Він був високий, десь, можливо, сорока п’яти років, худющий (принаймні у смокінгу; у звичайному одязі він, мабуть, виглядав би кістлявим), вусатий. В одній руці тримав шкіряну палітурку з меню. Іншими словами, він виглядав як батальйони метрдотелів у батальйонах вигадливих розкішних нью-йоркських ресторацій. Якби не його краватка-метелик, що була перекособочена, і трохи вище того місця, де застібався його жакет, на його сорочці було щось у вигляді цяпки. Скидалася та цятка або на загуслий соус, або на кульку якогось темного желе. До того ж ззаду непокірно стирчали кілька волосин його неоковирної чуприни, що змусило мене згадати про Люцерну зі старих короткометражних серіалів «Маленькі шахраї». Я ледь не розреготався від цього — майте на увазі, я був дуже збуджений, зазначте — і щоб стриматися, я прикусив губу.

— Слухаю, сер? — сказав він, коли я наблизився до столу. Прозвучало це приблизно як «Слухую, сир?» У кожного метрдотеля Нью-Йорка є свій акцент, але успішно ідентифікувати, який саме, ніколи не вдається. Дівчина, з якою я зустрічався у середині вісімдесятих, посідала непідробне почуття гумору (на жаль, поряд із досить сильною наркотичною залежністю), якось сказала, що усі вони виросли на тому ж самому невеличкому острові, а отже усі говорили однією й тією ж самою мовою.

— Що то за мова? — запитав я її.

— Хрюкавиця, — відказала вона, і я від реготу аж за живіт ухопився.

Коли я перевів погляд зі столу на жінку, яку бачив ззовні, ця думка знов

повернулася до мене, — тепер я був майже упевнений, що то була Діана — і мені знову довелося непомітно кусати собі губу. У результаті ім’я Гумбольдта я процідив так, ніби чхнув із затуленим носом.

Крута, вицвіла брова метрдотеля похмуро зібгалася. Його очі свердликами втупилися в мої. Коли я підходив до столу, мені здалося, що вони коричневого кольору, але тепер вони виглядали чорними.

— Пардон, сер? — мовив він. Це пролунало подібно Пердун, сир, а весь вид говорив: «А не пішов би ти, Джеку…» Його довгі пальці, настільки ж вицвілі, як і його брови, нагадували пальці класичного піаніста — нервово барабанили по палітурці з меню. З-поміж них, гойдаючись туди-сюди, стирчала китичка, подібно пожованій закладці.

— Гумбольдт, — сказав я. — Замовлено на чотири особи. — Я усвідомив, що не можу відірвати очей від його краватки-метелика, настільки скособоченої, що ліве крильце її майже лоскотало йому щелепу, і від тієї краплі на його сніжно-білій сорочці уніформи. Тепер, коли я був ближче, це не нагадувало ні соус, ні желе; це нагадувало напіввисхлу кров.

Він схилився над книгою замовлень, на тлі прилизаною чуба його позначувальний хвостик на потилиці коливався з боку на бік. Крізь борозенки, зроблені його гребінкою, мені було видно череп і гидкі сніжинки лупи на плечах його смокінгу. Мені спало на думку, що коли усе оце звести докупи, то хороший кельнер-розпорядник, напевне, витурив би отакого шнурка к лихій годині.

— Ах, так, месьє. — (Ух, так, місю.) Він знайшов ім’я. — Ваше товариство… — Він підіймає очі. Він різко зупиняється, і його погляд загострюється ще більше, якщо таке взагалі можливе, оскільки його погляд ковзнув повз мене й униз. — Ви не можете заводити сюди собаку, — різко сказав він. — Скільки разів говорити, що не можна приводити сюди цього собаку!

Не скажеш, що він кричав, але говорив настільки голосно, що декілька відвідувачів кав’ярні, що сиділи ближче до його подібного до амвона столика, припинили їсти і зацікавлено озирнулися.

Я глянув довкола себе. Його погляд був настільки виразним, що я очікував побачити за собою чийогось собаку, але позад мене не було нікого і, звісно, — ніякого собаки. Не знаю чому, але мені спало тоді на думку, що він говорив про мою парасольку, що, можливо, на Острові Метрдів слово собака було сленговим терміном для парасольки, особливо коли вона у руках хазяїна у день, коли ймовірности дощу не передбачалося. Я оглянувся на метрдотеля і побачив, що з меню у руці він уже почимчикував геть від свого столу. Він, напевне, відчув, що я не слідую за ним, бо злегка звівши брови, оглянувся через плече. Тепер його обличчя не виражало нічого, крім чемного запиту: Ви йдете, місю? — і я пішов. Я знав, що з ним якась халепа, та все ж пішов. Сьогодні у мене не було ні часу, ані сил, щоб спробувати проаналізувати, що могло б бути помильним у поведінці метрдотеля ресторації, де я ніколи не був і де, мабуть, ніколи не побуваю; я мав справу з Гумбольдтом і Діаною, я повинен обійтися без паління і нехай метрдотель кав’ярні «Готем» сам піклується власними клопотами, із собаками включно.

