— Безглуздя… безглуздя вважати, що більшовики не встигли підготуватися… вони добре підготувалися… я не певен, на чию користь має закінчитися артилерійний вступ…

Можливо, що події цього ранку розгорнулися б іншими шляхами, коли б не цей моральний вплив протидії радянського війська на старого генерала Древора. Він, старий, досвідчений командир, вважав за неможливе переходити до наступу, аж поки артилерія не зробить свого, не виконає своїх завдань, не деморалізує ворога. Але — хто мав деморалізувати?…І чи не виявом отакого деморалізування було рішення старого генерала Древора?…

Так чи інакше, наступ затримувався. Скажена артилерійська перестрілка затягувалася. І саме тоді, коли генерал Древор уже віддав наказа посунути до бою механізовані загони, випустити в повітря ескадриллі важких бомбовозів, що мали остаточно винищити ворожі шанці, - саме цього моменту генералові донесли:

— Ескадриллі більшовицьких легких літаків типу винищувачів і розвідників з'явилися в повітрі й швидко наближаються до наших позицій.

Вислухавши це, генерал Древор випростався в своєму кріслі:

— Починаються історичні хвилини. Ад'ютанте, дайте загальний наказ: наступ усіма силами армії.

Так починалася справді історична бійка. Високо, в небі зустрічалися ескадриллі стальних птахів, поміж ними та землею, користуючися з нагоди, пропливали в бік радянських позицій важкі бомбовози, а самою землею плазували потворні танки. Радянське військо виставило назустріч Першій Армії лише артилерійний вогонь та ескадриллі винищувачів. Проте, й ті ескадриллі помітно уникали простої зустрічі в повітрі з великими ескадриллями Першої Армії.

Танкові загони переможно плазували вперед. Їхній шлях був відкритий. Радянські набої розривалися з усіх боків, але чомусь більшовицькі артилеристи втратили сьогодні влучність. Вони не шкодили танкам, набої не влучали у важкі машини, що хутко посувалися до радянських шанців. Проте — клуби диму від набоїв потроху почали заважати танкам, що позбавлялися можливости орієнтуватися серед густого диму. Радянські ескадриллі літаків у свою чергу, втікаючи від літаків Першої Армії, кидали вниз, намагаючися влучити у танки, невеличкі бомби, що розриваючися, знов таки випускали неймовірну кількість диму. Чорні димові стовпи почали оточувати танкові загони з усіх боків, загороджуючи радянські позиції від тих загонів і водночас відрізаючи загони від позицій Першої Армії.

Перше донесення, перший рапорт про димові завіси надіслав спостерігальний пункт 168-ої ділянки:

"Більшовики розгортають димові завіси, утруднюючи операції танків і ховаючися від наших літаків. Спостерігальний пункт утрачає можливість щось бачити. Екрани затягнено чорним димом. Прошу вказівок."

Штаб генерала Древора працював немов у гарячці. Димові завіси — річ зовсім не нова, їх уживали широко ще підчас світової війни 1914–1918 років. Але — в такій кількости, щоб відрізувати цілі загони?… Штаб не встиг ще остаточно вирішити справу, дійти будьяких висновків, як прийшли нові донесення про те, що спостерігальні пункти майже цілого фронту виходять з ладу. Дим затягував усе. Механізовані загони, що вирушили в наступ, відрізано від бази. Вони позбавлені можливости повернутися назад, вони можуть орієнтуватися лише за вказівками компасу. Їх оточено димовими густими непроникливими стінами. Навіть гордість Першої Армії, стрибаючі танки конструкції Гордона, примушені були спинитися, не можна ні плазувати вперед, ні стрибати у непроглядній темряві…

Дальші рапорти принесли відомості про повертання ескадриллі літаків-бомбовозів. Командир ескадриллі рапортував:

"Змушений був повернутися назад, бо цілі більшовицькі позиції затягнено маскувальним димом. Бомбардування недоцільне, бо пілоти не можуть бачити мети. Прошу дозволу відрядити літаки з дегазувальними приладами розвіювати й знищувати завіси".

