Оксана ніжно погладила обох, накинула їм на голови шовковисті «вуздечки» з довгим капроновим поводом. Потім, підкликавши Віктора, передала йому повід, притулилася на мить до його щоки, кивнула на прощання і показала щось на мигах рибам.

Тунці, наче по команді, одночасно стрепенулись, махнули хвостами й стрімко помчали разом з Віктором угору, до морської поверхні, звідки крізь водяну товщу соталося мерехтливе сонячне світло.

На приморському пляжі, де під лагідними променями ранкового серпневого сонця ніжились на золотому піску дорослі й діти, біля самого берега сидів чорночубий юнак у синьому спортивному костюмі. Поруч з ним лежав водолазний костюм, шолом, ласти і фотоапарат, дбайливо загорнутий у прозорий водонепрониклий мішечок.

Юнак був дуже змучений, виснажений, але його бліде, змарніле обличчя світилося радістю. Задерши голову, він дивився на голубе безхмарне небо, на сонце і щасливо усміхався.

До нього підійшла блакитноока дівчинка з квітчастим відерцем та зеленим пластмасовим совочком і запитала:

— Ти — водолаз?

Юнак навіть не поворухнувся.

Тоді дівчинка підступила до нього ближче, майже впритул, і запитала вдруге:

— Ти — водолаз?

Він ковзнув по ній відсутнім поглядом:

— Що кажеш?

— Я питаю: ти — водолаз?

— Угу, водолаз… — кивнув байдуже й знову задивився на небо, на сонце.

Дівчинка образилася, що він не побажав з нею розмовляти, незадоволено надула губи й пішла до води.

— Мамо! Мамо! — пролунав невдовзі її дзвінкий голос. — Іди швиденько сюди! Тут стільки плаває рибок! Стільки рибок!..

Юнак, учувши те, здригнувся, сторожко поглянув довкола. Угледів своє морське спорядження, фотоапарат і спохмурнів, зіщулився. Потім стріпнув головою, мовби хотів одігнати від себе якісь неприємні думки, підвівся, ступив крок, другий… захитався і впав на м’який пісок.

Його відразу ж оточила юрба. Перенесли в затінок, приклали до лоба змочену у воді хустку, заходилися робити штучне дихання. Одначе ніщо не допомагало — він не приходив до пам’яті.

Зателефонували на медпункт. Незабаром примчала машина швидкої допомоги. Уже немолодий лікар оглянув непритомного й наказав двом помічникам-санітарам забрати хворого та його речі до машини. Ті обережно поклали юнака на брезентові носилки й понесли з пляжу.

Юнак опритомнів лише на третій день. Розплющив очі, важко зітхнув, наче після тривалого бентежного сну, й довго дивився в стелю. Потім, поволі повертаючи голову, неквапливо став розглядати лікарняну палату.

Раптом його кволий, пригаслий погляд зустрівся з двома іншими, пильними й тривожними, поглядами. Один з них належав заплаканій, запечаленій жінці, другий — мужньому, стриманому чоловікові, які сиділи поряд його ліжка.

Жінка підхопилася з стільця, взяла юнака за руку:

— Вітю, любий, ти мене впізнаєш?

Він зімкнув докупи брови, намагався щось пригадати, але так і не згадав. Заперечно похитав головою.

— Не знаю…

— А мене, синку, впізнаєш? — нахилився над ним чоловік.

— Не знаю…

Жінка з розпачу зойкнула, впала чоловікові на груди.

Юнак байдуже відвернувся од них і втупився в широке світле вікно, за яким голубіло лагідне небо, променилося яскраве сонце, котило до берега безкрає море.

У супроводі медсестри до палати зайшов лікар-психіатр, жвавий сивовусий дідусь.

— О, бачите! Чи не я говорив, що ваш син очуняє? — сказав він задоволено, поглянувши на хворого. — Вітаю тебе, хлопче! Молодчина! Хвалю!

Але той, ніби й не до нього зверталися, так само непорушно дивився у вікно.

Лікар приклав до юнакового чола кістляву долоню, потримав її трохи, звелів сестрі залишитися біля хворого, а сам разом з його батьками вийшов

з палати. Причинивши тихо за собою двері, мовив стиха:

— Прострація… Елементарна прострація… Хвилюватися немає причини. Таке іноді буває після глибокого нервового струсу. Потім психіка поступово стабілізується і хворий видужує.

