Рудий чоловяга у синьому, сів на місце водія, з цікавістю розглядав мене у дзеркальце заднього виду. Погляд його був масний неприємний зверхній, ніби він тримав нас під прицілом, та загалос так і було нас і справді тримали під прицілом, тільки автоматники.

Аби не думати на скрутністю нашого становища я спробувала розібратися з ситуацією. Ми опинились на цій планеті, тому що члени місцевоï опозиціï, яка вже рік усунена від влади і наразі є підпільною організацією, ризикуючи життям, зібрали компрометуючі матеріали на діючу владу, аби попередити про щось Володаря Ракірли. А Володар Ракірли, нещодавно надіслав до Ради Пяти Галактик офіційне рішення вийти з галактичного формування.

Але чому Ракірла так легковажно наважилась вийти з-під захисту Ради коли у космосі останнім часом зовсім не спокійно? Адже крім потішних парадних загонів, на цій планеті нема і ніколи не було діючоï арміï. Захищала саму Ракірлу і ïï колоніï армія Ради.

Є чутки що Ракірла фінансує армію планети Копроконе. Невже копроконські військові з ïх примітивною технікою взмозі захистити Ракірлу з колоніями? Чи сучасною бойовою технікою армію Копроконе забезпечить сама Ракірла? Але я не чула щоб хтось купував достатньо зброï і бойовоï техніки у цей регіон офіційно.

То що ж може бути у тому пакеті? Хіба що достовірні факти, що влада Копроконе готує захопленяя Ракірли, а з нею і ïï колніï? Маячня… лише один корабель з патрульного флоту Ракірли рознесе до біса планету Копроконе, а служби орбітальноï охорони не помітять його навіть на орбіті.

Тоді що? Чому таємна служба Володаря найняла калтокійців? І це тоді, коли між владою Ракірли і владою Копроконе такі дружні, партнерські відносини. Невже у влади Копроконе є спільники на вищих постах таємноï служби Ракірли? То що хтось з наближених до Володаря готує переворот? А до чого тут калтокійці?.. Це вже мене занесло. Ми ж найманці. Нас і наймають. Яле ж коли Ракірла вийде зі складу Ради, нас можна використати і для перевороту, тільки б заплатили як належить. Чи хочуть якимось чином підставити? Треба затриматись тут і усе дізнатись. Ми все ж таки найманці, у мирний час працюємо і миротворцями і диверсантами і шпигунами, навіть охоронцями, нам ніби ні до чого знати чому нас наймають у такій справі, а з іншого боку ми мусили ознайомитись з тими документами, бо інформація іноді дорожча за гроші.

Мене ще здивувала головна умова поставлена замовником, виявилось що калтокійські найманці не мають права на вторгнення, і мусять усіма засобами уникнути жертв серед місцевого населення, краще взагалі летіти без зброï, у разі чого диверсанти повинні вибиратися самі. При порушенні умови найманці залишаються без підтримки, і переслідуються із усією суворістю, за незаконне вторгнення на чужу територію по усьому простору Ракірли і ïï колоній. Прийшло замовлення вчора, коли на Джареку майже нікого з воïнів не було, а ми якраз повернулись на корабель… і другий помічник капітана — ен-каст ра-Лінера почав нас вмовляти… Обіцяв, що робота ця, для нас, надзвичайно легка, що під прикриттям, у ролі екологічноï комісіï, ми з комфортом відпочинемо у столиці планети, а місцеві, аби догодити нам, будуть виконувати усілякі наші забаганки. А ми саме святкували щасливе повернення і успішне виконання попереднього завдання. Палало вогнище на хрестовині крейсера, порожні пляшки виблискували виставлені по-під переборку. І все вирішив капітан крейсера Джарк: категорично повідомив що не рекомендує нам приймати це замовлення тому що, якщо щось станеться, ми «такі» навіть втекти не зможемо, а якщо проти нас двох буде уся армія?.. Ми обурились, бо під впливом спиртного були впевнені що ми, то є ми, і наш досвід… і знання… і вміння… Я поставила у блискучий ряд ще одну порожню пляшку і повідомила, що ніколи раніше не була на Копроконе, а Гел узяв документи з рук ра-Лінера. Капітан Джарк з гнівом попередив, що знімає з себе усіляку відповідальність…

Шкода ми його не послухали бо нас уже спіймали. Наевне хтось дуже зацікавлений щоб ті документи залишились на Копроконе.

* * *

Шини автомобілів зашурхотіли по гравію узбіччя.

Гел підвів голову.

Під'ïхали машини — блискучі, чорні і як краплі ртуті однакові. З тих машин вийшли люди у яскравих військових мундирах. Аж п'ятеро: пихатих і самовдоволених. На мундирах виблискували якісь прикраси, напевне відзнаки значущості цих гордих панів, чи то медалі, чи то ордени, а ще зірочки і стрічки. Блищали ці блискітки, як роса на смітнику.

І чому я сьогодні така зла?

А навколо юрмилися сірі охоронці, у демонстративному цивільному, з демонстративними навушниками радіозв'язку. І всі такі великі, що здавалося за ними і сонця не видно.

Наші вже знайомі солдати у камуфляжах з автоматами виструнчились півколом навколо червоноï машини, тієï у якій тихо і приголомшено сиділи ми.

Брат вийшов першим, пригладив волосся, аби воно не стирчало у різні боки, змусив себе привітно посміхнутись. Простягнув мені руку, я як завжди зашпорталась у плащі, майже випала. Підвела очі і побачила сумний погляд високопоставленого копроконського сановника, чи не знаю ким він тут був, бо на ньому також було щось сіре, військового крою. Та не було на тому сірому ніяких відзнак, крім маленького ледь помітного значка. У місцевих значках я не розумілася, може там було звання, бо судячи з виправки цивільним він не є. Цей сановник — дуже високий, хоча, порівняно з місцевими, мабуть, і не дуже, з військовою виправкою, стрункий, широкоплечий і рухався легко, як бувалий солдат. Волосся коротко підстрижене, сиве.

І де він міг ухопити цю рідкісну хворобу?

Лице неправильне, але привабливе, завдяки неабиякій внутрішній силі. Дивно, як правило, через рік індивідум наділений владою перетворюється на пихате багно, але цей ще «живий»… Дивиться і здається не вірить власним очам, мислить — непорозуміння сталось. Ось зараз він підійде до нас, таких малих і несерйозних, і виявиться, що ніякі ми не шпигуни, тільки приблудні навіжені туристи — планетою помилились.

І він підійшов, протягнув моєму брату руку, привітався, дуже обережно стиснув тонку руку, напевне боявся, що роздушить, назвав своє ім'я:

— Варко Ліро.

Я здивувалась — тільки ім'я? Ні посади, ні титулу?

Мій брат назвався:

— Гелард да Рідас, екологічна комісія Ракірли, — і про мене, — Мілен да Рідас, мій помічник.

— Ви дуже схожі, ныби близнюки… — криво посміхнувся Варко.

— Ми і є близнюки, — відповів Гел, тримаючись соромязливо і одночасно привітно.

Варко простягнув руку і мені, але ж з жінками на цій планеті так не вітаються. Я розгубилась, а він дивився на мою маленьку, смагляву, на вигляд дитячу, руку, що лежала на його величезній мозолистій долоні. Навіть не посмів ïï потиснути, накрив другою рукою. І за тим назвав нам панів у мундирах, пояснюючи між тим же і ціль нашого візиту. З посмішкою, як жарт, розповів як ми будемо досліджувати стан навколишнього середовища, дізнаватися наскільки відрізняється нинішній склад повітря і води від того еталона, який, не заважає народжуватись нормальним дітям і не викликає астму у доброï половини населення. Результати досліджень ми доповімо компетентнім вченим на Ракірлі.

Поки Варко жартував, я відчувала — скупе тепло осіннього «сонця» і холодний вітер, бачила — по обидва боки дороги простягались нескінченні чорні поля, врожай вже зібрали, землю переорали, і тепер тільки великі чорні птахи шукали на цих полях поживу, порушуючи тишу різкими криками.

Цікаво, а Варко яке має відношення до екологіï? А напевне ніякого…

А Варко тим часом люб'язно запросив нас до своєï машини. Він, відчув до мене ледь не батьківське почуття, посміхнувся Гелу, ніби хворій дитині. Йому нас шкода… А ще він злий на тих, хто відряджає на небезпечну роботу невинних «дітей».

Я згадала, що у нас були дві валізи з апаратурою, за допомогою якоï ми мали досліджувати середовище.

В очі не бачила тієï апаратури, не уявляю, що б ми робили, якби нам дозволили займатись офіційною роботою, а якщо Гел забув ті валізи?..


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: