— Це нереально, — прошепотіла Влада.
— Ще й як реально. Просто, аби змінити минуле, для початку слід змінити дещо у собі, теперішньому. А це не всім до снаги. Ну, й крім того, — велетень зітхнув, — звісно, треба знати розклад руху таких поїздів. Довідкова тут не допоможе.
— Вибачте, а у вас із головою все гаразд? — чемно поцікавилася Влада.
— Ні, не все, — охоче визнав білявий красень. — Поживіть з моє, панночко, повидайте те, що я видів — у вас теж проблеми будуть. З головою і з душею… та я зараз не про те. Власне, ті поїзди уже не ходять. Окрім одного. Раз на сто років. Midnight Special називається. Теж цікавий старигань, практично допотопний. Вам поталанило, ви його побачите. Незабаром.
У Юрка очі полізли на лоба.
— А тепер — дозвольте відкланятися, — сказав вихований блондин і зник. — Бережіть себе, — мовило відлуння його голосу і також розтануло. Влада кілька разів глибоко вдихнула густе вологе повітря й відкашлялася.
— Юрцю… — слабко мовила вона.
— Так. Я теж його бачив. І чув.
— Кого?!
— А ти його не впізнала? Нашого шофера. Він змінився трохи, визнаю. Гірський клімат пішов йому на користь.
— Що ти кажеш? Це не він!
— Гаразд, гаразд, — Юрко звів долоні над головою, наче здаючись у полон. — То він проковтнув водія, і той, бідолаха, говорить з його шлунку, як Йона з черева китового. У мене абсолютна пам’ять на голоси. Я розумію не більше за тебе, кицю, але факт лишається фактом — це він.
— Не називай мене кицею, — мляво попросила Влада.
— Добре, корівко.
— Називай, як хочеш. Ти тямиш, що він тут молов?
— Так, мем. Частково. Midnight Special — Опівнічний Експрес. Американська народна пісня, розкішний кантрі-блюз, не співав його тільки лінивий, а серед працьовитих — АВВА, старі добрі Кріденс, і не менш старий та не менш добрий, не побоюся цього слова, сер Пол Маккартні.
— І про що в ній йдеться?
— Про те, що той із арештантів в’язниці міста Шугар Ленд, штат Техас, хто першим побачить вогні Опівнічного Експресу, дуже скоро відкинеться. Себто вийде на волю.
— Це прекрасно.
— Я теж так думаю.
— Ти добре знаєш історію рок-н-ролу?
— Тільки в тій її частині, що мене цікавить.
— Зрозуміло. Та до чого тут…
Закінчити фразу Владі завадив дивний гул. Під нею та Юрком земля завібрувала, наче хтось на глибині довбав породу гігантським відбійним молотком, потім, за кілька кроків від них, здибилася, утворивши горб, звідкіля зі свистом та шипінням, на шаленій швидкості вилетів стародавній паротяг. З-під гігантських коліс, щільно огорнутих білою парою, виривалися жовтогарячі смуги і рівно лягали на підмерзлу траву. Враження було, ніби паротяг сам собі прокладає вогняні рейки. Із товстезної труби валив густий чорний дим. За паровозом загуркотіли вагони — абсолютно прозорі, схожі на гігантські акваріуми; їх було шість чи сім, і в кожному за склом металися оголені люди. Багато оголених людей. Владі здалося, що в декого з них не було навіть шкіри, та чи так воно напевне, дівчина зрозуміти просто не встигла. У голові замлоїлося, очі закотилися і Влада повалилася під дороговказ, як лантух з половою. Оскільки красиво підхоплювати зомлілих дівчат зазвичай виходить лише у фільмах, Бобир не встиг і поворухнутися. Він стояв, мов скам’янілий, і з роззявленим ротом спостерігав за диво-поїздом. Ось, підстрибуючи та дзенькаючи, промчав повз юнака останній вагон, ось розтанули посеред ночі і біла пара, і чорний дим, пагорб захлопнув свою пащу, і здиблений ґрунт ліг на місце, немов гірка борошна, розрівняна рукою пекаря. Юрко кинувся до Влади, підняв її голову, поклав собі на коліна, і обережно відвівши волосся з блідих холодних щік, кілька разів провів по ним долонями. Цього вистачило, аби Влада завовтузилася.
— Я…
— Мовчи. Просто мовчи, і все. Нічого не кажи, гаразд?
— Гаразд. Юрцю, я…
— Ага. І я. Злякався до всира… до кольок у шлунку. Якщо це був Опівнічний Експрес, то нам давно пора відкинутися. Я згоден опинитися бодай і в Шугар Ленді.
— Точно, — Влада сіла, повела плечима — болять. — Не кидай мене саму.
Юрко завмер, на мить опустив очі, а коли знову звів їх на дівчину, вони сяяли яскравіше від сонця. Жодні сутінки не змогли б цього приховати.
— Не покину.
— Пообіцяй.
Влада сама не знала, що її за язика смикає. Пірсінгований, розмальований, злий, колючий, як правдивий йорж, і так само кощавий, а ще дуже молодий — цей Юрко зовсім не її тип. Він нічий тип, якщо вже щиро. Він…
Той, хто не зрадить тебе за жодних умов…
— Обіцяю, руда. Я ніколи тебе не покину.
Його долоня була теплою. І слова — також. І долоні, і словам так хотілося вірити… Тож вона повірила. Раз у житті, ні, вже удруге, якщо бути точною, дозволила собі таку слабкість. Перша спроба зазнала фіаско, але, зрештою, чом би й ні? Чому б не спробувати вдруге? А, крім того, це провина Антона, що вона тут. Вона цього не хотіла. Не шукала пригод. І, вже, звісно, жодним чином не бажала бачити ані пекельних поїздів, ані водіїв-перевертнів. Цей худий, саркастичний хлопець, у чиїх зіницях мудрості та гіркоти вистачить на кілька сторіч, зараз — єдиний її якір. Зникне він — і її віднесе у відкрите море безумства та марення, де немає порятунку від видінь безжальної пам’яті, бо вони є коловорот, без початку та кінця. Владі й без того увесь час здавалося, що вона бачить сон уві сні, якийсь божевільний подвійний міраж, і ще добре, якщо тільки подвійний, якщо міражі ці не ховаються один в одному, мов яскраві, розмальовані мотрійки. Поки що вона дісталася хіба до третьої ляльки; чим буде остання, нероз’ємна, знає тільки Бог.
Хмарне небо розкололося навпіл, по тріщинах жовтою лавою розтеклася блискавка. Ударив грім. Влада зіщулилася, очікуючи холодних, хльостких, як батоги, крапель останнього осіннього дощу, але їх не було. Шурхотіло листя на деревах, вкрадливо наспівуючи пісню згаслої пристрасті, темний масив лісу плазуном розпластався на гірських схилах, і щось брунатне, тривожне розливалося в повітрі терпким густим бальзамом. Влада не знала, що це, однак крихітні терміти болю вже точили її душу.
Щось насувається. Гроза?.. Ні. Щось піде на гірше.
— Люба, я не те, щоби хотів тебе турбувати, але ти раптом не в курсі, де усі?
Сполохана Влада глянула в той бік, звідки вони з Юрком прийшли і де їх мали чекати ще п’ятеро подорожніх.
Місяць уповні, хоч і плавав між кошлатих хмар, та усе ж таки давав досить світла, аби побачити, що все зникло.
Вулиця. Село. Стежина.
Геник, Юля і Павло. І Ліда та Ксеня.
Усе як пощезло. Усе й усі.
Там, де були будинки, нині лежав пустир. Клапоть випаленої землі поміж гір-ординців.
Владі не хотілося плакати, але вона відчула, що плаче. Крізь напівстерті вже клоунські рум’яна проступили сірі пелюстки болю. Юрко це зауважив і міцніше стиснув дівочі пальці.
— То нічого, пусте. Усе буде добре.
Влада знову дуже хотіла повірити йому. Дуже. Та цього разу — не вийшло.
Павло Вільгельмович Штос ніколи не оперував так багато, як нині. Працював, як-то мовиться, в поті чола. Він стояв біля операційного столу в закривавленому фартусі хірурга, в медичній масці та шапочці, в гумових рукавичках, а до нього все йшли і йшли пацієнти. Він не розглядав їх — часу бракувало. Лише робив свою справу. Пришивав відірвані руки та ноги, а також пальці та язики. Укладав у порожні очниці вийняті очі. Повертав на місце видалені органи — нирки, печінки, легені та серця.
Час спливав, а хворих не меншало. Вони йшли рядком, один за одним, не мішалися докупи, не намагалися пролізти без черги, аби «щось спитати», а чи «просто взяти довідку». Ідеальні пацієнти.
І так, ще одна цікава деталь — усі вони були небіжчиками. Жертвами лікарських помилок, злочинної недбалості медиків, постраждалими від «а мені за це не платять, щоб я біля вас сиділа», медсестер. Їх було багато. Так багато, що він утратив їм лік. Виправляв аберації своїх колег і, закінчивши, чув незмінне «Дякую, лікарю».