— Леон працював? — спитав Шель, перебиваючи однотонну зливу слів господині.

— Останнім часом ні. Колись працював у податковому відділі міського управління, потім жив на допомогу хворим. Два місяці майже не виходив із своєї кімнати. Пан Траубе був приємним і спокійним квартирантом…

— Хтось доглядав його? Були у нього приятелі чи знайомі?

— Я ж кажу вам. Жив дуже самотньо, нікуди не ходив. У нього теж мало хто бував, крім лікаря і пана Пауля, ну, і того мерзенного п'яниці — Лютце. Де вони познайомилися — цього я вже не знаю. Таких треба…

— Де він живе?

— Хто?

— Лютце.

— Живе? Вештається з одної харчевні до іншої! — Губи їй скривила злісна гримаса. — Кажуть, ви в Польщі маєте неабиякий клопіт з п'яницями, га?

Шель не відповів на її запитання.

— Але ж Лютце повинен десь спати, — наполягав він на своєму.

— Коли не спить у в'язниці, то живе в бункері за містом. Колишнє бомбосховище. Навіщо це вам?

— Я приїхав, щоб зустрітися з Леоном. А тепер мені хотілося б поговорити про нього принаймні з його знайомими.

Він вийняв пачку «Гевонтів» і запропонував сигарету жінці. Вона заперечливо похитала головою. Шель запалив сам. Сполоханий димом кіт чкурнув назад під раковину. Хтось збіг сходами. Фрау Гекль прочинила двері в коридор:

— Guten Morgen, Herr Heinrich![14] — гукнула вона.

— Mor'n[15], — пролунала лаконічна відповідь.

— Гарний день, правда? — І, не чекаючи на відповідь, фрау Гекль зачинила двері. Демонстративно потягнула носом: — Це польські сигарети?

— Польські.

— Смердять.

— Гм, — проковтнув ущипливе зауваження Шель. — Отже, Лютце був приятелем Леона?

— Ех, у п'яниці тільки один приятель на всьому світі — повна пляшка шнапсу. Ха-ха-ха! — зареготала жінка, радіючи з власного дотепу.

Не знайшовши попільнички, Шель непомітно струснув попіл на брудну підлогу.

— А той Пауль, про якого ви згадували?

— О, це дуже культурний пан. Він приходив не часто, але, мабуть, знав Леона Траубе давно, вони були на «ти». Я думаю, що Траубе позичав у нього гроші. О так, це дуже порядний пан. Він працює в суді…

— Як його прізвище? Пауль — це, певно, ім'я?

— Так, його прізвище Джонсон.

— Що? Якої він національності?! — вигукнув Шель, підскочивши з стільця.

— Американець, а може, англієць, — відповіла Гекль непевно.

«Пауль Абель Джонсон! — зрадів Шель. — Якщо це третій з підвалу, то він, безумовно, знає, що спричинилося до трагічної смерті Леона».

— Він працює в суді? — перепитав Шель.

— Так, у прокуратурі.

Шель замислився, що робити далі. Він планував побути кілька днів у Гроссвізені, однак тепер вирішив лишитися тут щонайбільше до завтра.

— Фрау Гекль, — сказав він, — кімната Леона ще вільна, правда?

— Звичайно, адже ніхто…

— Гаразд, — сказав нетерпеливо. — Може, ви дозволите мені оселитися в ній на день чи два? — І, помітивши її вагання, додав: — Я заплачу наперед.

— Що ж, добре, — згодилася фрау Гекль, — тільки я могла б запропонувати вам іншу.

— Дякую, але, якщо це не має значення для вас, я волів би жити в Леоновій кімнаті.

— Як хочете. Ходімте, я покажу вам її.

Вони вийшли на площадку, а звідти рипучими сходами піднялися на другий поверх. Фрау Гекль зупинилася в кінці коридора, відчинила двері і, злякано зиркнувши на вікно, вагаючись, увійшла в кімнату. Шель окинув поглядом убоге вмеблювання. «Отже, це тут!..» Освітлене сонячним промінням вікно привертало до себе увагу. За брудними шибками виднілися приватні садки, дерева, в яких уже подекуди жовтіло листя. Десь голосно кудкудакали кури. Прозора, ідилічна картина природи викликала розчарування і смуток. Шель одвернувся.

— Гаразд, фрау Гекль. Трохи відпочину, тоді залишу тут свого чемодана і спробую зустрітися з паном Джонсоном. Не знаю, коли повернуся, можливо пізно.

