— Вони на підході, — відповів той же голос. — Ні, ви мені дайте відповідь, хто вам дав право порушувати правила підтримки радіозв’язку? Що за хлоп’яцтво! Хто керує флаєром? Це ти, Гогія? Я тебе усуваю від польотів, і навіть Дімов не зможе тебе захистити. Варто на два дні покинути Станцію, і все летить шкереберть!

— Це ти, Спіро? — спитав Павлиш.

— Я, а хто за кермом, я питаю?

— Павлиш.

— А, от хто! Вас у Далекому флоті не вчать, що треба підтримувати зв’язок із центром?

— Та почекайте ви, Спіро, — сказав Павлиш стомлено. — Я йду зараз на малій швидкості. Чекайте нас через півгодини. Підготуйте операційну.

— Стій, не відключайся! — крикнув Спіро. — Вислати тобі на допомогу другий флаєр?

— Навіщо? Щоб летів поруч?

— А хто потерпілий?

Павлиш обернувся до Пфлюґа.

— Що там у Алана? Напевно, треба повідомити.

— Це не Алан, — відповів Пфлюґ, — це Марина. У неї зламано крило. Дай-но мені мікрофон…

Вершиною на Станції називався великий, вирубаний над основними приміщеннями зал, спеціально обладнаний для птахів-біоформів. У залі був бокс для обстеження біоформів, запаси їжі для них, тут стояли їх диктофони та прилади, якими вони користувалися.

Павлиш із Мариною сиділи в залі Вершини. Павлиш на стільці, Марина в гнізді з легкої частої сітки, яку спорудив для біоформів Ван.

Павлиш ніяк не міг звикнути до її механічного голосу. Він розумів, що це не більш як приставка — дзьоб Марини не був пристосований для артикуляції. Але, слухаючи її, він намагався собі уявити справжній голос Попелюшки, яку зустрів на Місяці.

Білий птах підвів крила, розпрямив їх знову.

— У мене з’являються дивні рефлекси. Іноді мені здається, що я завжди була птахом. Ти не уявляєш, що це таке — ширяти над океаном, підніматися до хмар.

— Мені це снилося в дитинстві.

— Я хотіла б політати над Землею. Тут порожньо.

— Не залишся назавжди птахом.

— Захочу — залишуся.

— Не можна, — відповів Павлиш. — Я тебе чекатиму. Ти дозволила мені шукати тебе, коли пройдуть два роки твого самітництва.

— Ти знайшов ту безглузду записку.

— Вона не безглузда.

— Я почувала себе тоді такою самотньою, і мені так хотілося, щоб хто-небудь мене чекав.

— Поглянь. — Павлиш дістав з кишені вже потерту на згинах записку. — Я перечитую її вечорами.

— Смішно. І знайшов мене тут.

— Нічого не змінилося. Ти не позбавлена привабливості і як птах.

— Отже, якби я була черепахою, все було б інакше?

— Напевно. Я з дитинства не любив черепах. Вони не поспішають.

— Я, мабуть, все-таки дурна. Я була впевнена, що будь-яка людина, побачивши мене у такому вигляді, буде… розчарована. Я хотіла сховатися.

— Отже, тобі й моя думка не була байдужа?

— Не була… я навіть не можу соромливо похнюпитися.

— Прикрийся крилом.

Марина розпрямила біле крило й підняла його, закриваючи голову.

— От і чудово, — сказав Павлиш. — Ти хотіла передати зі мною листа твоєму батьку?

— Так. Зараз. Він уже готовий. Я його наговорила. Тільки жаль, що він не впізнає мого голосу.

— Нічого страшного. Я все поясню. Я йому скажу, що передаю лист, і тут же попрошу офіційно твоєї руки.

— Ти з глузду з’їхав! У мене немає руки!

— Це військова хитрість. Тоді твій батько повірить, що ти до нього повернешся живою й неушкодженою. Навіщо інакше мені, блискучому космонавтові з Далекого флоту, просити руки його дочки без упевненості, що цю руку я врешті-решт отримаю.

— Ви самовпевнені, космонавте.

— Ні, я так приховую свою несміливість. Мій суперник мене перевершує по всіх статтях.

— Ван?

— З першого моменту моєї появи на Проекті він здогадався, навіщо я сюди завітав. Ти б чула, як він накинувся на мене за те, що я йшов до Станції на ручному керуванні.

— Дурний, він думав про нас. Ми спимо на хмарах. Ти міг мене вбити.

— Тим більше він перевершує мене благородством і вірністю.

— Він мій друг. Він мій найкращий друг. Ти зовсім інше. До побачення, гусаре Павлиш.

Птах дивився через плече Павлиша на двері.

У дверях стояв Ван. Він, видно, стояв давно, усе чув.

— Вантажівка готова, — вимовив він, — ми відлітаємо.

Обернувся, і його підошви відбили дріб, що затихав удалині, по сходинках кам’яних сходів.

— Видужуй, — побажав Павлиш, доторкнувшись до м’якого крила…

Коли вантажівка приземлилася на планетоїді, Ван сказав:

— Ти йди, там корабель чекає, а я залишуся тут. Потрібно пригледіти за розвантаженням.

— До побачення, Ване. Мабуть, ми з тобою ще побачимося.

— Мабуть. Галактика стала тісною.

Павлиш протягнув руку.

— Так, — сказав Ван, — я зовсім забув.

Він нагнувся, дістав із ящика під пультом загорнутий у пластик плаский квадратний пакет.

— Це тобі. На пам’ять.

— Що це?

— Подивишся на кораблі.

Коли Павлиш розгорнув на кораблі пакет, виявилось, що це портрет Марини в тонко вирізаній з нефриту рамці.