- Чому він так вистрибував перед нами? - спитала Сильвія. - Здається, він у якомусь ненормальному стані...

- Так, вигляд у нього не такий, як завжди.

Те, як Вількур нас переслідував, досить невпевнено погрожував, свідчило про його безсилля. Йому бракувало почуття реальності. Навіть кров, що виступила в нього з губи й потекла по підборіддю, здавалася тепер не справжньою, а бутафорською, як у кіно. А та легкість, з якою ми позбулися Вількура, також збентежила нас.

Ми посідали на осяяній сонцем лавці в парку Ельзасу й Лотарингії. Діти з'їжджали з гірки, гралися в пісочниці, гойдалка раз у раз злітала вгору, і цей ритмічний рух, мов коливання маятника, зрештою нас заспокоїв. Якби Вількур проходив тут, він би не помітив нас серед решти людей, що наглядали за своїми дітьми. Та навіть коли б і помітив, то що з того? Ми вже давно вирвалися з тієї непевної місцевості, якою була для нас долина Марни, де від стоячої води йшов запах твані... Того дня небо було таке блакитне, фасади білих і рожевих будинків такі яскраві, що той привид Вількур проти цих барв просто не міг нічого вдіяти. Він їх не витримає. Він розчиниться в цьому повітрі, що пахне мімозами... Часом я проходжу повз віллу, де жило подружжя Нілів. Це на бульварі Сім'є, метрів за п'ятдесят від рогу, де стоїть будинок колишнього готелю «Регіна». Та вілла - один із небагатьох приватних будинків, які ще збереглися в кварталі. Та немає сумніву, що залишки старої забудови незабаром щезнуть зовсім. Ніщо не спинить прогресу!

Я міркував про це якось уранці, повертаючись із прогулянки в парку Арен на пагорбі Сім'є. Біля вілли я зупинився. Недавно у занедбаному парку коло неї почали зводити будинок. Подумки я запитав себе, що вони робитимуть з віллою - розваляють її чи збережуть і залишать поруч із новим будинком. Може, є надія, що вілла зостанеться, адже вона зі своїми дверима та вікнами у вигляді невеличких арок ще в доброму стані й нагадує палац «Малий Тріанон» у Версалі.

Вілла впадає в око не відразу, бо стоїть трохи збоку від бульвару й на пагорбі. Щоб розгледіти її над підпорним муром із балюстрадою треба стати на протилежному боці бульвару, на розі проспекту Едуарда VII. У нижній частині муру, якраз посередині, є ґратчаста залізна хвіртка, за якою кам'яні сходи ведуть угору до вілли.

Хвіртка весь час відчинена, бо тепер за нею будівельний майданчик. На мурі висить білий щит із назвою будівельної компанії, прізвищем архітектора, підрядчиків і датою, коли одержано дозвіл на будівництво. Нова споруда матиме ту саму назву, що й вілла: «Шато-Азюр». її новий власник - фірма СЕФІК, що міститься в Ніцці, на вулиці Тондюті-де-л'Ескарпен.

Одного дня я пішов туди, щоб запитати прізвище людини, в котрої фірма СЕФІК купила віллу «Шато-Азюр», і мені розповіли подробиці, які я, проте, вже знав. Колись вілла належала американському посольству, і воно наймало її приватним особам. Я розумів, що мої запитання могли здивувати, навіть викликати підозру в службовця фірми - привітного блондина, який розмовляв зі мною, і я ні на чому не наполягав.

Навіщо все це? Я кілька разів намагався довідатися щось про віллу ще до того, як фірма СЕФІК придбала її й розпочала будівництво. Але тоді, як і на вулиці Тондюті-де-л'Ескарпен, у відповідь на свої запитання я нічого певного не почув.

Сім років тому вілла ще мала звичайний собі вигляд. Не було будівництва, не було щита на підпорному мурі з балюстрадою, а ґратчаста хвіртка була замкнена. Край тротуару стояв довгий сірий автомобіль з дипломатичними номерами. Це була та сама машина, якою Ніли підвозили нас із Сильвією до вілли «Свята Анна» того вечора, коли ми з ними познайомились. Я подзвонив. До хвіртки підійшов чорнявий чоловік років сорока, в темно-синьому костюмі.

- Вам чого?

Він говорив різко, з паризькою вимовою.

- Я побачив машину свого друга,- сказав я, показуючи на сірий автомобіль. - Я хотів би його побачити.

- Кого саме?

- Пана Ніла.

- Ви помиляєтесь, пане. Це машина пана Конде-Джонса.

