Діставши з правої кишені Сашкової куртки його зброю, я випросталась і глянула на Олега, який стояв непорушно, мов статуя, і з роззявленим ротом дивився на мене.

— Йолоп! — спересердя сказала я. — Тебе що, заціпило? Чому не допоміг? Теж мені, чоловік!

— Я… це… — Він розгублено знизав плечима. — Нічого не розумію! Це ж Аня й Сашко, друзі…

— Які хотіли мене підстрелити. — Я коротко вилаялася. Ні, не грубо, а так, як висловилася б звичайна дівчина, потрапивши в халепу. Але фраза була побудована особливим чином, щоб спрацював аварійний передавач у моїй сережці. — До речі, я також твій друг. Твоя подруга. Мені погрожували зброєю. На чиєму ти боці?

— Заради бога, Рейчел! Ну, звісно ж, на твоєму. Просто я… вибач, я розгубився. Я досі нічого не розумію. Ти була як блискавка, а я…

— Гаразд, замнемо. Краще допоможи відтягти їх у вітальню.

Спочатку ми перенесли Сашка Кисельова і вклали його на диван, а потім так само вчинили і з Анею. Поки ми цим займалися, я розмірковувала над останніми Олеговими словами. „Як блискавка,“ — сказав він. А й справді, надто вже швидко я зреаґувала. До непристойності швидко. Певна річ, я вивчала прийоми рукопашного бою, хорошому солдатові без цього ніяк. Але теорія — одне, а зовсім інше — практика. Я діяла автоматично, не роздумуючи, наче досвідчений боєць, і всі мої рухи були точно прораховані. Як це могло бути? Звідки я набралася такого досвіду? Під гіпнозом, коли вивчала мову? Чи коли мені ставили психоблок?… А якщо так, то що ж іще вони вклали мені в голову?

Ні, після останніх подій я не ображалася на командування. Проте з їхнього боку було б чесніше спочатку запитати моєї згоди. Адже саме так мають чинити виховані й цивілізовані люди…

— Рейчел, — жалісливо озвався Олег, коли ми вклали Аню поруч із Кисельовим, — ти можеш пояснити, що відбувається?

Я зам’ялася.

— Не зовсім. Є деякі припущення, але… Зачекай трохи. Дай мені подумати.

— Гаразд, — кивнув Олег. — Думай.

Аж раптом мене охопила тривога. Ще кілька хвилин тому я надіслала сиґнал SOS, але відповіді на нього — легкого пощипування мочки вуха, мовляв чекайте, йдемо на допомогу, — не було. Чи, може, я не звернула на це уваги? Навряд…

Про всяк випадок я виразно повторила кодову фразу. Олег запитливо глянув на мене, проте змовчав.

Ні за хвилину, ні за дві відповіді не отримала. Моя тривога почала переростати в паніку. Я схопила телефон і набрала батьків номер. Після короткої паузи на дисплеї висвітилося: „Абонент недоступний“. Я повторила спробу ще раз, і ще — результат був незмінний. Я подзвонила Анн-Марі — те ж саме.

О боже, боже, боже!..

Паніка перейшла в жах. Я у відчаї заходила туди-сюди по кімнаті. До Олега нарешті дійшло, що я зовсім не збираюся з думками, а швидше роблю щось протилежне. Він рішуче підступив до мене й міцно вхопив за плечі.

— Що з тобою, Рейчел? Ти вся тремтиш. Заспокойся, не панікуй. Ти дзвонила батькові й матері?

— Так. Вони не відповідають. Їхні телефони мовчать. Я не знаю, що… — Тут мене осяяло. — Придумала! Зараз…

Я знову схопила телефон і набрала номер. На моє величезне полегшення, зв’язок був. Незабаром Валько відповів:

— Так?

— Це я. Впізнав?

— Ти?! — здивувався він. — Господи, як ти могла…

— Припини, зараз не до цього. Приїжджай до мене. Негайно.

— До тебе додому? — уточнив Валько.

— Так, просто сюди.

— Гаразд, їду. — З мого голосу він зрозумів, що сталося щось надзвичайне. — Буду хвилин за двадцять.

— Поквапся, будь ласка, — заблагала я.

— Уже помчав.

Скінчивши розмову, я відчула певне полегшення. Невдовзі тут буде Валько, він у всьому розбереться. Обов’язково розбереться. І знайде спосіб зв’язатися з батьком…

— Кому ти дзвонила? — запитав Олег.

— Одному другові. Він нам допоможе.

— Хто він?

— Його звати Валько.

— Це прізвище чи скорочення від „Валентин“?

— Узагалі прізвище, але тут він має ім’я Валентин.

— Тут? Як це розуміти?

Я обійняла Олега й поклала голову йому на плече.

