Ні, не таку відповідь хотів він почути від мене, щось його цікавило сокровенніше. Але розмови у нас не вийшло: він соромився розпитувати, а я в цей час сповідального настрою не мав. Отож наша балачка урвалася, і ми якийсь час сиділи мовчки. Я курив свою улюблену череп'яну люлечку, зроблену у формі козацької шапки, і було мені спокійно. Син же мій мовчки дивився повз мене, ніби його манив чудовий краєвид, який звідси розгортався. Зрештою звівся, попрощався, і за його конем курява задиміла. І тільки тепер я задумався над причинами цієї візитації. Лише тепер здогадався, що син мій так і не почав розмови, якої праг. Я ж повівся не так, щоб заохотити його, і не сприйняв його несміливого зачину. Намагався заспокоїти себе: чи не дурощі уїлися в голові сімнадцятирічного хлопця?

Кілька днів мене тривожило відчуття провини перед сином, і я забув про це тільки тоді, коли знову мене оточили спогади — поринув у них залюбки, розгортаючи перед собою сувій часу моєї молодості. Світ колишніх пригод полонив мене, і якийсь час я майже не випускав із руки пера.

Я переконався, дорогий читальнику, що ворога до ворога веде пряма дорога, а приятеля до приятеля — довга й заплутана. Це не така вже мудра істина, але визначальна. Коли ж пізнаєш її на собі, то й поготів переконаєшся в її силі. Недаремно не сподівався я добра від того несподіваного мого регентування, бо, як уже писав, колишній регент давно дивився на мене зизим оком, а тут виходило, що мав до того всі підстави. Складалося, що ніби я був винний у його падінні, і регент так собі й подумав, як тільки я замістив його на регентському місці. Він же став на місце моє і коли співав, то їв мене таким лютим поглядом, що мурашки пробігали мені по спині. Це мене турбувало, адже не бажав я нести зло ані в будь-якому вимірі; таке моє жадання може видатися на стороннє око химерним, однак було воно щире. Зрештою, я переконався ще в одному: не будь надмірно впевнений. Заповідь «не осуди» розуміють просто: не осуджуй, а я розумію її — щоб не осуджувати, не будь надмірно впевнений.

Коли ми закінчили спів, це було не на службі, а в час розучування, мене покликав священик нашої церкви, і я з полегшенням збіг по сходах униз. Ми перемовилися із отцем Василем про те і се, і я йому щиросердно оповів, що боюся колишнього регента. Більше того, був переконаний, що він чатує мене надворі, отож попросив отця Василя випустити мене через бічні двері. Той моє бажання задовольнив, я вислизнув із храму й подався бігцем на цвинтар, щоб регент не зміг мене переловити. Потім, скрадаючись, як злодій, я дістався до свого помешкання і тільки тут зміг вільніше дихнути і сяк-так заспокоїтися.

Ввечері я не пішов, як завжди, прогулятися, а сидів біля вікна у своєму покої, милувався західним сонцем і грою хлопчаків на вулиці. Сокотали кури, плив той заспокійливий настрій вечора, коли все вмиротворюється й лагідніє.

В такі хвилини добре віддатися розмислам про суть світу та життя і про пізнання себе, але я все ще нервував, все ще непокоївся. Тоді й побачив, що дорогою йдуть мої співподорожани, і що найдивніше — разом з моїм регентом. Очевидно, вони були підхмелені, бо ревли на всю пащеку й, хитаючись від тину до тину, йшли, обійнявшись, як кревні друзі, — я завмер уразившись.

— Він живе десь тут, — сказав регент, і я відступив у глибину хати так, щоб вони не помітили мене у вікні.

Назустріч їм трапилася молодиця, моя сусідка, і вони почали розпитуватися про мене. Тоді я більше не чекав, а вистрибнув у двері з другого боку хати й побіг у садок. Там я забився в кущі, і протремтів, аж доки не впала темрява. В хату йти боявся, тому тихцем виліз на горище і впав там на сіно, подумки молячи бога, щоб вороги мої мене не знайшли…

Отоді й приснився мені той чудний сон. Побачив, що по дорозі пливе качур, зелений і спокійний, лише більший од звичайного разів у десятеро. На качурі тому сидів рудий, аж червоний, шинкар, лише менший разів удесятеро. Він заклав у рот пальці й пронизливо свиснув. Тоді на той свист вийшли з глибини сірого мороку мої співподорожани з регентом — крізь їхні тіла просвічувалися дорога, західне сонце і зелений горб; я ж, як і ввечері, сидів у вікні, наче бевзь, і лупав по-безглуздому очима. Регент побачив мене і нахилився по грудку. Але грудку було кинуто п'яною рукою, вона вдарилась об сусідню шибку, і скло з брязкотом розсипалося по твердій, втоптаній землі.

