— Важко сказати. Я ще погано орієнтуюсь у вашому суспільстві, щоб судити про такі речі. Але думаю, що людям все ж треба дати право вибору — яку владу вони собі хочуть. На моїй батьківщині є приказка: „Кожен народ має такий уряд, на який він заслуговує.“

Олег замислився.

— Мабуть, ти маєш рацію. Це звучить трохи жорстоко, проте справедливо. Якщо народ сам обере собі поганий уряд, то йому ні на кого буде нарікати, крім самого себе. — Він зо хвилю помовчав. — Хоча ні. Як свідчить історія, народ майже ніколи на себе не нарікає. Він завжди знаходить винних у своїх бідах — або зовнішніх ворогів, або внутрішніх. Я переглянув багато хронік з минулого різних планет, але жодного разу не бачив, щоб на акціях протесту люди тримали транспаранти на зразок „Ганьба нам! Ми самі обрали таку владу.“

Я пильно подивилася на нього.

— А ти, виявляється, цинік. Не думала.

Олег тихо зітхнув.

— Я не цинік. Просто іноді стаю песимістом. Мабуть, позначається вплив Вейдера й Ані.

Він схилився над консоллю керування й підкориґував курс таким чином, щоб флаєр піднявся на максимально дозволену правилами повітряного руху висоту. Потім клацнув вимикачем, і світло в кабіні згасло. Залишилися тільки тьмяні вогники на панелі та сяючі в нічному небі зорі.

Я чекала, що Олег полізе до мене цілуватися, і вже наготувалася дати йому відсіч. Але ні — він не став нічого робити, просто відкинувся на спинку крісла й спрямував погляд угору, крізь прозору стелю флаєра.

— Рейчел, — запитав тихо, — що ти відчуваєш, коли дивишся на зорі?

— Ну… мабуть, захоплення, благоговіння, — відповіла я.

— А мені стає сумно. Я думаю про далекі вільні світи, де живуть люди, яким відкрита дорога в космос, і мені… мені хочеться плакати. Від заздрості, досади, власного безсилля. Чим я гірший від інших? Чому я не можу літати до зірок?… — Олег різко повернувся до мене. — Це несправедливо, розумієш! Я не хочу прожити цілісіньке життя прикутим до планети. Не хочу!.. Не хочу…

У напівтемряві його обличчя видалося мені таким близьким, таким рідним, таким схожим на…

Ні, це лише ілюзія, гра світла й тіні! Цього бути не може, але…

Я сама не помітила, як присунулася до Олега впритул і поклала руки йому на плечі.

— Не сумуй, любий, все буде гаразд. Я певна, ти ще полетиш у космос, обов’язково. Ми разом полетимо. Вір мені — я знаю, що кажу. Я подарую тобі зорі, дай тільки час. — А вже подумки додала: „Мені це не вперше.“

Олег поцілував мене. Я не опиралась, а лише міцніше притислася до нього. Усю дорогу додому ми просиділи обійнявшись, цілуючи один одного й промовляючи ласкаві слова. Таблетки, які я все ж прихопила із собою, не знадобилися. Нам і так було добре.

— …Ось така ситуація, — підсумувала Рашель, коли закінчила переповідати свою розмову з цісаревичем. — Затія з підсадними качками не вигоріла. Проте завдання не можна назвати проваленим, ми таки дещо з’ясували. А головне, вийшли на Павла і він погодився з нами співпрацювати. — Вона напружено подивилася на мене. — Ми з Естер правильно вчинили, правда ж?

— Так, сонечко. Ви обрали найкращу лінію поведінки, — відповів я, а сам ще вагався, чи варто розповісти доньці всю правду про план головного командування.

Утім, Анн-Марі вирішила за мене. Вона різко підхопилася й пройшлася по кімнаті, задоволено потираючи руки.

— Ні, треба ж, вдалося! Я не вірила, що вийде, але на тобі… Оце так Дюбарі, оце так бісів син! Як здорово він усе прорахував!

Рашель запитливо глипнула на неї, потім знову перевела погляд на мене.

— Що це означає, тату?

— Саме це й планувалось від початку, — пояснив я. — Головна мета вашої місії якраз і полягала в тому, щоб зв’язатися з Павлом. Він пояснив вам причини, через які відмовлявся вступати в контакт з нашою розвідкою. Командування вже давно підозрювало, що справа не в ньому особисто, а в його найближчих соратниках, які не хочуть ні з ким ділитися своїм впливом на цісаревича і до того ж не довіряють дорослим. Наші й так і сяк намагалися підступитися до Павла, але безрезультатно. Врешті-решт, Дюбарі з Лефевром задумали хитрий план, і він, як виявилося, успішно спрацював. Ви не були підсадними качками. Якщо вживати мисливську термінолоґію, то вас використовували для ловів на живця.

