Якийсь час усі присутні мовчали, не в змозі вимовити ні слова. Першим озвався Шанкар:

— Вже є реакція вашого уряду?

— Ще немає. Це повідомлення вони отримають пізніше, ніж ми. Із системи Бай-Сін до Сонця веде досліджений канал другого роду. А до Терри-Ґаллії — ні. Тож нам залишається тільки чекати.

Наступні три години здались мені вічністю. Незабаром до нас приєдналися ще з десяток адміралів з головного командування флоту, проте ніякої наради не відбувалося. Всі просто чекали, здебільшого мовчки, і лише зрідка обмінювалися короткими репліками вкрай похмурого змісту.

Години за дві Карно принесли урядову депешу з Терри-Ґаллії. Ознайомившись з нею, він нічого нам не сказав, а розпитувати ніхто не наважився. Всі й так розуміли, що ніяких новин у депеші не було. Найпевніше, там були лише інструкції на випадок того чи іншого розвитку подій.

Нарешті надійшло повідомлення із системи Бай-Сін. Прочитавши його, Поль Карно довго дивився в порожнечу перед собою, потім заговорив, сухо і стримано:

— За останніми даними загальна потужність скинутих на Країну Хань термоядерних та позитронних зарядів перевищує два мільйони кілотонн. Атмосфера планети перетворилася на суцільну радіоактивну хмару. Від сили вибухів її вісь обертання змістилася на дванадцять градусів. За всіма ознаками, бомбардування призвело до різкої активізації тектонічних процесів. Керуючись відповідними інструкціями, командування Шостого Флоту Визволення ухвалило рішення заблокувати всі канали, залишені для відходу супротивника, і приступити до повної ліквідації ворожих військ.

„Дев’ять мільярдів людей,“ — пульсувала в моєму мозку думка, пронизуючи все моє єство нестерпним болем. — „Дев’ять мільярдів, що загинули за крок від свободи…“

— Адмірале, — заговорив міністр, звертаючись до Дюбарі. — Як повноважний представник Терри-Ґаллії і голова тимчасової адміністрації Землі та Сонячної системи, я наказую вам застосувати проти ґаббарів, що зараз перебувають на Землі, бактеріолоґічну зброю.

— Без попередження, міністре?

— Без попередження, адмірале. Ґаббарам ні до чого знати, що на них чекає. Інакше у пориві відчаю вони спробують перетворити Землю на суцільні руїни. Ще напередодні операції ми на спеціальному засіданні уряду розглядали такий варіант розвитку подій. Цей удар стане не єдиною відповіддю на знищення Країни Хань. Найближчим часом на п’ять ґаббарських планет будуть скинуті ґлюонні бомби.

Тут в розмову втрутився Аґатіяр:

— Пане Карно, скільки ще людських світів перебуває під контролем ґаббарів?

— Лише сім, — відповів Карно. — Та й охороняють вони їх разом з іншими Чужими. Ґаббари вважають себе головними в союзі дев’яти рас, ніби вищою расою, тому обов’язки тюремників перекладають на плечі своїх молодших партнерів.

— І все-таки аж у семи системах присутні війська ґаббарів, — стояв на своєму професор.— Ви не вважаєте, що ваші дії спровокують їх до знищення й цих планет?

Міністр якось невизначено кивнув:

— Ми неодноразово обговорювали це питання, месьє Аґатіяр. І дійшли висновку, що за таких обставин будь-яка наша реакція може призвести до траґічних наслідків. Якщо ми не покараємо ґаббарів за Країну Хань, то таким чином продемонструємо свою слабкість, і тоді навіть ті раси, чия етика відкидає ґеноцид як інструмент політики, почнуть шантажувати нас, погрожуючи знищенням людських планет, які вони контролюють. Єдиний стримувальний фактор для них — невідворотна й жорстока відплата.

Тим часом Дюбарі звернувся до Клода Брісо:

— Спеціальна бриґада бомбардувальників перебуває у вашому підпорядкуванні, віце-адмірале. Приступайте до виконання завдання.

— Слухаюсь! — відповів Брісо.

З похмурим і рішучим виразом обличчя він вийшов з конференц-залу.

А за сорок хвилин з анґарів станцій вилетіли дві сотні шатлів, обладнаних спеціальними розпилювачами і під прикриттям легких крейсерів та корветів, що баражували над планетою, стрімко пірнули вниз, до Землі. А через три з половиною години бриґада повернулася до своїх анґарів, не втративши під час операції жодного шатла. Так відбулася вирішальна, безкровна, але смертоносна, атака на Землю.

