Як і будь-якому нормальному подружжю, спати нам довелося в одній кімнаті й мало того — в одному ліжку. За минулий тиждень ми вже звиклися з цією думкою, проте, опинившись удвох у спальні, почувалися ніяково.

— Добре хоч ліжко велике, — сказала Анн-Марі.

— Так, це добре, — невпевнено погодився я.

Ми трохи помовчали.

— Гаразд, — озвалася Анн-Марі. — Зробимо так: ти перевдягнешся у ванній, а я — тут. Коли буду готова, покличу. Домовилися?

Я кивнув на знак згоди, дістав із шафи чорну шовкову піжаму й вийшов у ванну. Перевдягнувся, почистив зуби і став чекати. Невдовзі зі спальні долинув голос Анн-Марі:

— Можеш заходити, Стіве.

У кімнаті панував напівморок — верхнє світло було вимкнене, горів лише тьмяний нічний світильник. Анн-Марі лежала з правого боку ліжка, натягнувши ковдру майже під саме підборіддя. Я ліг зліва й втупився поглядом у стелю.

— Ти спиш на спині? — поцікавилася вона.

— Звичайно.

— Не хропеш?

— Поки ніхто не скаржився.

Пауза.

— Цікаво, — знов озвалася Анн-Марі, — ми щовечора будемо так бентежитись?

— Хтозна. Але сподіваюсь, що незабаром звикнемо один до одного.

— Як думаєш, коли?

— Усе залежить від… — Я затнувся.

— Від чого?

— Ну… від наших стосунків.

— Ага, — протягла вона. — Здається, я розумію, до чого ти хилиш.

Я зніяковів.

— Вибач, Анн… Енні, я не хотів тебе образити.

— Я не ображаюся. А ти справді хочеш мене?

— Якщо чесно, то не відмовився б.

— Чому?

— Ти дуже приваблива жінка.

— І цього для тебе досить?

— Зазвичай чоловікові цього цілком вистачає. Особливо коли він вільний.

— А ти вільний?

— Уже два роки.

— Я маю на увазі неформальні шлюбні зобов’язання.

— Тоді… тоді не знаю.

— Ти все ще кохаєш матір Рашелі?

— Може. А може, й ні. Не впевнений. Кохання взагалі дивна штука. Адже я кохав і свою першу дружину, проте розлучився з нею.

Анн-Марі перевернулася на бік, спиною до мене.

— Тобі легше, — сумно промовила вона. — А от я… Ти знаєш, що в мене був роман з Арчібальдом?

— Так, чув про це.

— У нас нічого не вийшло… Вірніше, не вийшло в Арчібальда. Врешті-решт він пішов від мене й незабаром одружився з Рітою. А я… — Анн-Марі гірко зітхнула. — Розумієш, після Арчібальда у мене не було жодного чоловіка. Жоднісінького. Аж сім років. Це жахливо, нестерпно, та я нічого не можу з собою вдіяти.

Ми замовкли. Я не знав, що відповісти на цей крик душі. Будь-які слова тут були б зайві.

Через кілька довгих хвилин Анн-Марі сказала:

— Ну гаразд, пора спати. На добраніч, Стіве.

— На добраніч, Енні, — відповів я.

Ще цілих півгодини я витріщався в стелю, аж поки заснув.

Призахідне сонце сховалося за хмарою, і на землю спала тінь. Зашарудівши листям у кронах дерев, подув прохолодний вітер. З мінарета найближчої мечеті гугняво заволав через гучномовець муедзин, закликаючи правовірних до чергового намазу. Ніби вторячи йому, здалека долинув передзвін, що сповіщав православних про початок вечірньої служби. За огорожею парку, широким проспектом мчали потоки автомобілів, тротуарами крокували перехожі, поспішаючи у своїх справах, у небі сновигали флаєри.

Життя в Ніколайбурзі йшло своїм трибом, розмірено й буденно, наче нічого особливого й не сталося. Ніби не було недавньої атаки ґаббарів і над планетою не нависала загроза ядерного бомбардування. Наче не існувало півтора мільярда переселенців, які зараз обживали покинуті міста й села. Городяни убезпечили себе від напливу міґрантів-дармоїдів государевим указом і на тому заспокоїлись. Решта — не наша проблема, вирішили вони, хай цим займаються інші. Хоч би й альви…

Так само поводилися мешканці Новоросії чотири роки тому, коли в їхню систему ввійшов людський флот. Переважна більшість просто чекали на звільнення і майже нічого не робили, щоб наблизити цю мить. Не останню роль тут зіграв цар Олександр IX, який закликав новоросійців зберігати спокій і, цитую, „не піддаватися на провокації“, а народ, що звик завжди й у всьому слухатися свого государя, послухався й цього разу. Були, щоправда, окремі вогнища опору, то тут, то там спалахували стихійні повстання, але їх швидко й без особливих зусиль приборкували. Альви ж, не побоюючись за свої тили, кинули проти нас усі наявні в системі сили й не дозволили нам вчасно заблокувати дром-зону. Коли ж на допомогу союзникам прибули дварки, ми були змушені відступити.