— Зараз поясню, — сказала я, геть-чисто іґноруючи застережне нашіптування психоблоку. — Усе поясню. Передовсім мене звати не Рейчел, а Рашель…

Як завжди, Валько був сама розсудливість.

— А ти не здогадалася зателефонувати Ковальову? — запитав він, вислухавши мою плутану розповідь.

— Здогадалася. Але я не знаю його номера.

— Дурепа! А довідкові навіщо існують? — Він підійшов до побутового терміналу й викликав об’єднану базу даних усіх мережевих компаній Новоросії. — Ковальов зараз — наша єдина ниточка. До твого відома, мій аварійний передавач теж мовчить… Упс!

— Що таке?

— Тут вказано лише номер домашнього відеофону. З його дружиною те саме.

— У нас половина населення не реєструє свої персональні телефони, — вставив своє слівце Олег, який досі сидів тихо, як мишка. Моя історія подіяла на нього ще приголомшливіше, ніж інцидент з Анею Корейко й Сашком Кисельовим. А остаточно його вбила звістка, що мені дев’ятнадцять років і я офіцер космічного флоту — Це від побоювання, що розмови можуть підслуховувати. — Він пирхнув: — Яка наївність! Якщо охранці знадобиться, вона вирахує будь-який телефон, зареєстрований чи ні.

— Дуже кепсько… — Валько почухав потилицю. — Було б непогано зв’язатися з його донькою, але в пам’яті відеофону її номера немає. І записи всіх розмов стерті. Вони автоматично видаляються щодня, о третій ночі. Звичайна практика. А пошукати в базі даних… Як звати доньку Ковальова?

— Олена. А її прізвища я не знаю. Навряд чи вона живе під своїм дівочим, на Новоросії для заміжніх жінок це не прийнято.

— Тоді глухий номер, — резюмував Валько. — У Верхньому Новгороді мешкає близько двадцяти мільйонів людей, і серед них багацько Олен Русланівних. Надто розповсюджені імена. — Він відійшов від терміналу. — Я так розумію, що в Естер мають бути резервні канали зв’язку з нашою розвідкою. Спробую викликати допомогу через неї. Але мені потрібен професійний комп’ютер.

— Нагорі, в моїй кімнаті, — сказала я. — Ходімо.

— Ні, ти залишишся тут. Наглядай за полоненими.

— Так, маєш рацію. Тоді піднімайся сходами, другі двері ліворуч. Тільки не здумай порпатися в моїй білизні.

Уже біля дверей Валько посміхнувся

— До тебе повертається почуття гумору. Це гарний знак.

Він був відсутній не більше п’яти хвилин. За цей час ні Олег, ні я не зронили ні слова й уникали зустрічатися поглядами. Ми обидва почувалися ніяково — мені було соромно, що я цілий місяць водила його за носа, хоча й не з власної волі, а він, схоже, тепер побоювався мене.

Нарешті з передпокою долинув швидкий тупіт ніг, і до вітальні увірвався Валько — блідий, як небіжчик, а його очі гарячково виблискували.

— У чому річ? — наполохалася я. — Що сталося? Ти зв’язався з Естер?

— Ні. Зараз це… небажано. Її краще не втягувати. Я дещо знайшов. Таке…

— Ну, що ж?

— Я підключився через твій термінал до комп’ютера твого батька і подивився, чим він займався перед тим, як піти. Тепер я все зрозумів.

Від нетерпіння я схопила його за комір і добряче струсонула.

— То що ти зрозумів?!

— Ці товариші, — Валько вказав на мирно сплячих поряд Аню й Сашка, — ніякі не доморощені підпільники. Твій батько проаналізував досьє усіх п’яти — Корейко, Кисельова, Іванова, Компактова та Ворушинського — і виявив у їхніх біоґрафіях одну загальну рису. Коротше кажучи, вони зовнішні аґенти й прибули на Новоросію десь три роки тому.

Олег вражено ахнув. А я чомусь одразу заспокоїлася. Від цієї новини ситуація не поліпшилася, але в усякому разі прояснилася.

— Вони не п’ятдесятники, — сказала я.

— Певна річ, ні. Вони люди. Інше питання — звідки, кого представляють і що мають на меті.

— Зараз ми це з’ясуємо. Зараз ми все з’ясуємо. Зачекайте хвильку.

Я вибігла з кімнати, швидко піднялася на другий поверх, увійшла до батьківської спальні, а звідти — до ванної. Попорпавшись в аптечці, знайшла упаковку ін’єкційних ампул з написом: „Диметилатропіну гідрохлорид“. Не найкращий препарат, зате вельми ефективний, який геть позбавляє людину волі й здатності чинити опір. Я не помилилася в Анн-Марі — вона виявилась досить передбачливою і про всяк випадок припасла засіб для „розв’язування язика“. Ще я прихопила з аптечки синергін і повернулася до вітальні.