— О, можете не турбуватися, двері не замикаються аж до півночі, потім уже доводиться дзвонити. Охоче відчиню вам. Коли щось треба, то кажіть, будь ласка, — торохтіла Гекль, час від часу позираючи на вікно.

— Добре, дякую.

Відчиняючи двері, господиня кивнула на замок:

— Коли будете йти, міцно потягніть за клямку, інакше не зачиниться. Отак, — показала. — Пан Траубе останнім часом завжди замикався, бо протяг відчиняв двері, — додала вона, виходячи.

Шель полегшено зітхнув, чуючи, як віддалялися кроки Гекль. Сів, закурив сигарету і глянув на вкритий плямами стіл.

Траубе хворів три роки. Коли стан його здоров'я погіршав, Леон відмовився од роботи і жив, одержуючи допомогу для хворих. З листа видно, що він цікавився якоюсь загадковою справою, кульмінаційним пунктом котрої було несподіване відкриття. Справа та, очевидно, не пов'язана з хворобою, бо інакше Траубе згадав би про це. Отже, фізичні недуги можна відкинути як малозначні. Два місяці тому Леон, здобувши «надзвичайно важливу річ», — як він писав, — надіслав два листи, хоча — це треба мати на увазі, — дійшов тільки один. Пишучи два листи, Траубе, певно, враховував, припускав, що хтось захоче йому перешкодити. Виходить, матеріал, який у нього був, являв для когось небезпеку. Два тижні тому він, Шель, сповістив друга про свій приїзд. Міркуючи логічно, Леон мав чекати його, але сталося щось несподіване й страшне: Траубе покінчив самогубством майже напередодні приїзду свого приятеля. Що ж примусило його зробити цей розпачливий крок?..

Журналіст пригасив недопалок, підвівся і тепер уже докладніше оглянув кімнату. Ліжко, оздоблене латунними кульками, стіл, стільці, шафа та емальований умивальник з глечиком для води — оце й усе умеблювання. На стіні висіла олеографія, що зображала водяний млин. Сподіваючись знайти який-небудь слід, що допоміг би з'ясувати таємницю, Шель заходився обшукувати кімнату.

Не помітивши нічого підозрілого в ліжку, він одчинив шафу. Порожньо. Зазирнув під газети, якими було застелено полиці, виліз на стілець, щоб глянути на шафу зверху. Зняв олеографію і відхилив картон, що притискував картину до скла. Закінчуючи марні пошуки, повернувся до столу і витягнув шухляду. В ній лежали проспекти протитуберкульозної консультації і старе запрошення на зустріч колишніх в'язнів з табору Вольфсбрук. Шель поставив шухляду на столі. Між задньою стінкою і днищем помітив запхнуті в тріщину дві прямокутні картки. Хвилюючись, вийняв їх, але то були тільки рецепти якогось лікаря Карла Менке на популярні заспокійливі ліки. Шель кинув папірці назад до шухляди. Ще раз перевірив кожну дрібницю. «Звичайно, поліція забрала особисті речі померлого», — подумав Шель, розпаковуючи свій чемодан.

Виходячи з кімнати, він якусь хвилину вовтузився з клямкою. «От лихо! Адже фрау Гекль попереджала, що замок зіпсований».

На сходовій площадці Шель раптом спинився. У думці зародилася туманна, але дедалі більша підозра. Господиня сказала, ніби того дня, коли Леон повісився, двері його кімнати були прочинені. Але ж Траубе жив тут п'ятнадцять років, він, звичайно, знав вади свого замка і зачиняв двері цілком механічно. Збираючись покінчити життя самогубством, він, мабуть, не залишив би двері відчиненими. Отже, хтось інший, хто не знав про зіпсований замок і не зумів добре зачинити двері, був у цій кімнаті після смерті Леона, але перед тим як прийшла фрау Гекль. Хто? Безумовно, людина, яка хотіла знищить те, чим володів Траубе.

Шель розумів, що його міркування мають дуже непевну основу, проте й самогубство видавалося дивним. Він вирішив, не гаючи часу, відвідати Джонсона.

За кілька хвилин після того, як Шель вийшов, до будинку на Ейхенштрасе завітав високий, кремезний чоловік у темно-синьому костюмі. Фрау Гекль зустріла його вигуком здивування.

— Я проходив мимо, — пояснив той, — і зайшов спитати, що у вас чути.

— Давнє лихо. Безперервна тяжка праця з ранку до ночі, — відповіла жінка, витираючи мокрі руки фартухом. — Сідайте, будь ласка.