— Але що, що з ним могло трапитися? — схлипнула мати. — Де він був цілісіньких два місяці?..

— Потерпіть, потерпіть, шановні! Про те незабаром вам розкаже сам синок. Отож раджу не переживати, не побиватися, вертайтеся додому і спокійно чекайте його скорого одужання.

— Санітари розповідали, що при ньому нібито був водолазний костюм. Це правда? — запитав батько.

— Правда. Вони дуже зацікавилися ним. Кажуть: подібного ніколи не бачили… Мою ж увагу привернуло інше. У сина за пазухою в поліетиленовому пакетику ми знайшли разом з вашою адресою незрозуміле звернення якихось полонеників до урядів усіх країн. Що то значить? Якась хлоп’яча забавка чи, може, щось серйозне?.. Ви заберіть оте все, і костюм, і звернення, й покажіть, неодмінно покажіть комусь компетентному. А ще проявіть плівку з синового фотоапарата, можливо, там є знімки, які вам щось підкажуть…

Лікар на прощання потиснув їм руки, побажав щасливої дороги, і вони, забравши синові речі, поїхали, обнадієні, до свого рідного міста.

Не тільки лікаря, і Вікторового батька подивувало й насторожило оте, знайдене в сина звернення нещасних бранців, у якому вони благали визволити їх від поневолювачів, а також застерігали про незрозумілу загрозу, що нібито нависла над людством.

Коли повернувся додому, то одразу ж проявив плівку і віддрукував фотокартки, сподіваючись, що, може, знімки проллють світло на таємницю.

На перших знімках були зафотографовані чудернацькі хмари, потім — юрба людей, що підстрибували й реготали, наче божевільні, якась вродлива дівчина, літній чоловік зі шрамом через усю ліву щоку, далі — гидка й страшна потвора у величезному акваріумі, здоровецька будівля, схожа на морську рапану, гробниця незвичної архітектури, на якій височіла статуя, дивовижні дерева й рослини, річка, озеро…

Подовгу й пильно розглядав ті знімки. Відчував: син побув десь у незвичайному й небезпечному місці. Але де само? Невідомо… Мабуть, він має якісь дуже важливі вісті. Але які саме? Теж невідомо… Що ж, доведеться тоді, як і радив лікар, чекати, поки син одужає і сам розповість про все…

Одначе минали день за днем, тиждень за тижнем, а стан здоров’я Віктора ніскільки не поліпшувався. Навпаки, йому ще ніби погіршало. Він зовсім перестав відповідати на запитання, забув навіть оті два слова — «не знаю». До всіх і до всього був байдужий, од ранку до ночі непорушно, мовчки лежав у ліжку або сидів коло вікна на стільці й невідривно дивився на небо, на море…

Скликали спеціальний лікарський консиліум, на який запросили найдосвідченіших медиків. Вони обстежили його, довго радилися й нарешті прийшли до єдиного висновку: хворий Соколюк Віктор з невідомих причин утратив пам’ять, щоб поновити її, потрібні роки, а може, й це не допоможе, бо випадок унікальний, якого у медичній практиці досі не було.

Після такого невтішного висновку батько звернувся до відомого юриста-слідчого, щоб той допоміг прояснити синову таємницю.

Слідчий зацікавився загадковою історією і охоче погодився спробувати розгадати її. Наступного дня він прийшов на квартиру, забрав усі Вікторові речі, що були при ньому, коли його, непритомного, відвезли з приморського пляжу в лікарню, й пообіцяв: тільки-но проведе розслідування, негайно повідомить про те батькам.

Озвався слідчий майже через місяць. Зателефонувавши попередньо, завітай до них додому разом з високим уже літнім чоловіком.

— Макс Орен, австрійський археолог, — відрекомендував його слідчий і сказав: — Мушу вас, дорогі, відразу трохи засмутити: історію вашого сина до кінця поки що не вдалося розгадати. Але дещо, завдяки шановному гостеві, уже з’ясували. Будь ласка, добродію, розкажіть про все ви, — звернувся він до вченого.

Макс Орен зняв окуляри, протер носовиком запітнілі випуклі скельця, знову осідлав їх на носа й мовив спроквола: