А лотосу до всього байдуже. Його білий, як перлина, цвіт похитував вінчиками коло ніг Будди, а золотисті тичинки сповнювали повітря невимовно приємними пахощами. У раю бралося до полудня.

Такого ясновельможного пана, як Хорікава, мабуть, споконвіку не було на світі та чи ще й буде. Подейкують люди, нібито його матінці, як він мав уродитися, уві сні святий Дайітокумьоо[23] привидівся. Як не є, а ще змалечку пан Хорікава анітрохи не був схожий на звичайних людей. Чого тільки він не витівав за своє життя! Ми просто дивом дивувалися. А який палац собі вибудував! Розкіш, велич – не знаю навіть, як і сказати. А всередині пан Хорікава загадав його так розмаїто оздобити, вишукано опорядити, що, кажуть, витонченим смаком міг би позмагатися з самим Ші Хуаньді або Янді[24]. Та це, як каже прислів'я, однаково, що сліпому навпомацки про слона судити. Звісно, ясновельможний пан Хорікава старався не тільки задля власної слави. Ба навіть навпаки – його щедре серце жадало вділити тої краси й простолюдові, прагнуло втішатися нею з усім ясним світом.

Кажуть, одного разу в храмі Нідзьо пан Хорікава ненароком попав на бенкет нічних духів, але вийшов звідти живий і здоровий. А якось насварився на привид садайдзіна[25] Тору, який щоночі прилітав на Третю східну вулицю у палац Кавараноін, знаменитий мальованим краєвидом Сіоґама в Мітіноку, і той привид, кажуть, відтоді перестав людей турбувати. От як усе корилося панові Хорікаві! То хіба ж дивина, що в той час у столиці всі – старе й мале, чоловіки й жінки – шанобливо схиляли перед ним голови, як перед Буддою, що зійшов на землю у людській подобі? Одного разу по дорозі додому, коли пан Хорікава вертався із свята сливового цвіту в імператорському дворі, бики, впряжені в його карету, покалічили якогось дідуся, що саме проходив, і той лише руки склав та подякував за щедру ласку.

О, скільки було тих історій, що про них люди говорили за життя пана Хорікави та й довго ще розповідатимуть по його смерті! Що пан Хорікава на бенкеті роздарував гостям тридцять коней білої масті; що віддав свого улюбленого слугу на палі для мосту Наґара[26]; що мандрівному китайському ченцеві, який навчав людей лікувати, дозволив вирізати на стегні чиряка – та, зрештою, хіба все перелічиш? Щоправда, з-поміж безлічі історій з життя пана Хорікави жахливішої за ту, що стосується картини «Муки пекельні» (цей неоціненний твір ще й досі висить у панському домі), здається, не було. Навіть сам ясновельможний пан, завжди такий врівноважений, незворушний, і той був приголомшений. Що й казати, а ми, слуги, з того страху мало не повмирали. Я, приміром, служу в пана двадцять років, але ще не бачила такого страшного видовиська.

Та, перш ніж про це повести мову, треба розказати про маляра Йосіхіде, який намалював «Муки пекельні».

Можливо, ще й нині живуть люди, які пам'ятають того Йосіхіде. То був видатний маляр – іншого, хто б так майстерно володів пензлем, годі було знайти. Коли сталася та подія, йому вже бралося до п'ятдесяти. Він був невисокий, худорлявий, – одна шкіра та кості, – натурою злостивий. Щоразу, як навідувався до пана Хорікави, одягався в темно-жовте каріґіну[27], голову покривав моміебосі. Як на свій вік, то губи мав занадто червоні, тим-то враження від нього було моторошне, як від звіра. Хтось казав, що Йосіхіде облизує пензель, а тому на губи йому налипла червона фарба. А чи це правда – хто зна? А один ще лихіший язик пустив чутку, що поставою і вдачею Йосіхіде геть-то скидається на мавпу й навіть прозвав його Сарухіде[28].

