Незчувся, як закінчився спів і до мене підійшов регент.

— Ти хто такий? — спитав не вельми прихильно.

– Ілля Турчиновський, — відказав я.

— Так уже й Ілля Турчиновський, — перекривив мене регент. — А чого сюди заліз? Базар це тобі?

— Дуже поспівати захотілося, — чесно признався я, відчуваючи, як у мене холоне душа.

— Гадаєш, тобі платитимуть?

— Хіба я прошу плати? — спитав здивовано.

— А що ж просиш, вилупку?

«Вилупок, — мигнуло мені в голові, — хто це мене так називав?»

— Вибачте, — сказав ніяково. — Просто давно не співав, то й зважився.

— Так уже захотілося тобі поспівати? — знову перекривив мене регент.

— Та звісно ж, — сказав я.

— А пива поставиш? — спитав регент уже милосердніше.

— Та я ж..

— Ясно. Скупуєш, лярвий сину, — цей чоловік забув усяку пристойність і лаявсь у божому храмі. — Коли не поставиш пива, не потикайся мені на хори, — сказав загрозливо.

— Гаразд, — мовив я, закусуючи губу, бо співати мені хотілося — Коли тільки ваша ласка, пане регенте…

Треба було знову починати спів, і регент стрибнув на своє місце. Ми знову заспівали, але цього разу піднесення я не відчув. У голові крутилися неприємні думки — мимоволі їм піддався.

Чому скрізь, думав я, де з'являюся, трапляється хтось із ворожими супроти мене замірами? Чому, здибаючись зі мною, люди дозволяють собі бути грубими чи поблажливими? Скільки прожив я на землі, не зустрічав до себе інакшого ставлення Навіть Іван Рона, найспокійніший чоловік, якого здибував, і той вирішив, що треба ставитися до мене, як до дитини, — допоміг мені влаштуватися до єзуїтської колегії. Отак я й блукаю у цьому світі, думалося мені, одні мене гонять, інші виявляють милосердя. Між цих двох каменів перебуває моя душа, і чи не від того вічний неспокій так палить?

Не важко мені було вгостити регента пивом, річ обичайна, але це значило, що пиво мав би пити і я. Я ж не тільки горілки, але й пива та меду не вживав, бо тяжко дурів од того і хворий робився.

У шинку кисло смерділо кожухами, регент сів до столу й відразу ж почав грюкати кулаком, доки не прискочив до нього червонобородий шинкар. Борода та і справді була червона, аж очі сліпли; регент замовив стільки пива, що й віл не випив би, — очі мені на лоба полізли.

— Чого вирячився? — гукнув весело регент. — Добре мене пригостиш, то й тобі, може, щось у руку впаде. Скажеш, не хочеться тобі за спів платні?

Я зробив непевний рух, звісно, платня мені не зашкодила б.

— То поручкаємося! — сказав регент і подав мені пальці. Рука його була холодна і слизька, але він з такою силою стис мені правицю, що в мене не тільки смикнулось у грудях серце, але й випав із рота язик.

Налив мені й собі у страхітливо великі кухлі. Я почав відмовлятися, що не п'ю навіть пива, але його обличчя стало таке загрозливе, аж у мене коліна затремтіли.

— Коли не пригостишся зі мною, — прошепотів зловісним шепотом, — розіб'ю кухля на твоїй паршивій голові.

Наблизив до мене обличчя, й мені здалося, що воно стало кругле, як місяць, що безживно всміхається. Очі — малі, щілинкуваті, ніс широкий, роздутий, а до лоба прилипло рідке пасемко. «Ну от, знову те саме, — подумав я тоскно, — раз він втрачає в моїх очах людську подобу, бути біді!»

Я ковтнув пива, щоб удати, що п'ю також, і мені відразу ж стало млосно — не витримує моя голова трунків. Для мене немає ліпшого трунку, як свіже повітря в сонячний, літній день. Так, тільки від сонця відчував я дзвенячу напругу в тілі, ясне збудження і те, що люди називають «хміль». Трунки ж справжні діють на мене гнітюче, знемагає мене нудота, і голова набрякає ладна луснути. Сьогодні ж була мені непереливки, бо мій напарник, здається, серйозно завзявся приневолити мене до пиття. Я з жахом зирнув на велетенський кухоль, у цей час регент доцмокував другого. Я озирнувся, намічаючи дорогу до втечі на випадок, коли регент по-дурному роз'ятриться; ні, до дверей було недалеко. Тоді побачив, який кумедно-дивний мій супутник. Так само кумедно-дивні стали люди, котрі сиділи в іншому кутку корчми, вони галакали, махали руками, а навколо хмарою провис синій тютюновий дим.