Діана оглянулася, і на її обличчі і в очах спочатку я не зауважив нічого, окрім якоїсь замороженої ввічливості. Тоді, десь під тією завісою, я побачив гнів або мені так здалося. Протягом останніх наших сумісних трьох або чотирьох місяців ми доволі часто гризлися, але я не міг пригадати такого внутрішнього гніву, який я відчував у ній зараз, гніву, який мав бути прихований макіяжем, і новою сукнею (синьою, ніякого тобі горошку, ніякого розрізу збоку), і новою зачіскою. Кремезний дядько, із яким вона сиділа поруч, щось проговорив, і вона простягнула руку, торкнувшись його рукава. Коли, зводячись на ноги, він обернувся до мене, я побачив на її лиці ще щось. Вона одночасно була сердита на мене і боялася мене. І хоча вона не прохопилася жодним словом, вона мене розлютила. Усе на обличчі й у її очах було негативним; із таким само успіхом у неї на лобі міг би бути напис: «Зачинено до особливого розпорядження». Мені здавалося, що я заслужив на краще.

— Месьє, — сказав метрдотель, відсовуючи стільця зліва від Діани. Я заледве чув його, і, звісно, будь-які думки про його ексцентричне поводження і перехняблену краватку-метелик вилетіли з моєї голови. Здається, що навіть предмет тютюну вперше, із тих пір як я кинув палити, на мить звільнив мою голову. Я міг зосередитися лише на сторожкому виразі її лиця й дивуватися, як я міг сердитися на неї й одночасно так жадати її, мені було боляче дивитися на дороге мені лице. Не знаю, чи розлука загострює, чи притупляє ніжні почуття, але погляд обновлює їх.

У мене також стало часу задатися питанням, чи я дійсно побачив усе, що припускав. Гнів? Так, це було можливо, навіть вірогідно. Я припускав, що якби вона не сердилася на мене, принаймні до деякого ступеня, по-перше, вона б ніколи не втекла. Але щоб боятися? Чому, бога ради, Діана боялася б мене? Я зроду на неї навіть пальця не підняв. Так, я припускаю, що інколи підвищував голос під час наших суперечок.

— Смачного вам обіду, месьє, — сказав метрдотель із якогось далекого чужого всесвіту — того, де зазвичай перебувають люди сфери обслуговування і простромлюють свої голови у наш світ тільки тоді, коли ми викликаємо їх, або ж нам бракує чогось, або необхідно поскаржитися.

— Містере Девіс, я — Білл Гумбольдт, — сказав компаньйон Діани. Він простягнув червонувату й порепану широку долоню. Я швидко потис її. Решта його була настільки ж великою, як і його долоня, і на його широкому лиці виступав після-першо-чарковий рум’янець, характерний для призвичаєних до частого вживання алкогольних напоїв. Я б дав йому сорок з гаком, а часовий проміжок, коли його м’ясисті щоки обвиснуть, мов у бульдога, складатиме років з десять.

— Приємно познайомитися, — сказав я, думаючи про те, що я говорю не більше, ніж я думав про метрдотеля із плямкою на сорочці, бажаючи хутчій покінчити з рукостисканням, щоб повернутися до симпатичної гарненької блондинки з лицем кольору рожевої троянди, блідо-рожевими вустами й елегантною стрункою фігурою. Жінка, що не дуже давно пристрасно шепотіла мені на вухо: «Люби мене, люби мене, люби мене», — міцно вчепившись у мої сідниці, немов за ручки гімнастичного коня.

— Де містер Рінг? — оглядаючись навколо себе, запитав Гумбольдт (трохи театрально, як на мене).

— Містер Рінг зараз на півдорозі до Лонг-Айленда. Його мати впала зі східців і зламала собі стегно.

— Ну, просто чудово, — сказав Гумбольдт. Він узяв зі столу склянку з наполовину випитим мартіні, що стояла перед ним, і дудлив, аж доки маслина, наштрикнута на зубочистку, не застряла йому між губами. Він виплюнув її назад, потім поставив порожню склянку і поглянув на мене. — Б’юся об заклад, що можу вгадати, що він вам сказав.