Павлиш підійшов до естради. Кілька годин тому він стояв тут і чекав Марину Кім. Навкруги була безліч людей, а Бауер у чорній сутані танцював із зеленою русалкою…

До ніжки рояля липкою стрічкою була прикріплена записка. На ній великими квадратними літерами було написано: «ГУСАРОВІ ПАВЛИШУ».

Павлиш потягнув записку за куточок. Серце раптом стиснулося, що він міг сюди й не прийти. На листку навкіс бігли квапливі рядки:

«Пробачте, що не змогла підійти вчасно. Мене знайшли. В усьому я винна сама. Прощайте, не шукайте мене. Якщо не забуду, постараюся відшукати вас через два роки. Марина».

Павлиш перечитав записку. Вона була немов з якогось іншого, незрозумілого життя. Попелюшка плаче на сходах. Попелюшка залишає записку, в якій повідомляє, що її наздогнали, і просить її не шукати. Це вписувалося скоріш у якийсь старовинний, обтяжений таємницями ґотичний роман. За відмовою від зустрічі мало ховатися безмовне благання про допомогу, бо викрадачі прекрасної незнайомки стежили за кожним її кроком, тому, побоюючись за долю свого обранця, нещасна дівчина під диктування одноокого негідника писала, обливаючись слізьми, на клаптику паперу. А в цей час обранець…

Павлиш усміхнувся. Романтичні таємниці ростуть на благодатному ґрунті карнавалу. Нісенітниця, нісенітниця…

Повернувшись до Саліаса в кімнату, Павлиш прийняв душ і приліг на диван.

Його розбудило дзеленчання відеофону. Схопившись, Павлиш поглянув на годинник. Восьма двадцять, Саліас так і не повертався. Павлиш увімкнув відеофон. З екрану посміхався Бауер. У відпрасованому мундирі штурмана Далекого флоту, свіжий, поголений, діловитий.

— Ти встиг поспати, Славо? Я тебе не розбудив?

— Години три спав.

— Слухай, Павлишу, я говорив із капітаном. Ми йдемо з вантажем до Епістоли. По судновій ролі ми маємо місце лікаря. Можеш полетіти з нами. Ну як?

— Коли стартуєте?

— Катер іде на стартовий пункт о десятій. Встигнеш?

— Так.

— Ну й чудово. До речі, я вже повідомив диспетчера, що ти летиш з нами судновим лікарем.

— Отже, наша розмова була порожньою формальністю?

— Авжеж.

— Дякую, Глібе.

Павлиш вимкнув відеофон і сів писати записку Саліасу.

Через півроку, повертаючись на Землю, Павлиш застряг на планетоїді Аскор. Туди мала прийти «Прага» з устаткуванням для експедицій, працюючих у системі. Від Аскора «Прага» робила великий стрибок до Землі.

Павлиш сидів на планетоїді третій день. Він усіх уже там знав, і його всі знали. Він ходив у гості, пив чай, провів бесіду про успіхи реанімації та сеанс одночасної гри в шахи, в якому половину партій, на сором Далекого флоту, програв. А «Праги» все не було.

Павлиш помітив за собою дивну особливість. Якщо він приїжджав кудись, де мав провести місяць, то перші двадцять вісім днів пролітали непомітно, два останніх розтягувалися в тужливу вічність. Якщо він потрапляв куди-небудь на рік, то жив нормально одинадцять з половиною місяців. Так і з цією подорожжю. Майже півроку він не думав про дім — ніколи було. А от останній тиждень виявився суцільними тортурами. Очам набридло дивитися на нові чудеса, вухам — слухати пісні далеких світів… Додому, додому, додому!

Павлиш коротав час у буфеті, читаючи безсмертну працю Мак’явеллі «Історія Флоренції» — це була найтовща книга в бібліотеці. Геолог Ніночка за стійкою ліниво мила келихи. У буфеті чергували по черзі.

Планетоїд гойднуло. Блимнули лампи під стелею.

— Хто прилетів? — з боязкою надією запитав Павлиш.

— Місцевий, — відповіла Ніночка. — Вантажівка четвертого класу.

— Швартуватися не вміють, — кинув механік Ахмет, що жував за другим столиком сосиски.

Павлиш зітхнув. Очі Ніночки горіли співчуттям.

— Славо, — вимовила вона, — ви загадковий мандрівник, якого зоряний вітер несе від планети до планети. Я десь читала про таке. Ви полонені злої долі.

— Чудово сказано. Я полонений, я блукач і страдник.

— Тоді не переживайте. Доля сама за вас усе вирішить.