— Онде та свиня! — сказав регент і кинув у мене ще однією грудкою. Я ж не міг і поворухнутися, я взагалі начебто не жив, отож і грудка пролетіла крізь мене, як через туман. Качур, на якому сидів рудий, крякнув, корчмар засунув червону бороду до рота, а тоді виплюнув і засміявся хрипким сміхом.

— Ти мені не заплатив за пиво, — сказав він.

— Немало завинив він і нам; — буркнув Семен, люто на мене позираючи.

— Ми прийшли судити тебе, вилупку, — крізь зуби мовив Іван.

— Розп'ясти його! — сказав регент.

— Але ж я нічого не зробив лихого, — ледве знайшовся на силі озватися я. — І в думках не клав супроти вас зла.

— Зло вже в тому, що ти існуєш. Зло — це ти! — сказали вони. — Зло в тому, що такий, як ти, може існувати.

— Чим же я завинив, люди добрі? — змолився я.

— Тим, що є, — сказали вони. — Ти несеш у собі зло, бо різнишся від нас. Лише за це тебе варто четвертувати.

— Але ж не правлю від вас, щоб були такі, як я. Вони засміялися.

— Ще чого бракувало! Щоб він правив! Подумайте, він осмілюється правити!

— Ховаєш у собі щось там, — один із співподорожан, Іван, ні, таки Семен, примружився й постукав себе по грудях. — Ану зазирнемо!

Вони кинулися до мене й витягли з вікна. Я не пручався. Лише сумно дивився, як догоряє на заході рожева тендітна хмарка. Над моєю головою заспівав раптом високий, чистий, трохи сталевий голос:

Відчув, як чиясь рука пролізла мені в груди й пожадно нишпорила там.

— Щось знайшов? — спитав регент. — Ну, чого мовчиш?

— Таж нічого, — роздратовано відповів той, що шукав. — Обнишпорив усі куточки.

— Шукай іще! — крикнув регент. — Воно там мусить бути!

— Що воно? — запитав я.

— А те, що різнить тебе від нас, — сказав регент. Я засміявся.

— Даремна ваша праця, — мовив. — Бо його треба шукати не в моїх грудях, а у ваших…

— Стули писок! — гарикнув Семен і затопив мені щосили в лице.

Я впав навзнак і побачив, як небо з'їдає ту рожеву хмарку, про яку тільки-но співалося. Залишилися тільки руки, білі й тендітні, які тяглися до сонця, молячи в нього милості чи допомоги…

Не беруся казати твердо, люб'язний читальнику, сон то був чи напівмарення, як це буває в мене, коли збуджений, а може, в тому півмаренні я складав нову притчу до «Мудрості передвічної», але, прокинувшись, усе добре затямив і поспішив записати на папері, бо здалося мені — це ще один причинок до моєї драми…

Регент утомлено втер з чола піт і сів на лавку, його приятелі зморилися також. Я ж заліз назад до свого мешкання і в той час, коли вороги мої гаряче про щось радилися, зачинив вікно, позачиняв двері й позавішував шибки. В кімнаті споночіло, і я полегшено зітхнув. Запалив свічку, але тільки хотів викресати вогню до люльки, коли хтось узяв свічку й подав її мені.

— Хто тут? — запитав я.

Полум'я свічки спалахнуло, і я виразно побачив знайоме обличчя Страха. Він сміявся. Рудий шинкар зліз з качура й послужливо схилився.

— Чого панство бажає?

— Бажаю не я, а той, — кинув на мене Страх.

— Той не заплатить мені, — плаксиво озвався шинкар.

— Платитиму я, — мовив Страх, і шинкар запобігливо йому вклонився.