— За нами стежать?

— Жодних ознак стеження не виявлено. Ми, звичайно, перебуваємо в полі зору їхніх радарів, але спеціально вони нас не пасуть… Ага! Щойно з-за протилежного боку планети з’явився ще один супутник. Точніше об’єкт штучного походження досить значних розмірів. Схоже, якийсь великий корабель. Зберігає повне радіомовчання. Не маневрує, рухається по стаціонарній ґеоцентричній орбіті. На нас ніяк не реаґує. Але будьмо уважні.

— А ці дві білі кулі? — Я ткнула пальцем у дисплей. — Тут сказано, що вони є кластерними згустками стазис-поля, що підтримується енерґетичним потоком зі станції. Як таке може бути? Згустки поля — дикість якась.

— Мабуть, це не є полем у класичному розумінні цього слова. Як уже повідомляв комп’ютер, це темпоральна аномалія простору. У пам’яті відсутній фізичний опис самого стазис-поля, бортові датчики визначають його наявність за специфічним випромінюванням нейтрино. Це все, що я розкопав.

— Цікаво, що в цих згустках?

— Моя гіпотеза: непрохані гості, що потрапили в часову пастку. Ось чому господарі системи не закупорили канали, вони знайшли кращий захист. Рикошет і повернення назад свідчили б про те, що тут щось затівається. А так кораблі просто зникали безслідно, і ті, хто направляв їх, доходили висновку, що канал веде в зону небезпечних природних катаклізмів, наприклад до Наднової. І спробуй перевір, що це не так.

— Але два кораблі — вже дуже багато, — зазначив Олег. — Два випадкові потрапляння в одну систему — це неймовірно.

— Навряд чи вони були незалежними. Тут або обидва кораблі здійснювали „сліпий“ стрибок разом, або другий з них стрибнув услід за першим, щоб довідатися про його долю. А коли й він пропав, то канал занесли до чорного списку… Утім, який сенс гадати. Сподіваюся, незабаром ми все з’ясуємо… Так-с, невідомий корабель продовжує рух по орбіті, не подаючи жодних ознак життя. Дедалі більше переконуюся, що на його борту, як і на станції, взагалі немає людей… Гаразд, тепер переходимо до об’єктів природного походження. Центральне світило — зоря спектрального класу G2V, точнісінько як Сонце. У системі є щонайменше чотири планети. Одну з них ви можете бачити своїми очима, всі отримані фізичні дані додаються, але вони ще неточні, потрібне більш ретельне вивчення. Проте вже зараз можна припустити, що планета придатна для життя, її ґравітація і склад атмосфери приблизно такі ж, як земні. Ще три планети знайдено засобами дальнього спостереження, але, мені здається, це не все — будуть й інші. Кількість видимих неозброєним оком зірок вражає — аж тридцять чотири штуки. Думаю, з поверхні планети можна роздивитися хіба десяток найяскравіших. Відстань до найближчої зорі — від двохсот до трьохсот парсеків. Точність приблизна, оскільки минуло недостатньо часу для задовільного вимірювання паралакса. Якщо вас дивує, що цей паралакс узагалі вдалося порахувати так швидко, то зауважте наступне: судячи зі змін у спектрі червоного зміщення ґалактик і квазарів, система рухається зі швидкістю мало не в половину від світлової.

— Та ти що?! — здивувалася я.

— Уяви собі. Ця зоря — залітна птаха. Прибула до нас здалеку, найпевніше, не з Місцевого скупчення ґалактик. Вражаюче! Крім усього іншого, Хейна зі своєю швидкістю дозволяє розв’язати давню суперечку про те, як позначаються релятивістські ефекти на гіперпереходах. Особисто я схиляюся до гіпотези про існування якоїсь подоби центру мас дром-зон, щодо якої й слід обраховувати уповільнення або прискорення часу…

— Не зараз, Валько, — перебила я. — Це справді цікаве питання, але обговорімо його пізніше. Що ти там казав про тутешню дром-зону? У мене на дисплеї немає жодної інформації.

— О, я припас її на десерт! Це найсмачніше. Дром-зона обертається навколо планети по слабоеліптичній, майже круговій орбіті з незначним ексцентриситетом. Середня відстань до планети — триста десять тисяч кілометрів. Нахил орбіти… Ай, це нецікаво. А от що воістину цікаво — каналів першого роду, як ви самі розумієте, немає, оскільки в цієї зорі відсутні близькі сусіди, а всі канали другого роду стиснуті до півторакілометрового радіусу, радіус же самої дром-зони дорівнює двом кілометрам.

