Промовив Говінда:

— Ти кажеш, що йдеш на прощу, і я тобі вірю. Одначе даруй мені, о Сіддхартхо, але на прочанина ти не схожий. Убраний ти, як багач, на тобі черевики, як у вельможі, а чуб твій напахчений духмяною водичкою. Це чуб не прочанина, чуб не самани.

— Це ти слушно завважив, любий. Твого пильного ока не уникло ніщо. Та я й не сказав тобі, нібито я — самана. Я тільки сказав, що іду на прощу. І це таки правда: я йду на прощу.

— Йдеш на прощу...— проказав Говінда — Але ж небагато хто ходить на прощу в такій одежі, небагато хто ходить на прощу в таких черевиках і з таким чубом... Я ходжу на прощу багато вже років, одначе такого прочанина ще не стрічав.

- Вірю тобі, о Говіндо. Та сьогодні ти стрів саме такого прочанина — в таких черевиках, у такій одежі... Пригадай, любий друже: світ утілень минущий, минущі, безнадійно минущі у нас одіяння, і вигляд чубів, і самі чуби, і сама наша плоть... Це ти слушно завважив — одяг у мене й справді, як у багача. Убраний я так через те, що був багачем. І чуб у мене такий, як у мирян та ласолюбців, через те, що був я одним із них.

— А тепер, о Сіддхартхо, хто ти тепер?

— Хтозна. Я не знаю цього так само, як і ти. Я в дорозі. Я був багатий, а тепер уже не багатий. І ким буду завтра — не знаю.

— Ти втратив багатство?

— Або я його втратив, або воно мене втратило. Багатство моє пропало. Швидко обертається колесо перевтілень, Говіндо. Де тепер брахман Сіддхартха? Де самана Сіддхартха? Де багач Сіддхартха? Швидко міняється те, що минуще, Говіндо, знаєш сам.

Довго дивився Говінда на товариша юності, довго і з сумнівом. А тоді уклонивсь, як вельможам вклоняються, й рушив своєю дорогою.

А Сіддхартха дививсь йому вслід і всміхався; він усе ще любив товариша — цього вірного, цього нерішучого чоловіка. Та й як було не любити когось чи щось цієї хвилини, цієї чудовної години, після такого цілющого сну, коли всього його сповнював Ом! Саме в цьому й були всі чари, що сталось у ньому вві сні завдяки слову «Ом»,— у тому, що тепер він усе любив, що його сповнило радісне, тепле почуття до всього навкруги. І саме на це (так йому нині здавалося) досі він був такий тяжко недужий — на те, що нікого й нічого не міг любити.

Сіддхартха дивився ченцеві услід і всміхавсь. Сон покріпив йото, одначе тепер він знемагав від голоду — вже цілих два дні у нього не було й ріски в роті, а часи, коли він умів терпіти голод, давно минули. Сіддхартха подумав про ті часи з тугою, але водночас і з усмішкою. Тоді, пригадалось йому, він хвалився перед Камалою трьома речами, він володів трьома благородними й непереможними мистецтвами: постувати, чекати, думати. То був його скарб, його влада й сила, надійна його опора; завдяки ревним, виснажливим зусиллям опанував він у роки юності ці три мистецтва, більш нічого. І ось вони його покинули, жодне з них йому тепер не належало — ні мистецтво постувати, ні мистецтво чекати, ані мистецтво думати. Сіддхартха віддав їх за найнікчемніше за найминущіше — за чуттєві насолоди, за безтурботне життя, за багатство. Диво дивне зробилося з ним. І тепер, схоже, тепер він справді став звичайною людиною. Сіддхартха замислився над своїм становищем. Важко було йому думати — не хотілося, власне, зовсім, і все ж він примусив себе міркувати.

«Тепер,— думав він,— поза як усі ці минущі і тлінні речі знов стали мені чужими, тепер я знову стою під сонцем, як стояв колись .давно, ще малим хлопчиком, і нічого не маю вже, нічого не вмію, ні до чого не здатний, нічого не навчився. Диво, та й годі! Тепер, коли я вже не молодий, коли голова моя майже сива, коли й сили не ті, тепер я знов починаю спочатку, як хлопчик! » І знову Сіддхартха не втримався, щоб не всміхнутись. Так, дивна у нього доля! Літа його вже покотилися вниз, а він знову стоїть у світі порожній, і голий, і дурний. Але він через це чомусь не тужив, йому навіть неабияк хотілося зареготати — зареготати із себе, зареготати із цього чудного, безглуздого світу.

