинні іти одне від одного, не намилувавшись одне одним, не відчувши кожне себе переможеним, так само, як і переможцем, щоб у жодного з них не прокинулось почуття переситу чи спустошеності й не виникло гнітючого враження, немов ти вчинив над кимось насилля або немов насилля вчинено над тобою. Багато прекрасних годин перебув Сіддхартха з чарівною і розумною умілицею — її учнем, коханцем, другом. Тут, із Камалою, був тепер глузд і цінність його нового життя, тут, а не в торговельних ділах Камасвамі.

Купець доручав Сіддхартсі складати важливі листи та угоди й узяв за звичку обговорювати з ним усі найважливіші справи. Невдовзі, однак, він завважив, що на рисі та вовні, на перевезенні вантажів річками й торгівлі Сіддхартха розуміється мало, зате рука в нього щаслива, до того ж юнак спокійніший, урівноваженіший, ніж він, купець, а також уміє краще слухати й розуміти людей.

— З цього брахмана,— сказав якось Камасвамі одному із своїх приятелів,— справжнього купця не вийшло й ніколи це вийде — він ніколи не віддається ділам усією душею. Але він володіє секретом людини, до якої успіх приходить сам,— хай це буде вроджена щаслива зоря, чари чи щось таке, чого він навчився у саман. Часто мені здається, що справи для нього — лиш забавка, ніколи вони не захоплюють його цілком, ніколи його не полонять, ніколи він не боїться зазнати невдачі, ніколи не потерпає за збитки.

І порадив купцеві приятель:

— Віддай йому третину прибутку з усього, що він для тебе робить. Та якщо ви зазнаєте збитків, то стільки ж із них нехай покриває й він. Тоді хлопець старатиметься більше.

Камасвамі поради прислухався. Сіддхартха, однак, і далі переймався ділами не дуже. Траплявся йому прибуток — він байдуже його приймав, до збитків доходило— він тільки сміявся й казав:

— Ти диви, а тепер вийшов пшик!

І таки складалося враження, що до справ йому зовсім байдуже.

Якось Сіддхартха вирушив до одного села, щоб закупити велику партію рису. Та поки він туди дістався, рис перекупив уже інший торговець. Одначе Сіддхартха зостався на кілька днів у селі, пригощав селян, дарував їхнім дітям мідяки, погуляв на весіллі й повернувся до міста вельми вдоволений. А Камасвамі почав-докоряти йому за те, що він не повернувся одразу, згаяв час і розтринькав гроші. І відповів Сіддхартха:

Годі тобі, любий друже, сваритися! Сваркою ніхто ще нічого не добився. Якщо ми зазнали збитків, то я їх покрию, А поїздкою я задоволений вельми. Я зазнайомився там з багатьма людьми, подружив із одним брахманом, на колінах у мене гуцалися діти, селяни водили мене по полях, і ніхто й не подумав, що я — торговець.

— Усе це чудово! — вихопилось у Камасвамі.—- Але ж ти, дозволь мені так гадати,— насправді торговець! Чи ти їздив туди лише задля втіхи?

— Ну звісно! — всміхнувся Сіддхартха.— Я, звісно, їздив туди задля втіхи. А задля чого ж іще? Я побачив людей, побачив, де люди живуть, відчув їхню довіру й гостинність, я знайшов там товариша. А от якби я був Камасвамі й збагнув, що оборудка не вийшла, я розлютився б і поспішив одразу назад. І однаково згаяв би час і витратив гроші. А так я з приємністю збавив кілька днів, повчився, потішивсь і не завдав своїм гнівом та гарячковістю шкоди ані собі, ані людям. І якщо я приїду колись туди ще раз — скажімо, щоб закупити пізній урожай рису чи ще чогось,— то милі ті люди зустрінуть мене привітно й радо, і я похвалю себе, що першого разу не гарячкував і не обурювавсь. Отож угамуйся, друже, не сварись і не псуй собі крові! А як настане день і побачиш, що цей Сіддхартха завдає тобі шкоди, то скажи тільки слово, і Сіддхартха піде своєю дорогою далі. А поки що годі-бо нам сваритись.

