Писар був сонний, з одутлим обличчям і ніби сердитий. Розповів йому, чого прийшов. Він непривітно буркнув, що в такий туман нічого не зможу написати, потім зирнув на мене недовірливо і раптом запропонував показати, на що я здатний.

— Папір дорогий, і я не хочу його псувати, — сказав і позіхнув, не хрестячи рота і не прикриваючись.

Дав мені зшитий аркуш, пописаний з одного боку, я випробував перо, а що воно писало зле, попросив іншого. Потім написав кілька рядків уставом, власне, наслідуючи друкарське письмо, і подав аркуша писареві. Той довго дивився на моє писання, цмакав, ніби в нього болів зуб, сопів, потім відчинив дверці шафи і почав виймати звідтіля папір.

Я спитав у нього, чи міг би подивитися монастирську бібліотеку, бо здавна цікавлюся книжками.

Він знову подивився на мене спитими очима і жорстко сказав, що покутникам у монастирі книжок не видають, бо вони прибули сюди не розважатися, а покутувати, тобто працювати. Коли ж я завершу покуту, то можу прийти й книги подивитися, а загалом їх нічого дивитися. Треба думати більше про те, щоб не грішити, а не книгами бавитися.

Від писаря виразно несло горілчаним сопухом; очевидно, вчора перепив і досі не вивітрилося, отож я з ним не став змагатися чи щось доказувати — коли людину посів біс лихоносності, ліпше від неї відійти. Я це знав добре, не один рік тиняючись по школах, де не раз мав нагоду здибуватися із пиворізами.

— Хай вас благословить Господь! — сказав покірливо, забираючи виділене мені добро.

— Думай про свої гріхи, а не чужі, — буркнув писар і зирнув на мене як на ворога; здається, цього чоловіка я дратував.

Знову вийшов у туман. В цей час робітники, які розійшлися по своїх місцях, почали роботу: знову почувся стукіт молотків, вискіт пилок, рип возів, покрики, іржання коней, але все ніби приглушене.

Проходив повз тертичників: здавалося, в тумані народилися якість дивовижні звірі: тернична стійка, колихлива постать угорі й унизу — ніби звір хитав головою й бив землю ногами, немилосердно повискуючи. Повз мене пробігло кілька розмитих туманом постатей із візками, повними вапняної суміші із піском, вони різко й розкотисто гукнули: «Побережись!», і я змушений був відступити вбік, аж ледве не потрапив у вапняну яму. Пройшло кілька мурарських спідручних із дерев’яними рамами за плечима, на які було накладено цеглу. Вони почали повільно підійматися риштуванням — йшли по дошках з набитими поперечниками пригноблені, й покірні, і начебто без голів, бо низько їх поопускали. Над головою ляскали об камінь а чи цеглу кельми; я звів голову: і там хиталися розмиті тіні. І я раптом забув, у який бік маю йти. Таке зі мною часом траплялося — отак раптово зникало почуття скерунку: у полі, в лісі, в місті, в степу; перед цим бував заверт голови, — і я вже не знав, де північний край, а де південний. Тоді, коли блукав від школи і до школи, це мені було байдуже, бо все одно кудись треба було йти, а кожна стежка має два кінці, але тут мене взяв переполох, хоч простір, у якому я заблукав, був вельми невеличкий та й обмежений стінами.

А туман, здавалося, не розріджувався, а густішав. Я зупинив одну із істот із рамою за плечима і спитав, у якому боці келії. Супроти мене розтулився великий рот, повний рідких і сморідних зубів, і зареготав:

— Упився, отче! — та й пішов собі.

Я доплентався до якоїсь будівлі, але не зміг її пізнати, здається, це була трапезна. Тоді рушив у той бік, де, на мою думку, була пекарня, але замість пекарні вийшов до цегельників, які навантажували на візки глину, що лежала тут, наче могили в степу. Нічого в них не питав, а повернув ліворуч, де мала бути церква, а натрапив на господарчі склепи, які, на мою думку, мали бути з протилежного боку. Тоді я пішов на звук пилок, бо келії мали бути з лівої руки від тертичників, але натрапив на них по прямій дорозі й полегшено зітхнув; ні, мав рацію монастирський писар: сьогоднішній день не для роботи.

У келії стояла така сутінь, що про писання й мови не могло бути, і я сів, зморений та вичерпаний, на ліжко, опустивши голову й передихаючи, мені раптом забракло повітря. Тоді пошкодував, що не пішов сьогодні на утреню, — в такі дні треба молитися Богові ретельно. Отож я вирішив відшкодувати пропущене, але не встиг того вчинити, бо двері моєї келії із вискотом відчинилися (вони виходили на вулицю) і разом із клубами туману до мене впливла людська постать, якої я, річ певна, розгледіти не міг, але була одягнена в чорну мантію, це безсумнівно, а очі світилися мідяним блиском.

— Шляхи Господні несповідимі, панотче Михайле, — сказав незваний гість вельми знайомим голосом, і я затрепетав: чи не Іоанн це Москівський? — Світ вузький, але людина з людиною у ньому здибається. Скільки це минуло років?