Проте, вже було запізно. Механізовані загони, танкові загони — безпорадно стояли, спинившися у чорному димовому колі. Це нагадувало якийсь велетенський колодязь з димових чорних стін. Дим, важкий і густий стояв нерухомо, ледве коливаючися в повітрі. То були непрохідні стіни колодязя, бо зверху залишилося чисте небо, звідки легко можна було б зазирнути вниз. Здавалося, що дим увесь час народжується десь з землі і піднімається до неба вертикальними суцільними стовпами, що утворюють густу завісу з усіх боків. Танкові загони безпорадно спинилися, не ризикуючи просуватися кудись і загубити один одного в чорній темряві диму.

Командування розгубилося: такого становища не передбачала жодна інструкція. Зрештою, танкові загони дістали радіом[5] наказа повертатися будь-що назад, орієнтуючися за вказівками компаса. Але саме цієї хвилини картина різко змінилася.

Високо в небі понад відтворами димових колодязів з'явилися хуткі літаки з червоними зірками на крилах. То були радянські легкі бомбовози. Вони розшукували відтвори димових колодязів і безстрашно ринали[6] в них, падаючи вниз каменюкою і виправляючися, переходячи знову на нормальне літання близько землі; метрах у ста від землі. Проте ще до того вони встигали скинути бомби, що влучали просто в безпорадні танки Першої Армії. Ще за секунду літаки зникали в чорній димовій темряві й круто підносилися вгору — з тим, щоб, опинившися в чистому небі, знову розшукати відтвор димового колодязя, знову ринути вниз і скинути бомби, знищуючи танки Пертої Армії у клубах вогню й диму скажених вибухів фугасних бомб…

Так гинули танкові загони, гинула гордість і надія старого генерала Древора… Командир одного з танкових загонів ще встиг переслати радіом останнього свого рапорта до штабу генерала:

"Танкові загони атаковано з повітря літаками-бомбовозами. Не маємо засобів захиститися крім спроби ринути у дим. Віддав наказа пробиватися назад. Прощу допомо…"

На цьому обірвався його рапорт — так само, як, очевидно, й існування танка і його команди… Танкові загони, що їх винищували літаки з червоними зірками на крилах, благали допомоги. Вони плекали надію на допомогу з боку центрального командування, з боку штабу генерала Древора. Але — штаб був таким самим безсилим. Нові рапорти приносили відомості про з'явлення нових повітряних радянських сил, що атакували позиції Першої Армії, користуючися з розгубленности її частин. Радянські літаки виринали з чорних димових хмар, що нависали лінією фронту, блискавично проносилися понад позиціями Першої Армії, скидували важкі бомби, завертали назад і зникали у хмарах, звільняючи місце для нових ескадриль.

Зенітні батареї, спочатку розгублені, почали чіткий обстріл радянських літаків. Удосконалене обладнання цих батарей дозволяло без помилок влучати в літаки, що летіли горизонтально. Батареї швидкострільних гармат охоплювали літак колом набоїв і збивали його. Так було знищено кілька літаків. Але відразу радянські літаки змінили свою тактику.

Тепер вони вже не летіли високо в небі, скидаючи бомби. Нові ескадриллі літаків з'явилися так високо, що їх майже не було помітно, на височині трьох-чотирьох кілометрів над землею. Там вони вишукували собі ціль — і, круто повернувши ніс до землі, пікірували вниз, розвиваючи божевільну хуткість, ніби намагаючися внаслідок такого скаженого падіння врізатися в свою ціль. Зенітні гармати були безсилі: жодна найудосконаленіша гармата не спроможна влучити в літак, що падає вниз, несучися з хуткістю понад п'ятисот кілометрів на годину…

Радянські літаки каменем падали вниз, скеровуючи своє падіння просто в намічену ціль. І майже просто над нею — вони вирівнювалися, кидаючи бомбу, переходячи знову на круте набирання височини й зникаючи в хмарах диму…