— Що? — не збагнула я. — Як це може бути?

— А так. Якщо датчики не брешуть, то всі канали (мається на увазі, другого роду) акуратно „насаджені“ один на одного.

— Їхні ділянки входу-виходу суміщені?

— Так. До того ж з абсолютною точністю. А мільярди трильйонів каналів третього роду, стиснуті до кубічних міліметрів, розміщені в зовнішньому півкілометровому ободі дром-зони.

— Це неймовірно!

— Але факт.

— А яким же чином відкривати канали, якщо вони суміщені?

— Їхні ділянки входу-виходу відокремлені від зон впливу. Останні звужені до часток кубічного метра й рівномірно розподілені по всій внутрішній частині сфери. Для відкриття певного каналу слід „проколоти“ резонансним імпульсом потрібну ділянку простору з точністю до сантиметрів. Це складно, але цілком можливо.

Я похитала головою.

— Усе дивніше й дивніше…

— І ще одне, Рашель, — продовжував Валько. — Усе ж таки раджу пригальмувати. Ми щодуху даємо дьору, а тим часом до нас нікому немає діла. Давай краще повернемося й обережно все оглянемо.

— Твоя правда, — після коротких роздумів погодилася я й почала розвертати корабель, щоб почати екстрене гальмування. — Втечею ми нічого не вирішимо.

Ми підбиралися до станції повільно й обережно, як мисливець підбирається до дичини. Або радше як боязкий шакал підкрадається до своєї жертви, ладний будь-якої миті щезнути при появі більшого хижака.

Проте ні сама станція, ні її можливі мешканці ніяк на нас не реаґували. Ні запитів, хто ми такі, ні грізних попереджень на зразок „ближче не підходити“ ми не отримували. Та наближатися на достатню для ведення бою відстань не ризикували й задовольнялися спостереженням здалеку.

— Гадаю, тут нікого немає, — зробив висновок Валько. Ще півгодини тому, коли ми остаточно переконалися, що ніхто атакувати нас не збирається, він вийшов з кібертрансу, але залишався підключеним до комп’ютера, щоб при найменшій небезпеці задіяти всі вогневі та захисні системи. — Жодної живої душі. Усе перебуває під контролем автоматики.

— Яка, — підхопив Олег, — не надто добре справляється зі своїми обов’язками. Ми тут кружляємо, а їй хоч би що. Дивна безтурботність.

— Ну, не скажи. Зрештою, дром-зона захищена від сторонніх темпоральною пасткою, ми прибули сюди на кораблі господарів бази й назвали правильний пароль. Нас вважають своїми, тому не окликають на кожному кроці: „Не руш! Ти хто? Назви себе!“

— Проте на станцію краще не потикатися, — зазначила я. — Поза сумнівом, її центральний комп’ютер запроґрамовано на ідентифікацію особи.

— Його можна перепроґрамувати.

— Ти впевнений?

— Більш ніж. Адже я вже з’єднувався з ним, коли надсилав пароль. Тільки для цього потрібно задіяти нуль-зв’язок.

— А відповідно, активувати портал. Це ризиковано.

— Не дуже. Я вже казав, що тут нікого немає. Якби хтось був, давно озвався б.

— І все одно поки утримаємося, — твердо вирішила я.

Потім ми полетіли до планети й, поступово знижуючись, зробили навколо неї кілька витків. Більша частина її поверхні була незаймана цивілізацією, але подекуди виднілися сліди розумової діяльності — кар’єри, шахти, бурильні свердловини, різноманітні споруди з виблискуючого на сонці металу, вочевидь гірничо-переробні заводи, злітні смуги для транспортних літаків. Усе це виглядало не покинутим, а швидше законсервованим. Бортові детектори зареєстрували, що від більшості споруд ідуть радіосиґнали, а комп’ютер розпізнав у них інструкції для саморушних кібернетичних пристроїв — роботів. Двічі в поле зору потрапляли й самі роботи: спочатку бриґада здійснювала обхід кар’єру, а потім розчищала злітну смугу від снігових заносів.

І лише в одному місці, на східному краю великого північного материка, знаходилось щось, умовно схоже на місто. Умовно, оскільки його житлова частина, що складалася з півтори сотні красивих затишних особняків, була непропорційно мала порівняно зі значним промисловим сектором, який, крім усього іншого, включав величезні анґари кораблебудівної верфі, розташованої поряд зі злітним полем космодрому.