Обігнувши по гіперболі сонце Джейхани, бомбардувальник „За Мельмак!“ знову помчав у відкритий космос. Душ Сантуш швидко розрахував курс і, трохи поманеврувавши, щоб зорієнтувати корабель у потрібному напрямку, запустив на повну потужність ходові двигуни. Попереду на нього чекало вісім годин польоту до дром-зони, а потім — стрімкий прорив до першого-ліпшого каналу. Надполковник був упевнений, що зуміє прорватися, — саме в цьому він мав чималий досвід. От тільки б устигнути дременути звідси, поки не спрацювала ця пекельна машина, яку сам же й скинув у надра зорі…

І він устиг — майже останньої миті. Ще при його підході до дром-зони яскравість сонця Джейхани різко зросла, і цей дивний феномен частково відвернув увагу численних патрулів від невеликого корабля, який на запаморочливій швидкості увірвався в район їхнього патрулювання і з п’ятої спроби зумів пірнути в недосліджений канал другого роду.

Опинившись у безпеці й переконавшись, що резонансний ґенератор вправно пронизує гіперпростір, флот-надполковник Жорже Перейра Душ Сантуш розслаблено відкинувся на спинку пілотського крісла. До почуття виконаного обов’язку й задоволенням від того, що ґаббари отримали по заслузі, в його душу закралась якась пригніченість і спустошеність. Щоб трохи себе втішити, він дістав із кишені мундира невелику пласку коробочку, в якій лежали, чекаючи свого часу, дві великі ґенеральські зірки. Душ Сантуш носив їх із собою вже третій рік і тепер був упевнений — ні, твердо переконаний! — що вже невдовзі ці зірки перекочують на його погони…

А тим часом сонце Джейхани щосекунди ставало дедалі яскравішим, немов якийсь невидимий гігант активно підкидав паливо в його термоядерне горнило. Поступово подив шістнадцяти мільярдів ґаббарів, що населяли систему, змінився на переляк, який швидко переріс у загальну паніку. Вони збагнули: невдовзі станеться щось жахливе, катастрофічне, таке, що суперечить самій світобудові, чого навіть у принципі бути не могло.

Приблизно за чверть години після того, як бомбардувальник „За Мельмак!“ залишив локальний простір Джейхани, системою пронеслася хвиля нейтринного спалаху — провісника Наднової. Щільність нейтрино була такою високою, що за рахунок її розсіяння на електронах і збудження ядерних рівнів усі мешканці системи отримали одноразову дозу опромінення близько тисячі рентґенів. Проте відчути перші ознаки променевої хвороби вони вже не встигли, бо невдовзі після цього їхнє світило вибухнуло, викинувши в довколишній простір потужні потоки електромаґнітного випромінення.

Сліпучий спалах небаченої інтенсивності миттю спалив усе живе на денному боці планети, а космічні кораблі та станції, незважаючи на захисні силові екрани, перетворилися на гігантські подоби мікрохвильових пічок, в яких живцем зварилися всі їхні мешканці. Потім вони вибухнули, але вже з мертвими екіпажами на борту. Лише кільком суднам у районі дром-зони, чиї командири виявилися досить кмітливими і в міру боязкими, вдалося уникнути загибелі, негайно вислизнувши з системи через найближчі канали.

Мешканцям нічного боку Джейхани пощастило значно менше. Тисячокілометрові товщі порід уберегли їх від первинного електромаґнітного імпульсу, який лише вивів з ладу лінії електропередач і системи комунікацій, а також індукував викид заряджених часток з радіаційних поясів у іоносферу. Це викликало ґрандіозні полярні сяйва, помітні навіть у тропіках. Проте милуватися цим дивовижним видовищем ґаббарам було ніколи, бо слідом за першим стався другий, основний спалах Наднової. Тут уже денний бік планети перетворився на вогняне пекло з чистої плазми, а верхні шари атмосфери з нічного боку розпеклися настільки, що мешканцям на поверхні стало, м’яко кажучи, спекотно. Довгі, як вічність, хвилини вони вмирали від перегріву й задухи, чорними завидками позаздривши тим щасливчикам, які розпрощалися з життям без жодних мук, від прямого удару проміння знавіснілого світила. Ті ж ґаббари, які в цей момент з різних причин перебували глибоко під землею, загинули ненабагато пізніше, коли Джейхану від передсмертної агонії почали стрясати потужні сейсмічні хвилі.