— Стривай! Ти хочеш сказати, що наше викриття було підстроєно спеціально?

— Так, Рашель. Це був тонко прорахований хід. Хоча мушу визнати, що я також сумнівався в його ефективності. Але все вийшло: хлопці клюнули на приманку й вирішили пограти з вами. А Павло, всупереч їхнім намірам, вчинив саме так, як ми й сподівалися.

Донька ображено насупилася.

— Ви нам нічого не сказали. Весь цей час дурили нас!

— Так було треба, щоб ви поводилися якомога природніше.

— Ну гаразд, з іншими зрозуміло, — не вгавала Рашель. — Але я… і Валько. Ми очолюємо ґрупу, ми мусили знати. Це нечесно!

Я забарився з відповіддю, оскільки почувався ніяково, і тут втрутилась Анн-Марі.

— Мічмане Леблан! — різко мовила вона, облишивши нашу гру в маму, тата й доньку. — Здається, ви хибно розумієте ситуацію. Ви перебуваєте на військовій службі, а не в таборі скаутів. Командування не зобов’язане звітувати перед вами за всі свої дії і пояснювати ті чи інші рішення. На війні кожен солдат має знати якраз стільки, скільки необхідно для успішного виконання покладеного на нього завдання. Не більше й не менше. Чесно це чи ні — це вже інше питання, яке не має до справи жодного стосунку. Все зводиться до доцільності. Я зрозуміло висловлююся?

— Так точно, мем! — відповіла присоромлена Рашель.

— От і все, — вже м’якше сказала Анн-Марі й сіла назад у крісло. — Інцидент вичерпано. Тепер я знову не „мем“, а „мама“.

— Добре, мамо, — серйозно кивнула донька. — Отже, наше завдання можна вважати виконаним?

— В основному так, — відповів я. — Проте святкувати успіх ще рано. Ви маєте продовжувати гру для прикриття Естер. І не лише для цього — навіть як „засвічені“ аґенти ви можете принести багато користі. У певному сенсі ви будете сполучною ланкою між нами й цими юними заколотниками. За ними треба пильно наглядати, щоб вони не накоїли дурниць.

— Ми наглянемо, — пообіцяла Рашель.

Невдовзі донька пішла до себе, а я на підставі її розповіді склав звіт, який Анн-Марі потім зашифрувала й надіслала секретними каналами зв’язку представникові вищого командування, який очолював усю аґентурну мережу на Новоросії.

Менш ніж за чверть години надійшла лаконічна відповідь, що інформація отримана й узята до відома. Анн-Марі вимкнула термінал і повернулася до мене.

— Ну, здається, на сьогодні все. Тепер можна йти спати.

„Атож, спати,“ — подумав я. — „Просто спати. Як завжди, кожен на своїй половині ліжка…“

За півтора тижні, що їх ми прожили тут як подружня пара, за одинадцять ночей, проведених в одному ліжку, моє первинне і загалом банальне для чоловіка бажання зайнятися сексом із привабливою жінкою переросло у щось більше — у бажання займатися з нею коханням. Останніми днями мене все дужче вабило до Анн-Марі, і наша гра в подружжя почала здаватися мені зовсім не грою, а справжнісінькою реальністю. Я відчував, що починаю закохуватися, і це мене турбувало — навіть не тому, що Анн-Марі була моєю колеґою, мало того підлеглою, а через Рашель. Я не знав, як поставиться до цього донька, проте боявся, що не надто прихильно. Мене не полишала підозра, що в глибині душі вона таки плекала ілюзію, ніби я знову можу зійтися з її матір’ю. Але це були марні сподівання…

— Що з тобою, Стіве? — запитала Анн-Марі, миттю вловивши зміну в моєму настрої. — Чому ти спохмурнів?

— Я подумав про Рашель, — відповів я, і почасти це була правда.

— Про Рейчел, — поправила вона. — Будь ласка, не забувайся.

— Я не забуваюся, — заперечив я. — Ні на мить. Проте зараз я думаю саме про Рашель, а не про Рейчел. Щодо Рейчел я більш-менш спокійний, з нею все гаразд — вона ходить до школи, фліртує з однокласником, грає в конспіратора… А от Рашель, яка ховається під її личиною, останнім часом непокоїть мене.