— Призволяйся! — сказав регент, дивлячись на мене маленькими пильними оченятами. Здавалося, чекав од мене на якийсь непевний крок, щоб одразу ж вибухнути гнівом. Зляканий тим, я знову ковтнув пива, хоч і знав, що від того добра чекати годі. Мене відразу хитнула зелена хвиля, кілька зелених змійок спалахнуло, плаваючи в повітрі, як у воді. Одна із них стала рости й розширятися, і я уздрів зелену дівчину, волосся якої вилискувало, ніби смарагд. Вона заспівала до мене високим голосом, але я не знав тієї пісні, щоб їй підтягти. Тому тільки підтримав мелодію, мугикаючи й помахуючи рукою:

Вона підсіла до мене й обняла за плечі. Я здригнувся.

— Не треба лякатися, — проказала вона, — я зелена грайлива гадюка, котра вміє забивати людям памороки, так-таки так. Я несу зелені кольори, щоб тіло у вас позеленіло, бо так уже мені призначено, гей, таки-так! Я сидів, понуривши голову.

— Ля-ля-ла-ла! — приспівала вона. — Слухай мене пильненько й не відволікайся. Я вмію заморочити голову, полюби мене й забудеш про все на світі. Я та безжурність, від якої людина дурною стає, але й веселою. — Вона скочила й прокрутилась у танку, віючи зеленим одягом, голос її знову злинув високо: — Ля-ля-ла-ла! Еге ж, я та безжурність, від якої люди гублять тверезий глузд і тратять людську подобу, так-таки так! Полюби мене і піддайся мені, коли й ти хочеш бути у світі щасливим дурнем. Бо коли не полюбиш мене, помщуся тобі, обкраду тебе, знівечу тебе!

— Шинкарю! — закричав регент. — Пива, й доброго!

— Ля-ля-ла-ла! — знову прокрутилася зелена дівчина. Прискочила до мене й оповила шию руками.

— Покинь блукати, — зашепотіла вона, — і покинь вітра в полі шукати. Одружися зі мною і станеш щасливим дурнем!..

«Он який він, Неспокій, — пробурмотів чи подумав я, згадуючи нову притчу про ченця, який ховався від світу: саме обдумував її, щоб записати. — Ну що мені лишається? Втекти, розбити головою стіну?»

Я постукав зігнутим пальцем по стіні.

— А що за цією стіною, пане регенте?

— Пиво, — відказав він.

— А мені здається, що друга стіна, — мовив я. — А за другою третя, і так без кінця. — Чи не так я кажу, пане регенте?

— А може, й так, — сказав регент. — По мені, коли є що в живіт покласти і чим запити, то й гаразд. Знаєш, хлопче, що мені найбільше смакує в світі?

— А що, коли за тією стіною пустеля? — глибокорозумно запитав я.

— Найбільше мені смакує печене порося, — сакраментальне зголосив регент.

— Сенс нашої метушні в тому, — поставив я пальця, — щоб прокладати в пустелях нові дороги для тих, хто не годен того зробити сам. Але куди вони приведуть, пане регенте?

Регент почухмарив потилицю.

— Добре було б, щоб до бочки з пивом, — сказав він. — А коли вже того не можна, то до печеного поросяти. Зелена дівчина присіла мені на коліна.

— Нерозумні думки приходять тобі до голови, коханий. — сказала вона. — Цікавить тебе, куди приведуть тебе твої дороги, ха-ха! Чи ж треба тобі те знати? Я тобі ще раз кажу: щасливі дурні про таке не думають.

Вона лагідно погладила мене по голові, як мати чи сестра. Від тої ласки аж сльози вибилися мені на очі.

— Печене порося — ось про що я мрію, — сказав регент. — От коли б ти міг купити мені печене порося, то я б тебе помічником регента зробив. Я ж його не відриваючись з'їм.

— Але чому не хочете вислухати, що кажу я? — спитав я із відчаєм.

— Тому, що ти поки що не належиш до щасливих дурнів, — вдарила мене по носі кінчиком пальця зелена дівчина. Вона встала й позіхнула потягуючись.