Доля показалася в дверях буфету, прийнявши образ низенького кремезного чоловічка з пронизливими чорними очицями. Чоловіка звали Спіро, і Павлиш його пам’ятав.

— Так, — сказав Спіро голосом героя, що тільки-но повернувся із сусідньої Галактики, — чим тут пригощають? Чим зустріне ваш салун самотнього мисливця?

Ніночка поставила на стійку келих з лимонадом, і Спіро перевалюючись підійшов до стійки.

— Чогось міцнішого не тримаєте? — запитав він. — Я віддаю перевагу азотній кислоті.

— Уся вийшла, — повідомила Ніночка.

— Тільки-но прилітали космічні пірати з Чорної Зірки, — втрутився в розмову Павлиш. — Викрали три бочки рому й підірвали перегінний апарат. Переходимо на сухий пайок.

— Що? — стривожився Спіро. — Пірати?

Він завмер із келихом лимонаду в руці, але тут же впізнав Павлиша.

— Слухай! — заявив він. — Я тебе знаю.

У цей момент зашаруділо в динаміці, і голос диспетчера вимовив:

— Павлишу, піднімися до мене. Докторе Павлишу, ти мене чуєш?

Слова Спіро наздоганяли Павлиша, штовхали в спину:

— Я тебе тут чекатиму! Нікуди ні кроку. Ти мені до зарізу потрібен. Навіть не уявляєш — як.

Завжди сумний маленький таміл, що другий рік сидів тут диспетчером, повідомив Павлишу, що «Прага» затримується. Як мінімум ще на п’ять днів.

Павлиш зробив вигляд, що переживе цю новину, але злякався, що не переживе. Цокаючи підковами, він спустився в буфет.

Спіро стояв посеред кімнати з порожнім келихом. Його чорні очки метали блискавки, немов намагалися пропалити пластик буфетної стійки.

— На що це схоже? — допитував він Ніночку. — Я їм усім повідриваю голови. Зірвати велику справу, підвести товаришів! Ні, це небачено! Такого ще не було в історії флоту. Вони просто забули, розумієш, забули два контейнери на Землі-14. Врахуй, не один, а два! У документах вони є, а в трюмі їх нема. Бачили таке?

— Важливий вантаж? — запитав Павлиш.

— Важливий? — Голос Спіро затремтiв.

Павлиш злякався, що він зараз розридається. Але Спіро не розридався. Він дивився на Павлиша. Павлиш відчув себе мишею, яка попалася на очі голодному котові.

— Галаган! — сказав Спіро. — Ти нас врятуєш.

— Я не Галаган, а Павлиш!

— Правильно, Павлиш! Ми з тобою вибух на місячній шахті ліквідовували. Сотні загиблих, бушує вулканічне полум’я. Я тебе виніс із вогню, правда?

— Майже.

— Так от, ти мені зобов’язаний. На Сентипері в другому пакгаузі лежать запасні контейнери. Я не знав, що вони знадобляться, але нікому не віддав. Я передчував, чим усе скінчиться. Ти летиш на Сентиперу, витрачаєш день, щоб вибити їх у Геленки. Спочатку вона тобі скаже.

— Не бентеж людину, — зупинила його Ніночка. — Невже комусь не ясно, що це не твої контейнери?

— Мої!

— Чужі, — підтвердив механік Ахмет.

— Вони більше ніж мої! — обурився Спіро. — Без них усе загине, без них зупиниться робота всієї лабораторії. Замре наукове життя на цілій планеті.

— Ось і лети сам за своїми контейнерами, — сказала Ніночка.

— А хто відвезе вантаж на Проект? Ти?

— Ти знаєш, що тут усі зайняті.

— От саме про це я й кажу.

Спіро підійшов до столика, за який сів Павлиш, і кинув перед ним великий тугий пакунок.

— Це тобі.

Пакунок розкрився, і з нього випало кілька листів і пакетів. Конверти, мікрофільми, відеокасети повільно розповзалися по полірованій поверхні й намагалися сплигнути на підлогу. Павлиш з буфетником кинулися збирати їх і запихати назад в пакунок.

— Завжди він так з поштою поводиться, — сказала Ніночка. — Стільки шуму, а потім кине усе і втече.

Павлиш укладав листи. Спіро був кумедний. Ще тиждень на планетоїді не витримати. Може, ризикнути й злітати на Сентиперу?

— Ось іще один упав. — Ніночка передала Павлишу вузький конверт з відеолистом. На конверті було написано: «Проект-18. Центральна лабораторія. Марині Кім».

Павлиш три рази повільно перечитав адресу, потім акуратно поклав конверт у пакунок.