Він стояв за хвірткою і пильно дивився на мене, ніби прикидаючи в думці, якої небезпеки від цього незнайомця слід чекати.

- Ви певні, що машина належить саме йому?

- Звичайно. Я його шофер.

- Але тут жив мій друг.

- Ви помиляєтесь, пане. Цей будинок належить американському посольству.

- Мій друг був американець.

- У будинку живе американський консул Конде-Джонс.

- Давно?

- Вже півроку. - Він поглядав на мене так, ніби я був несповна розуму.

- А міг би я побачити цього пана?

- Вам призначено зустріч?

- Ні. Але я американський громадянин, і мені потрібна його порада.

Привласнивши собі американське громадянство, я несподівано викликав у чоловіка довіру.

- В такому разі ви можете побачитися з паном Конде-Джонсом відразу, якщо хочете. У нього саме приймальні години.

Він відчинив хвіртку, чемно - мабуть, через моє «американське» громадянство - впустив мене й провів до вілли.

Біля порожнього басейну перед віллою в одному з крісел із світлого дерева сидів чоловік. Він курив, трохи відхиливши назад голову, ніби підставляв обличчя слабким променям сонця.

Він не чув, як ми підійшли.

- Пане Конде-Джонс...

Той перевів погляд на нас і всміхнувся.

- Цей чоловік, пане, хоче з вами поговорити. Він американець.

Конде-Джонс підвівся. Він був невеликий на зріст, кремезний. Чорне, зачесане назад волосся, великі сині очі, вуса.

- Чим я можу вам допомогти?

Він сказав це по-французькому, без найменшого акценту, і так лагідно, що мені аж потепліло на серці. Вираз, який він ужив, означав не просту ввічливість, а тактовну уважність до мене. Принаймні саме це я почув у його голосі й інтонації. До того ж у мене вже так давно ніхто не питав: «Чим я можу вам допомогти?»

- Я хотів поцікавитись про одну річ,- пробурмотів я.

Шофер тим часом пішов, і тут, біля цього басейну, мене охопило якесь дивне відчуття.

- Про що саме?- - Він доброзичливо дивився на мене.

- Я сказав неправду... Я сказав, що я американський громадянин...

- Американський чи ні, любий друже, яке це має значення?..

- Я хотів спитати, хто жив у цій віллі раніш.

- Раніш? - Він обернувся й голосно гукнув:

- Поле!

Шофер з'явився відразу, ніби ховався десь зовсім поруч, за деревом чи за муром.

- Принесіть нам чогось випити.

- Зараз, пане консуле.

Конде-Джонс жестом запросив мене сісти в одне з крісел із світлого дерева, а сам сів поруч. Шофер поставив біля нас тацю з двома склянками жовтуватої рідини. Пастіс? [Розведений водою анісовий лікер] Конде-Джонс зробив великий ковток.

- Я вас слухаю.

Він, мабуть, був задоволений, що має нагоду з кимось поговорити. Напевно, обов'язки консула в Ніцці не дуже його обтяжували, лишалося багато вільного часу, і його треба було чимось заповнити.

- Раніш я бував тут досить часто. Тут жило одне подружжя... Ті люди називали себе власниками будинку.

Я не міг, звичайно, розповісти йому про все. Існування Сильвії я від нього приховав.

- Як було їхнє прізвище?

- Ніли. Він - американець, вона - англійка. Вони їздили на вашій машині, тій, що стоїть перед входом.

- Це не моя машина,- відповів Конде-Джонс і одним духом допив свій пастіс. - Коли я приїхав, вона тут уже була.

Але потім той автомобіль зник. Щоразу, підіймаючись на пагорб Сім'є, я сподівався побачити його край тротуару перед віллою. Але його не було. Якось я навіть подзвонив біля хвіртки, щоб переконатися, що у віллі справді нікого немає. Ніхто не вийшов. Так я зрозумів, що Конде-Джонс виїхав, забравши автомобіль з дипломатичними номерами, і ніхто його в Ніцці ще не замінив. Пізніше, завдяки тому щиту на мурі з балюстрадою, я довідався, що вілла американському посольству вже не належить і що скоро її, можливо, не стане зовсім.

Востаннє я зустрівся з Конде-Джонсом одного вечора в квітні. Я лишив йому свою адресу, і він надіслав мені невеличкого люб'язного листа, в якому запрошував мене в гості й повідомляв, нібито має намір розповісти про віллу «Шато-Азюр» щось таке, що, як він писав, може мене зацікавити.