Якщо вже зайшла мова про те прізвисько Сарухіде, то ось що треба сказати. У палаці пана Хорікави за камеристку віднедавна служила п'ятнадцятирічна донька Йосіхіде, дуже приязна й лагідна дівчина, не те що її рідний батько. Може, тому що рано втратила матір, вона завжди співчувала чужому горю, як на свій молодий вік була тямущою і послужливою. За це її любили і камеристки, і сама управителька двору.

Якось з провінції Тамба нашому панові подарували приручену мавпу і панич-бешкетник, швидкий до різних витівок, приклав до неї ім'я Йосіхіде. Мавпа була велика штукарка, тож нове ім'я до неї пристало, веселячи і придворних, і челядь. Якби у дворі тільки сміялися з мавпи… А то ж бувало, як мавпа вилізе на сосну в саду або забруднить в покоях татамі, на неї глузливо кричать: «Йосіхіде! Йосіхіде!»

Якось, тримаючи в руці лист із сливовою галузкою[29] для пана Хорікави, донька Йосіхіде проходила довгою терасою, як зненацька з далеких дверей навпроти прожогом вигулькнула мавпа. Звіряті зовсім не кортіло, як завжди, видряпуватися на колони, воно кульгало, волочачи одну, очевидно, звихнуту ногу. Слідом за мавпою, розмахуючи прутиком, біг панич і кричав: «Стій, злодіячко! Стій! Я тобі покажу, як красти мандарини!» Вздрівши це, донька Йосіхіде на якусь хвилю розгубилася, та коли мавпа припала до подолу хакама[30] і жалісливо завищала, серце в дівчини защеміло від болю за бідолашне звірятко, – і вона, притримуючи однією рукою сливову галузку, другою спритно відхилила рукав кімоно, що пах фіалками, ніжно притулила до себе мавпу і, звільна вклонившись паничеві, розважно мовила: «Коли ласка, пробачте йому. Воно ж бо дурненьке звірятко». Збуджений біганиною панич невдоволено скривився і, тупнувши кілька разів ногою, відрубав: «А навіщо обставати за цю мавпу? Вона злодіячка, мандарини поцупила». – «Але ж, любий паничу, вона – дурненьке звірятко, – ще раз повторила дівчина і, гірко всміхнувшись, додала рішучіше: – А крім того, мавпочку прозивають Йосіхіде, тож її покарати – все одно, що познущатися над моїм вітцем. Такого я не переживу». Панич стояв ні в сих ні в тих і мимоволі поступився: «Ну, якщо ти благаєш за батька, то я хоч-не-хоч прощу цій мавпі». По цих словах він кинув прута і зник у тих дверях, звідки й появився.

Відтоді донька Йосіхіде заприязнилася з мавпочкою: гарненькою червонястою стрічкою дівчина почепила їй на шию золотий дзвіночок – подарунок ласкавої панночки, доньки добродія Хорікави – і звірятко ані на крок від неї не відходило. А коли одного разу дівчина застудилася і злягла у ліжко, то мавпочка весь час сиділа в головах коло неї і, здавалось, сумовито гризла нігті.

І дивна річ: після тої пригоди з паничем уже ніхто не дратував мавпи, ба навпаки – всі почали її любити. Нарешті, й панич іноді кидав їй хурму або каштана, а як забачить, що який служка штурхнув мавпочку ногою, то неодмінно вилає його. Кажуть, сам ясновельможний пан Хорікава, як дізнався про синову витівку, звелів доньці Йосіхіде прийти на аудієнцію. І звісно, довідався, чому дівчина так полюбила мавпочку. «Ти – вірна донька. Ти заслужила винагороду», – похвалив пан Хорікава, подарував їй червоне акоме[31] і був вельми зворушений, як мавпочка шанобливо взяла одежу лапками, немов збиралась її оглядати. Щедрою ласкою до дівчини ясновельможний пан Хорікава прагнув віддячити їй за дочірню вірність і любов до рідного батька, а зовсім не домагався, аби вона стала його коханкою, як подейкували люди. Та, зрештою, і ця поголоска, мабуть, не була безпідставною, але про це я потім докладніше оповім. Тепер досить лише сказати, що не краса маляревої доньки причарувала ясновельможного пана Хорікаву.