І почалося тижневе чекання…

Місяць зовсім не мав атмосфери, а сила тяжіння на його поверхні була в шість разів менша за земну, тому посадовити такий легкий крейсер, як „Зоря Свободи“, не складало особливих труднощів. Сіґурдсон здійснив усі маневри, як заведено говорити серед пілотів, „на око“, тобто не вдаючись до комп’ютерних розрахунків, послуговуючись лише ручним керуванням. Плавно зменшивши потужність антиґравів, аж поки корабель не навалився усією своєю вагою на надміцні опори, Лайф віддав останню, уже символічну команду: „посадка завершена“.

Ми приземлилися біля найбільшого з місячних куполів — Купола Тіхо, що нині служив табором для військовополонених. Тут у нас була одна справа, суто приватна, і ми з Сіґурдсоном прилетіли лише вдвох.

— За нами вже їде ґравікар, — сказав я, підводячись з крісла. — Ходімо.

Проте Лайф продовжував сидіти на своєму місці, спрямувавши погляд крізь прозору оглядову стіну на примарний місячний ландшафт.

— Знаєш, Стефане, — нерішуче промовив він. — Тепер я зрозумів, що це невдала ідея. Краще обійдемося без особистої зустрічі.

Я здивовано поглянув на нього:

— Ти чого, Лайфе? Що за муха тебе вкусила?

— Розумієш… Гриша був моїм кращим другом. Найкращим, якщо не брати до уваги Мелісу, яку я… з якою все інакше. Але тепер… Після всього, що я дізнався, що побачив, я перестав симпатизувати його народові. Я вже не зможу ставитися до нього так, як раніше. І він це одразу відчує. Він дуже чутливий і вразливий. Зараз він… певно, він тішить себе думкою, що є на світі бодай одна людина, яка ставиться до нього з щирою симпатією. А після нашої зустрічі… йому стане боляче.

— Так, ясно, — сказав я. — То що ж нам робити?

Він безсило знизав плечима:

— Мабуть… я просто попрошу наглядачів передати йому цей пакет. От тільки не знаю, як пояснити… чому сам не прийшов…

Я ненадовго задумався.

— Отже, зробимо так. Все, що треба, я передам йому сам. А про тебе щось вигадаю.

— Ти справді хочеш з ним зустрітися?

Я рішуче кивнув:

— Мені є, що йому сказати.

За кілька хвилин ґравікар доставив мене до Купола Тіхо, там я зустрівся з представником адміністрації табору, що був заздалегідь попереджений і вже чекав на мене. Разом із ним ми пройшли до невеликого приміщення, розділеного навпіл перегородкою з броньованого скла.

— Заберіть це, — сказав я, постукавши по перегородці. — Вона мені не потрібна.

— Ви впевнені, месьє? Вам відомо, що ці тварюки плюють отруту?

— Так, я знаю. Але не боюся цього. І до речі, не надумайте натягти йому намордника.

— Ви берете на себе відповідальність?

— Абсолютно всю.

Адміністратор залишив приміщення, і майже відразу після цього скляна стіна піднялася до стелі. А за кілька хвилин до кімнати ввели альва Григорія Шелестова.

— Привіт, Григорію, — сказав я.

— Привіт, друже-чоловіче, — відповів альв. — Я не сподівався, що ти захочеш побачитися зі мною.

— А проте захотів. Зі мною мав прилетіти Лайф, але він поранений і лежить у лазареті. Він так шкодував, що не може зустрітися з тобою.

Шелестов стривожився:

— Рана серйозна?

— Ні, дріб’язкова. За тиждень Лайф буде у формі. Він і зараз може ходити, але лікарі катеґорично заборонили йому літати. Тому він просив передати тобі найщиріші вітання.

Альв зітхнув:

— Шкода. Я так хотів ще раз побачитися з ним. Адже Лайф мій найкращий друг, справжній друг — єдиний серед людей та альвів.

— Як з тобою поводяться? — запитав я.

— Люди ніяк, — мовив він сумно. — Зовсім ніяк. До мене, як і до інших альвів, вони ставляться… не по-людськи. Так, ніби ми небезпечні тварини. Мене це дуже, дуже засмучує. Але тепер я розумію їхнє ставлення. Я познайомився з іншими альвами. Вони… вони справді хворі. Вони зовсім не пам’ятають, як наш народ дружив з людьми. Не хочуть навіть чути про те, як багато ви для нас зробили. Вони звинувачують людей у всіх смертних гріхах, вважають вас злими та жорстокими… Це жахливо, друже-Стефане! Мене це просто вбиває.