„Ось наочний приклад шкідливості деспотії,“ — розмірковував я, сидячи на одній із лавок, що вишикувалися уздовж широкої паркової алеї. — „Будь-якої деспотії, навіть найдоброзичливіше налаштованої до своїх громадян. Таки мав рацію Падма, безумовно, мав, коли відмовлявся суміщати функції монарха й голови уряду. Звідси один крок до авторитаризму, який придушує особистість, позбавляє людей права жити власним розумом і самостійно ухвалювати рішення, перетворює народ на безликий натовп, який слухняно й бездумно йде за своїм поводирем…“

На Новоросії ми перебували вже сьомий день. Позавчора, в понеділок, Анн-Марі була зарахована до штату телекомпанії, де працював Руслан Ковальов, а Рашель уперше пішла на заняття до місцевої школи. Донька була не в захваті від перспективи повернення в дитинство, проте розуміла, що це необхідно — як для конспірації, так і для виконання поставленої перед нею та її загоном задачі.

Що ж до мене, то найближчі кілька місяців робота за фахом мені не загрожувала. Згідно з моєю леґендою у себе на батьківщині я був льотчиком (що, в принципі, було сущою правдою), але в Державній канцелярії цивільної авіації, куди я поткнувся зі своєю арранською ліцензією, мені дали відкоша. Урядовець, з яким я розмовляв, запевнив мене, що у зв’язку з різким приростом населення планети вони таки потребують поповнення льотного складу, оскільки мало не щодня відкриваються нові рейси. Проте спершу я маю досконало оволодіти російською мовою та пройти курс перекваліфікації, щоб призвичаїтися до прийнятих на Новоросії стандартів. Я явно був не першим інопланетним пілотом, що пропонував свої професійні послуги, бо на прощання мені видали диск з анґлійським та іспанським перекладами Статуту цивільної авіації Новоросії, відповідними термінолоґічними словниками, а також пропуском на вільне відвідування лекцій у Ніколайбурзькому льотному училищі.

Таким чином, я отримав офіційний статус тимчасово безробітного, а це було далеко не зайвим, і тепер міг приступити до виконання свого завдання. Найголовнішого завдання, заради якого мене, власне, сюди й направили. А наглядати за ґрупою аґентів-школярів — це так, на додаток…

З-за верхівок дерев з’явився легкий двомісний флаєр, що йшов на бриючому польоті. Над алеєю він почав знижуватися, швидко уповільнив хід і приземлився на порожньому майданчику метрів за двадцять від мене.

Одразу в моїй кишені задзвонив телефон. Я натис кнопку й сказав:

— Слухаю.

— Це я, — була лаконічна відповідь. — У флаєрі.

— Добре, йду.

Я підвівся з лави й попрямував до майданчика. Роздивитися, хто в кабіні, було неможливо: всі вікна флаєра мали затемнення. Проте страху я не відчував, лише хвилювання. Якби мене хотіли схопити, то зробили б це раніше, задіявши в цій операції значно більші сили, ніж двоє бійців, що могли розміститися в цьому флаєрі.

На крайній випадок я мав у своєму розпорядженні один засіб захисту, щоправда, жодним чином не уявляв, як він працює. У браслет мого годинника був вмонтований дуже потужний і надсекретний пристрій, якого не мав більше ніхто — ні Анн-Марі, ні Рашель, ні хлопці та дівчата з її команди. Мене попередили, що до нього слід вдаватися лише в найбезвихідніших ситуаціях. А також повідомили кілька скупих фактів про його дію: а) він спрацює від певного набору ключових слів, мовлених мною, або від нервового спазму — характерної ознаки враження паралізатором; б) він захистить мене; в) він захистить іншу людину, яку я триматиму за руку або за будь-яку іншу оголену ділянку тіла — захист розповсюдиться завдяки біострумам; г) у радіусі кількох десятків метрів стануться значні руйнування, які, проте, не зачеплять ні мене, ні того (або тих), хто разом зі мною перебуватиме під захистом цього пристрою.