Якщо прийде додому тверезий, то вже щастя. Ліду турбувало, що доведеться лишити Ореста на тиждень сам-на-сам із татом, коли почнуться пологи, але вона заспокоювала себе тим, що Степан напевне обмиватиме народження дитини усі сім днів і не просихатиме. Отже, не зважатиме на сина. Та і часу ще багато, тижнів п’ять, а то й шість, якось буде, щось вигадається.

Ліда завжди себе заспокоювала, так чи інакше.

Відкрилися вхідні двері, в коридорі щось гупнуло, грюкнуло, брязнули ключі, і Ліда зітхнула. Це Степан, а в неї ще їжа не наготована. Зараз буде виступати, що через того байстрюка нагуляного — це про дитину в утробі — він голодний сидить, бо дружина стала неповоротка, нічого не встигає.

Услід за гупанням та брязканням до неї донісся хрипкий жіночий сміх.

Не вірячи власним вухам, Ліда вискочила в коридор. Біля Степана гойдалося, мов яблуня на вітру, пропите і затягане «воно», стать якого можна було розпізнати лише за довжелезними немитими патлами, збитими на голові в товстий, круглий клубок (донині Ліда ніколи не бачила колтун наживо), та короткій ситцевій спідниці, якою покійна Лідина мама постидалася б і підлогу мити. Поруч із цим «чимось» коливався Степан з придуркуватою либою на порепаних вустах і масним блиском у залитих аж по вінця оченятах. Жінку він помітив не відразу, а, помітивши, дуже здивувався.

— Лі… Лід… Лід… ко! — з третьої спроби вимовив він. — А ти вдома?

— Та як бачиш. А це хто?

— О! — Степан задер догори брудний вказівний палець. — Точно! Це ж тре. треба. знай. будьте знайомі! Це Нелька. Нелько, це Лідка. Моя сестра.

І, втішений тим, як вправно дотримався етикету, аж ногою шаркнув.

Ліда отетеріла. Скам’яніла. Дар мови зник на добрих п’ять хвилин.

— Дуже приємно, — хрюкнуло «дещо» і вхопило Степана під руки. — Ворушися давай, ти, свинюко. Раніше вставиш — швидше скінчиш, раніше й бухнемо, ги-ги! А ти нам, дамочко, не заважай. У нього й так може не встати!

— Як не встане! Я тобі дам «не встане»! — Степан хижо вишкірився, замахнувся на Нельку, але не вдарив, а погладив її по щоці. Ліді здалося, що під його пальцями зараз розпливуться брудні патьоки. — Та в мене, як кілок! Як долото стоїть! Я… гігант… теє, як його… сексу! Чо маячиш тут, Лідко? Марш на кухню!

— Бога побійся, Стьопо! — скрикнула Ліда не своїм голосом, і вже адресуючись до Нелі, мовила. — Я дружина йому. Не сестра.

— Га-га-га, оце прикіл! — скаженою гускою зареготала Нелька. — То ти, Стьопко, той. стрингер. а чи свінгер? Сексу утрьох кортить?

— Нє, їй не можна, сама бачиш — пузо, — від Нельчиної реакції Степан збадьорився. — Я її бережу. Ну, шуруй до кімнати, годі розмови балакати. Пора вже до діла.

— Геть звідси, — твердо звеліла Ліда і посунула на Нельку усіма своїми вісімдесятьма кілограмами. Чаша її терпіння переповнилася. — Забирайся. Геть!

— Ти на мене батон не криши, — Нелі теж було рішучості не позичати, і з місця вона не рушила. — Він мені півлітру обіцяв. Первака, не якогось пійла. У мене труби, курво, горять! І мені насрати, хто ти йому є!!!

Ліда розмахнулася і незграбно вліпила Нельці ляпас. У пропитій душі Степана раптом спалахнув синювато-сизий, як вогонь підпаленого первака, лицарський дух. Захистити Даму Серця за будь-яку ціну! Кулак Стьопи стінобитною колодою врізався Ліді в носа. Там щось хруснуло, полилася кров. Нелька зааплодувала. Ліда заточилася і впала. Впала вдало, на задницю.

А далі Стьопа бив її уже ногами. У живіт.

Орест повернувся, коли все уже скінчилося — але не для нього. У його кімнаті, спливаючи кров’ю, валялася на підлозі понівечена мати. У батьківській спальні Степан довбав Нельку — процес дуже затягнувся через нетверезість учасників. Десятирічний хлопець лише раз глянув на солодку парочку в колінно-ліктьовій позиції і його знудило. Парочка навіть не озирнулася. Тоді Орест приніс із кухні мамину качалку і щосили влупив батька по нирках. Той так здивувався, що аж зупинився.

— Іще раз, падло, ти хоч пальцем матір діткнеш, — промовив хлопчик, — і я тебе вб’ю. І мені за це нічого не буде. Забирай свою проблядь і шуруй звідси, доки цілий.

— Ах ти ж щеня! — заревів Степан, набичившись. — Та я тебе, ви…

Другий удар качалкою по тімені перервав батьківське повчання в зародку. Стьопа похитнувся і всією вагою навалився на голу Нельчину спину. Спина зарипіла, Нелька закричала. Орест вийшов з кімнати, викликав «швидку» і сам зібрав усе, що потрібно для лікарні — капці, халат, зубну щітку, тарілку, чашку, ложку, нічну сорочку, мило і трохи грошей, які витягнув із батькової кишені.

У лікарні Ліді поставили діагноз «прогресуюче відшарування плаценти», зробили екстрений кесарів розтин, дістали уже мертве дитя, і, виявивши матку Кувелера, провели гістероектомію. Лікарі сказали Ліді, що вона ледве не померла.

Ліда шкодувала за отим «ледве». З лікарні її забирав Орест.

— Я все прорахував, мамо, — заявив блідий і враз змужнілий син, крокуючи з нею до трамвайної зупинки — грошей на таксі не було. — Ти з ним розлучишся, розміняєш квартиру, у нас з тобою тоді буде однокімнатна більшої площі, бо я ще неповнолітній, а йому й кімнати в комуналці вистачить. Ми квартиру можемо здавати, а самі поки що в селі поживемо. У прабабиній хаті.

— Ти хоч знаєш, що таке жити в селі? — обережно спитала Ліда, напружено розмірковуючи, як сказати сину про головне. — А, тим більше, у такому, як Зоряне? Там у кращі часи не було роботи, а зараз і поготів.

— Я був там на канікулах, — Орчик сумно усміхнувся. — Не те саме, що жити, розумію, але… мамо, я все-все робитиму. Дрова рубатиму, воду носитиму, жити будемо з городу, зараз усі так живуть. Нам багато не треба, правда ж? Або — хочеш — ми тут лишимося, у столиці? Я можу трохи підробляти, продавати газети в переході, чи ще щось. Ти, головне, скажи, що ти його покинеш… Піди від нього, мамо, я дуже тебе прошу.

— Сину, — Ліда зупинилася, вдихнула на повні груди, як перед стрибком у крижану воду, — ні, як не крути, а казати це треба одним махом, — з чого ти узяв, що я буду подавати на розлучення?

Личко Ореста витягнулося і стало зовсім дитячим — перед Лідою постав ображений, збентежений десятирічний хлопчисько.

— Тобто як?.. Я… а ти… — залопотів він, ще не дуже тямлячи, про що питає мама.

— Не буде жодного розлучення, чуєш?! Ні, ні і ще раз ні. Хай там що, а він мій… ти куди? Орку? Оресте! Куди зібрався?!

Орест розтиснув пальці правиці, Лідина сумка, яку він ніс, упала на асфальт. А син пішов від мами, не озираючись, згорбився, утягнув у плечі худющий карк, і Ліда з переляку закричала на всю вулицю, не переймаючись за здивовані погляди перехожих, не помічаючи їх — нічого не помічаючи, окрім сина:

— Я просто хочу, щоб у тебе був батько!

Орест зупинився, підійшов до неї, і Ліда з подивом помітила, що син сміється. Вона ще не втямила, що у хлопця почалася звичайнісінька істерика.

— О! Так, батько! Звісно! Ну, дякую! Спасибі тобі!

Орчик смачно плюнув на асфальт біля маминих ніг і пішов, цього разу назавжди. Де він пропадав, у кого спав, що їв, Ліда так і не дізналася. Шукала сина скрізь, де лиш могла придумати — у друзів, учителів, у підвалах та притулках — марно. А за два тижні до Ліди завітала якась тітка з опікунської ради і поставила умову: або Ліда оформлює сина в інтернат, як він того хоче, або її та Степана позбавлять батьківських прав.

Ліда довго відмовлялася. Плакала, намагалася щось пояснити строгій тітоньці.

— Боже мій, чому? Адже у нього є сім’я.

Тітка зиркнула на неї, як на гидкого хробака в супі.

— Чоловік побив вас, ви втратили дитину, самі були на межі смерті, і ще маєте нахабство стверджувати, що у вас сім’я? Любонько, то вам хтось набрехав — у сім’ях чоловіки не б’ють ногами вагітних жінок. Такого, либонь, немає і в мавпячих зграях.

Осудливий тон тітоньки Ліді не сподобався.

— То наші справи, — заявила вона, намагаючись говорити зверхньо.

— А справа Ореста — моя. Відтепер моя. Обирайте. Або робіть те, що він просить, або я зроблю те, що можу. Ще й посаджу того сучого потроха, який вам дорожчий від рідного сина. Залюбки посаджу.