— Покотились мої літа вниз! — промовив Сіддхартха сам до себе й засміявся. І коли віп сказав це, погляд його впав на річку, і він побачив, що й вода в ній котиться вниз, усе вниз і вниз, та ще й співає, не журиться. Це прийшлося йому до смаку, й він привітно всміхнувся до річки. Хіба не та сама це річка, в якій він хотів утопитись — дуже давно, сто років тому? Чи, може, то йому тільки наснилося?

«Дивно усе ж таки склалося в мене життя,— міркував Сіддхартха.— Дивними манівцями ходило воно. Змалку я не знав нічого, крім богів та жертвопринесень. Хлопцем ударився в аскетизм, поринав у роздуми, в самозаглиблення, все шукав Брахмана, вшановував вічне в Атмані. Згодом подавсь за покутниками, жив у лісах, спеку терпів і холод, учився голодувати, вчивсь умертвляти плоть. Чудовним здалось мені потім у вченні Великого Будди пізнання, я відчув, як у мені навколо єдності світу пульсує, немов власне кров, знання. Але й від Будди та від великого знання я знов мусив піти. І пішов, і вчився в Камали любовних утіх, учився в Камасвамі торгувати, збивав гроші, розтринькував гроші, учився любити свою утробу, учився улещувати свій розум. Багато років я згаяв на те, щоб змарнувати дух, щоб розучитися думати, щоб забути про єдність. Чи не сталося так, що помалу, далекими манівцями блукаючи, я з чоловіка обертався на дитину, з мислителя — на звичайну людину? І все ж таки шлях цей прекрасний, все ж таки пташка у мене в грудях не вмерла. Та який це був шлях! Стільки глупств, стільки вад, стільки оман, стільки відрази, розчарувань і горя довелось подолати, аби знову стати дитиною й почати все спочатку! Але так воно й мало бути, серце моє це схвалює, очі мої цьому раді. Я мусив упасти у відчай, мусив дійти аж до безглуздішої із думок — до думки про самогубство, щоб тільки зазнати ласки, щоб знову почути Ом, щоб знову спокійно заснути й спокійно прокинутись. Щоб віднайти в собі Атмана, я мусив ставати шаленцем. Щоб знову жити, я мусив упадати в гріх. Куди ще мене заведе мій шлях? Він безглуздий, цей шлях, він петляє, а може, й кружляє колом. Та нехай веде як завгодно — я ним ітиму! »

І груди в Сіддхартхи налилися по вінця світлою радістю.

«То звідки,— допитувавсь він у власного серця,— звідки ж у тебе ця радість? Невже від отого тривалого, доброго сну, що так цілюще подіяв на мене? А чи від слова «Ом», яке я промовив? А чи від того, що я утік, і втеча моя вдалася, й нарешті я знову вільний і стою, мов дитя, просто неба? О, як же солодко відчувати себе втікачем, як солодко відчувати себе на волі! Яке чисте й п’янке тут повітря, як легко тут дихати! Там, звідки я втік, усе відгонить мазями, прянощами, вином, переситом, млявістю. Як же я ненавиджу той світ багатих, ненажер і гравців! Як я ненавидів себе за те, що так довго нидів у тому жахливому світі! Як я себе ненавидів, обкрадав, отруював, мордував, як робив сам себе старим і лихим! Ні, тепер я повік уже не подумаю, як часто думав колись, ніби Сіддхартха мудрий! Я вчинив добре, це мені до вподоби, треба себе похвалити — нарешті покладено край отій зненависті до себе, отому безглуздому й марному життю! Хвалю тебе, о Сіддхартхо! Після стількох років глупства тобі знову сяйнула розважлива думка, ти знов щось зробив, знову почув у грудях пташку й поспішив за нею! »

Отак Сіддхартха вихваляв себе, втішався собою, дослухаючись до свого шлунка, що бурчав від голоду. В нього було таке враження, ніби в останні ці тижні й дні він сповна скуштував розшуки й страждань, скуштував і виплюнув, наситившись ними до розпачу, до смерті. Це добре. Довго ще він зоставався б із Камасвамою, наживав би й проциндрював гроші, набивав собі черево, тримаючи впроголодь душу, довго ще жив би у тому затишному, приємному пеклі, коли б не настала та мить -— мить цілковитої зневіри і відчаю, остання та мить, коли він завис над річкою, ладен накласти на себе руки. Він відчув цю зневіру, цю нестерпну відразу, і вона його не зламала, а пташка, осяйне джерело і голос у ньому все ж таки ще жили. Ось що його так тішило, ось чому він сміявся, ось чого променилось його обрамлене сивиною обличчя.