Марно намагався куцець переконати Сіддхартху й у тому, що він їсть його, Камасвамі, хліб. Сіддхартха відповідав, що їсть власний хліб, навіть більше — обидва вони їдять, мовляв, хліб чужий — хліб усіх людей. Ніколи Сіддхартха не переймався клопотами Камасвамі, а їх купець мав доволі. Коли котрась із справ ось-ось мала скінчитись невдачею, чи коли вони мали втратити партію краму, чи коли хтось із боржників не міг повернути гроші, Камасвамі жодного разу не щастило переконати свого компаньйона, що не завадило б трохи замислитись, похвилюватись, розгніватись чи й не доспати ніч. А коли Камасвамі закинув Сіддхартсі докір — мовляв, усе, що Сіддхартха вміє, він навчився у нього, купця, то дістав таку відповідь:

— Ти, голубе, зі мною більш отак не жартуй! Я навчився у тебе, скільки коштує кошик риби та що можна злупити за позичку. Ось яка в тебе наука! А думати я, Камасвамі, навчився не в тебе. Ліпше ти сам би повчився цього у мене.

Але душа його до торгівлі не приверталася. Справи йшли добре, гроші на Камалу він мав і мав куди більше, ніж йому було треба. Одначе в усьому іншому Сіддхартха виявляв інтерес і співчуття лиш до людей, чиї справи, турботи, ремесло, радощі й глупства доти були йому чужі і далекі, як місяць у небі. І як легко вдавалось Сіддхартсі з усіма знаходити спільну мову, з усіма жити в злагоді, вчитись в усіх, так само важко було йому змиритися з думкою, що від людей його, щось відділяє, а саме: саманське минуле. Сіддхартха бачив людей, котрі жили, мов діти чи мов тварини, і він їх любив і заразом зневажав. Він бачив, як люди чогось домагаються, як страждають і сивіють задля того, що йому здавалося зовсім не вартим такої ціни,— задля грошей, задля нікчемної насолоди, задля сякої-такої честі. Він бачив, як люди одне одного сварять і ображають, бачив, як нарікають на болі, з яких самана тільки сміється, і страждають від злигоднів, що їх самана просто не помічає.

Серце його було відкрите всьому, з чим ці люди йшли до нього. Радо стрічав Сіддхартха торговця, що хотів продати йому полотно, радо стрічав боржника, що просив нової позички, радо стрічав жебрака, що цілу годину розповідав про своє убозтво„ хоч не був і наполовину такий убогий, як перший-ліпший самана. З багатим чужоземним купцем Сіддхартха обходився не інакше, як із слугою, що голить його, чи з вуличним торговцем, в якого купляв банани і якому дозволяв ошукати себе на дрібняк. Коли приводив Камасвамі й нарікав на свій клопіт чи робив йому закиди з приводу тої чи тої справи, Сіддхартха з цікавістю, весело слухав його, чудувався йому, намагався зрозуміти, трохи погоджувавсь — стільки, скільки вважав за потрібне, а тоді відвертавсь — відвертався до когось іншого, кому він був потрібен. А людей до Сіддхартхи ішло багато — йшло багато людей, щоб із ним побалакати й поторгуватися, йшло багато, щоб його ошукати, багато, щоб його послухати, багато, щоб почути від нього співчуття, щоб дістати від нього пораду. І Сіддхартха давав поради, і співчував, і дарував дарунки, й дозволяв себе трохи ошукати. І вся оця гра і захват, з яким усі в неї грали, захоплювали його помисли так само, як колись їх захоплювали божества та Брахман.

Часом Сіддхартсі вчувався глибоко в грудях кволий, умирущий годное, що тихенько застерігав, нарікав, невиразно долинав до його свідомості. І ось одного дня Сіддхартха збагнув, що живе якимсь дивним життям і майже все, що він робить,— всього-на-всього гра, і хоч йому й весело, й іноді він має втіху, однак справжнє життя протікає мимо і його не зачіпає. Як ото фокусник, що жонглює м’ячами, так і він жонглював торговельними справами, жонглював людьми, котрі його оточували, дивився на них, тішився ними. Але серце його, джерело його сутності було десь не з ним. Джерело било інде, мов десь далеко-далеко, било невидимо і вже не мало з життям його нічого спільного. І не раз уже жахався Сіддхартха цієї думки, й прагнув її позбутися, і хотів пристрасно, всією душею віддаватися цій щоденній, дитинній метушні, хотів по-справжньом жити, по-справжньому діяти — по-справжньому жити і тішитись, а не просто стояти і споглядати збоку.