— Хто ви? — спитав я із тремом у голосі.

— Ну, впізнати мене повинен, — засміявся гість. — Згадай alma mater. «Йосиф Патріарха» Лаврентія Горки, Пантефрієва дружина, ха-ха! Пригадуєш? Та й по тому ми зустрічалися.

— Отець Іван Москівський? — спитав я.

— Власною персоною, — гість сів на моєму ложі й засвітив до мене мідними очима. Було в келії вельми сутінно, але я розгледів уже Москівського, був він такий, як у час останньої нашої зустрічі.

— Може, скажу щось неподобне, — мовив Іоанн, — але радію, що відбуваєш покуту, бо такий ти був святий та Божий, такий цнотливий, що вже за одне це треба відбувати покуту. Бо людина, навіть коли вона чернець, чи священик, чи архієрей, не грішити не може, інакше Господь як упізнає її?

— Живете в цій обителі? — спитав я, безсилий погасити трем у голосі.

— Не живу, а мучуся, — мовив майже весело Іоанн. — Кожен із нас у світі не живе, а мучиться, і в тому втіха наша. Неподобні речі кажу чи, може, твої сокровенні? До речі, завжди знав, що ми з тобою зустрінемося, бо завжди палав до тебе любов’ю, панотче Михайле, але це ти й сам знаєш. А любов’ю в цьому світі неважити не годиться. Може, ти колись про мене погане думав, але я тебе завжди любив, але й це ти сам знаєш. Ні, ми з тобою у світі не розминемося.

Запустив руку в кишеню мантії і витяг штофа з горілкою. З другої кишені вийняв півхлібини і загорнутий у шматину шматок сала, а ще й одну в’ялену рибину. Поклав усе на столі, просто на папери, які я розклав, і я кинувся їх рятувати.

— Мені не вільно ні з ким трапезувати, — сказав я, прибираючи від засалення папери.

— Туман сховає нашу трапезу, панотче, — сказав весело Іоанн. — Гульнем, але з огляданням, обережно, бо в обителі пробуває ігумен, якому належить свою братію, а особливо тих, котрі покутують, карати і стежити за суворим виконанням обітниць ними, грішними, ха-ха! Чарки не маємо, тому з горличка вихиляємо. Пий, панотче!

— Трунків не п’ю, — мовив я прілим голосом.

— Скажи іще: жінок не спокушаєш, скоромне в пісні дні не їси, а за що тебе закували в заліза і послали каятися, ніхто не знає, бо ти безневинний, як овечка, і тебе засудили, певна річ, неправедно. Я ж не примушую тебе пити смолу та сірку, а смаковиту горілку, хоч, може, трохи й сиву, ха-ха! Коли почув, що тебе прислали на покуту, то більшої радості в житті не мав, бо одне діло спокушати спокушених, а друге — цнотливих.

Схопив штофа, витяг затичку й приклався до горличка. Горілка забулькала йому в горлі.

— На й тобі! — ткнув мені в руки штофа. — Раз живемо, раз і помирати, а гріхи замолимо, покаємося, бо грішити — то жити, ха-ха! По-моєму, це твої думки.

Але я штофа до рук не взяв. Стояв і дивився на прибульця, мороз мені по шкірі продирав. Чи він мені примарився, чи справді недоля мені така, що не тільки маю спокутувати гріхи, які не чинив, й знову змагатися із цим нечестивцем, який увіч хоче, щоб більші муки я поніс і більшу покуту відібрав.

Я перехрестив повітря і сказав глухо:

— Згинь, пропади, сатано!

— Сатано? — засміявся Іоанн. — Ну, це зависоко про мене думаєш. Зрештою, що таке сатана? Один із Божих янголів, спущений на землю з його волі так само, як людина. Господь — це Бог небесний, а сатана — земний. І коли думаєш, що сатана живе і діє поза волею Божою, то погано про Всевишнього думаєш — поза його волею не може жити нічого і ніщо. — Іоанн знову підніс до рота штофа і відпив із нього. — Чи ж не думаєш ти, святеннику, закутий у заліза за те, що заслужив, а заслужив те справді, хоч і числиш себе невинуватим і, як злодій, уважаєш, що не вкрав, а взяв, бо погано лежало, що Господь такий собі слинявий дурник, що не може подолати сатану одним нігтем своїм, коли в нього є ніготь, і що сатана не йому служить, а супроти нього? Проста баба, яка ставить у церкві одну свічку Богові, а другу сатані, більше про Бога знає, як такі розумники, школярські недоучки, як ти, бо правдиво вірить, що сатана — із помислу Божого, і йому підвладний, і служить, бо, коли б не було це так, чому б ми звали Бога всесильним? Е ні, шановний, не неваж сатану, бо тим Бога неважиш, його всесилу і всюдисущність, у добрі і в злі, а коли не хочеш бути в Бозі — будь у сатані, і це все одно.