А деякий час потому вже по мертвій системі зі швидкістю в кілька тисяч кілометрів на секунду вихором промчали мільярди трильйонів меґатонн сонячної речовини. Вони змітали все на своєму шляху — планети, місяці, астероїди, невблаганно прямуючи у міжзоряний простір.

І це був лише початок…

Коли ми вийшли з каналу, наші бортові датчики відразу виявили присутність у районі дром-зони ворожих кораблів. На щастя, це був не цілий флот і навіть не окрема ескадра, а лише сторожова флотилія, що складалася з важкого крейсера, двох фреґатів, чотирьох легких корветів і півтора десятка шатлів-винищувачів. Судячи з позивних, крейсер і шатли належали дваркам, а обидва фреґати з корветами — п’ятдесятникам.

Найближче до нас судно противника перебувало за два мільйони кілометрів, тож ми мали досить вільного простору для подальших маневрів. Чужинці ж, упізнавши в нашому кораблі земного розвідника, не виявили надмірного завзяття і лише для проформи вислали нам навперейми один із фреґатів у супроводі двох корветів та півдюжини шатлів. А від крейсера невдовзі відокремився швидкохідний кур’єр, оснащений потужним резонансним ґенератором, і попрямував до дослідженого каналу другого роду, який вів просто в локальний простір планети Суомі, де було розміщено одну з військових баз Четверного Союзу. Можна не сумніватися, що він ніс звістку про нашу появу в системі, але навряд чи варто було перейматися, що у відповідь сюди надішлють бойову ескадру. Коли б на нашому місці був корабель ґаббарів або їхніх союзників, тоді інша річ — п’ятдесятники з дварками миттю б заметушилися. Зате до нас вони поставилися з такою ж недбалою настороженістю, з якою ставилися до інших людських кораблів, які час від часу навідувалися на Магаваршу, щоб дізнатися про життя-буття своїх старих одноплемінників, які залишилися доживати свій вік на рідній планеті. За п’ять років, що минули відтоді, як наш флот вийшов із системи, поступившись контролем над нею п’ятдесятникам з дварками, ніяких серйозних інцидентів не траплялося.

За нашою кормою все ще світилася блакиттю горловина відкритого каналу першого роду, і будь-якої миті, в разі виникнення несприятливих для нас обставин, ми могли відступити в систему Ґамми Індри під захист бриґади, що супроводжувала нас у дорозі. Проте всі дані зовнішнього спостереження свідчили, що жодна небезпека нам не загрожує — звісно, якщо ми не будемо такими дурними й не чекатимемо наближення чужинців.

Анн-Марі Прентан, капітан другого ранґу ВКС Терри-Ґаллії, яка суміщала обов’язки офіцера зв’язку й оператора артилерійських систем, повідомила:

— Орієнтовний час до можливого вогневого контакту з найближчим кораблем противника — сімнадцять хвилин, командире. Спрямованих у глиб системи передач не зареєстровано. Всі джерела штучних радіосиґналів з боку Магаварші мають явно людське походження.

— Чудово, — сказав я. — Надіслати через канал повідомлення: „Ситуація задовільна, підтримки не потребуємо.“

— Слухаюсь, сер! — відповіла Анн-Марі й узялася до справи.

На відміну від матеріальних об’єктів з ненульовою масою спокою, електромаґнітні хвилі безперешкодно проникали крізь відкритий з обох кінців канал першого роду. Це давало змогу за порівняно невеликих енерґетичних витрат підтримувати прямий радіозв’язок між найближчими системами — наприклад, Сонячною й Барнарда. А три роки тому такий зв’язок було встановлено (точніше, відновлено) між Землею й Террою-Ґаллією — радіосиґнали проходили через кілька проміжних ретрансляційних станцій в незаселених системах, захищених від чужинців за допомогою повного блокування дром-зон.

— Повідомлення прийнято, командире, — за кілька секунд обізвалася Анн-Марі. — Отримано відповідь: „Закриваємо канал. Щасливої дороги!“

Я кивнув і зосередив свою увагу на екрані інтеркому: