— Оце ще один голий серб, — подумав я. Наступного ранку у тому шатрі він і вмер. Це було в 1689 році за східним календарем, на день святого мученика Євтихія. У ту хвилину, коли Аврам Бранкович випустив дух, Шабляк-паша вийшов із шатра і попросив трохи вина, щоб умити руки».

БРАНКОВИЧ ҐРҐУР

Див. СТОВПНИК

КАГАН

КАГАН

— титул хозарського володаря. Столицею його був Ітіль, а літня резиденція знаходилася на Каспійському морі й називалася Семендер. Вважається, що прийняття грецьких місіонерів у хозарських палатах було справою політичних міркувань. Ще в 740 році один із хозарських каганів звертався до Царгороду з проханням про місіонера, добре обізнаного з християнським законом. У IX столітті виникла потреба зміцнити грецько-хозарський союз перед спільною небезпекою: в той час русичі вже прибили щит на царгородські ворота і відібрали у хозарів Київ. Крім того, існувала ще одна небезпека. Тодішній каган не мав наступника престолу. Одного дня прибули до нього грецькі купці, яких він зустрів і прийняв. Усі вони як один були низькі на зріст, темноволосі й такі волохаті, що волосся на своїх грудях розділяли проділом. Каган сидів між ними, мов велет, і обідав. Була пора перед негодою, і птахи билися у вікна, а мухи — в дзеркала. Коли ж подорожніх наділили дарами і провели, каган повернувся до палат і випадково кинув погляд на кості, що зосталися після учти. Костомахи, залишені греками, були величезні, як у велетнів, натомість каганові лежали малесенькі, як у дитяти. Він швидко зібрав слуг, аби ті згадали, що говорили йому чужинці, але ніхто нічого не пам'ятав. Переважно мовчали, — вирішили всі. Тоді до кагана наблизився один єврей з придворної свити й сказав, що допоможе йому.

— Хотілося б почути як, — сказав каган і лизнув трохи святої солі. Тоді єврей привів до нього раба і наказав, щоб раб оголив руку. Рука була точною копією правої руки кагана.

— Так, — сказав каган, — затримай його. Затримай і йди далі. Ти на доброму шляху.

Так по всій державі розлетілися гінці, і через три місяці єврей привів до нього хлопця, чиї ступні були зовсім як каганові. І його затримали при дворі. Потім знайшли ще два коліна, одне вухо і плече — все таке ж, як у кагана. Поступово в палаці зібрався гурт молодих людей — воїнів, рабів, мотузників, євреїв, греків, хозарів та арабів, котрі — якби з кожного взяти по одному членові чи по якійсь частині тіла — могли б створити ще одного молодого кагана, як крапля води схожого з тим, що правив у Ітілі. Не вистачало лише голови — її ніяк не могли знайти. Нарешті одного дня каган прикликав до себе єврея і наказав йому принести або свою власну, або каганову голову. Той анітрохи не злякався, і каган здивовано запитав у нього про причину.

— Причина в тому, що злякався я ще рік тому, а не сьогодні. Рік тому я знайшов і голову. І сторожую її тут, в палаці, вже стільки місяців, а все не наважуюсь тобі показати.

Коли каган наказав показати й голову, єврей привів до нього дівчину. Вона була молода, вродлива, і голова її так достеменно повторювала каганову, що могла б підмінити її в дзеркалі. Якби хто побачив у дзеркалі її обличчя, то подумав би, що бачить кагана, тільки молодого. Тоді каган звелів привести всіх зібраних і наказав євреєві скласти з їхніх членів ще одного кагана. Доки конаючі каліки, чиї члени увійшли в тіло нового кагана, розповзалися в різні сторони, єврей написав на чолі новоствореного якісь слова і молодий каган, каган-наступник, потягнувся на ложі. Тепер нового кагана слід було випробувати, і єврей відправив його в спочивальню до каганової коханки, царівни Атех

. Зранку царівна відіслала до справжнього кагана наступне послання:

— Той, що був цієї ночі в моєму ліжку, — обрізаний, а ти — ні. Отож, або він є кимось іншим, а не каганом, або каган скорився євреям і обрізався, себто став кимось іншим. Отож виріши, що сталося.

Тоді каган запитав у єврея, що має означати ця різниця. Той відповів:

— Хіба не зникне вона, коли й ти обріжешся?

Каган завагався і ще раз запитав поради в царівни Атех. Та відвела його в темниці свого замку і показала там каганового двійника. Вона закувала його в ланцюги й кинула за ґрати, але він уже розірвав усі пута і тряс ґратами з величезною силою. За одну ніч він виріс настільки, що справжній каган здавався перед ним дитиною.

— Хочеш, щоб я його відпустила? — запитала царівна. Тоді каган так налякався, що наказав обрізаного кагана умертвити. Царівна Атех плюнула велету в чоло — і той впав мертвим.

Після того каган повернувся до греків, уклав з ними новий союз і взяв їхню віру за свою.

КИРИЛО (КОСТЯНТИН СОЛУНСЬКИЙ)

КИРИЛО (Костянтин Солунський, або Костянтин Філософ) (826 чи 827–869) — просвітитель східного християнства, грецький представник у хозарській полеміці

, один з апостолів слов'янської писемності. Сьома дитина в сім'ї Лева друнґарія, котрий завідував у Солуні воєнними й адміністративними справами візантійського двору, Костянтин змінив багато чиновницьких та дипломатичних посад і виростав між голими церквами без ікон, в часи, коли у Царгороді прийшли до влади іконоборці. Серед них було чимало солунян, тож Костянтин учив науки від людей, які мали славу відомих іконоборців. Лев Математик, що викладав йому Гомера, геометрію, арифметику, астрономію й музику, був іконоборцем і родичем царгородського патріарха-іконоборця Іоана Граматика (837–843) й підтримував зв'язки зі сарацинами та їхнім халіфом Мамуном. Другий учитель Костянтина, знаменитий філософ і майбутній патріарх Фотій, який навчав його граматики, риторики, діалектики й філософії, носив прізвисько християнського Арістотеля й разом із Левом Математиком стояв на чолі гуманістичного відродження, у час якого візантійський світ іще раз зрозумів, що він — спадкоємець античного еллінського роду. Фотій займався герметичними і забороненими науками, астрологією та магією, візантійський імператор називав його «хозарським рилом», а при дворі ходили чутки, ніби Фотій ще в молодості продав душу якомусь гебрейському чародієві. Костянтин любив мови, вважав, що вони вічні, як вітри, й міняв їх, як хозарський каган міняє жінок різних вір. Крім грецької, він знав слов'янську, гебрейську, хозарську, арабську та самаритянську, а також мови ґотського чи «руського» письма. Він ріс із невгамовною спрагою до подорожей, яка залишилась у нього на все життя. Зі собою він завжди носив якесь рядно, про яке говорив: де моя ряднина — там мій дім, і майже весь свій вік прожив між дикими племенами, де кожен раз після потиску руки перераховував свої пальці. Одні лише хвороби були хоч якимись островами спокою в його житті. Щойно він починав хворіти, як відразу ж забував усі мови, крім рідної. Хвороби його, правда, завжди мали хоча б дві причини. Коли у 843 році, після смерті імператора Теофіла, солунська партія іконоборців була скинута і в країні проголосили відродження культу ікон, Костянтину довелось усамітнитися в монастирі на малоазійській землі. І бог поступився, — думав він, — щоб дати місце світові. Наше око — як мішень для предметів, на які ми дивимось; усі вони ціляться в нього, а не навпаки. Через якийсь час він був примушений вернутися в столицю й відкрито виступити проти своїх колишніх учителів і земляків на захист ікон. — Ілюзія, що думки живуть у наших головах — вирішив він тоді — це голова і ми живемо в думках. Ми з нашими думками — як море з його течіями: наше тіло — морська течія, а думки — саме море. Так тіло знаходить собі місце в житті, пробиваючись крізь думки. А душа є руслом: і для одного, і для другого…

В той час він розпрощався зі ще одним своїм колишнім вчителем. Зі своїм старшим братом Методієм, який ніколи не виступав проти однодумців. Він бачив, як залишає за собою свого колишнього духовного отця і брата і сам стає його поводирем.