Неважко тобі відчути, любий читальнику, мій жах, хоч я і врятувався від страшної пригоди; чи не той жах швидко пробудив мене з непам'яті, а коли мене залишили на самоті, я вирішив утекти, докладаючи собі ніколи не повертатися до цього міста і десь далеко замолити свої безневинні гріхи й так заспокоїтися й очиститися.

Але одна твереза думка стрілила мені до голови. Коли люди побачать, що я тікаю, спогадалося, то чи на добре це вийде? Подумають, боронь боже, що в цій злопригоді винуватий я, і таким робом знову підпаду під ризик бути безневинно покараним.

Тих кілька хвилин мені вистачило, щоб знову передумати гірку думу про свою безталанність.

«А може, мій талант у безталанності? — раптом подумав. — Вже скільки часу живу в Могилеві, а доля моя ж мандрована!»

Ця думка несподівано заспокоїла мене. Сів на лавку й обхопив голову руками — в ній голосно дзвеніло. Так просидів якийсь час, коли відтулив обличчя, уздрів, що до мене йде сам єпископ Четвертинський.

— Чи не ушкоджений ти, сину мій? — спитав він.

— Свята богородиця врятувала мене, — відповів, відчуваючи на очах сльози.

— Убійника, злодюгу вже шукають, — сказав єпископ. — А ти, сину, лишайся в мирі…

— Не маю вини, отче, — сказав я.

— Знаю, що не маєш. Турбуюся про твоє здоров'я. Я вклонився своєму благодійнику і, ковтаючи сльози, попросив відпустити мене з міста.

— Не буде тут мені життя, — сказав я.

— Жаль мені тебе відпускати, — мовив Цей добродійник. — Але воля твоя, чини, як знаєш.

Це сталося тоді, коли я проходив увостаннє вулицями Могилева, примотузувавши за звичаєм до плеча книги, а на друге закинувши торбу. Раптом зачув гамір, удари заліза, погуки, тріскотню і бубонці. Зацікавлений, звернув убік, і переді мною лягла разюча картина.

Серединою вулиці йшли двоє моїх колишніх співподорожан. На них було поначіплюване всіляке церковне добро, їх уже побито й міцно зв'язано — вони плуганилися, понуривши голови. Позаду із вигуками тупотіла розлючена юрба, але її до злодіїв не підпускала сторожа.

— Грабіжники церкви! Грабіжники церкви! — горлав, стрибаючи попереду, зморшкуватий, але жвавий чоловічок. — Дивіться на них, люди, плюйте і йдіть дивитися, як їх вішатимуть!

Кричав це без перерви високим ламаним голосом, і звідусіль збігалися цікаві роззявляки, вилаштовуючись обіч вулиці рядами. Злодії йшли у тому міжрядді, на них плювали й обкидали їх найобразливішими лайками.

Дивне почуття пережив я, дивлячись на цих довгочасних моїх мучителів. Ні, не відчував я злої радості, але так само не відчував і озлоби. Скоріше, стало мені сумно, що так дивно побудовано світ і що закоренілі у злодійстві лишаються такі назавжди. Кару собі вони сприймають як звичайне нещастя, що його треба, як і все, пережити, але душею не відчувають покаяння за свої лиходійства. В собі й перед собою вони чисті і тільки перед світом — брудні і зловорожі…

Доки думав отак, процесія дорівнялася до місця, де я стояв. І раптом сталося диво. Ніби хтось ударив обох розбишак, вони скинули водночас головами і втупились у мене каламутними, повними ненависті очима.

– І він тут! — тихо сказав Семен, але так, що почув і я. — Жаль, не вдалося нам його придушити…

— Казав, не розпочинаймо діла, поки з ним не розправимося, — ще тихіше сказав Іван. — Коли така погань поруч, краще не розпочинати…

Вони стояли супроти мене, й не могли ми розвести поглядів. Процесія зупинилася, всі здивовано дивилися на нас. Важко мені описати, що побачив я в тих скерованих до мене поглядах гультіпак. Було там стільки тупої й безрозсудної озлості, стільки затятості, а водночас безсилля, що, придивившись збоку, можна було б подумати, що вони й справді невинні жертви, а винуватець їхніх нещасть таки я. Знав: не інакше дивився б на мене й колишній регент, коли б довелося нам із ним здибатися, — щось дивне й незбагненне зводило мене з такими людьми, з якими ніколи не дійду спільної мови. Тут же, під пронизливими поглядами гультіпак, стислась і змаліла моя душа, не міг я збагнути ані тих людей, що палають супроти мене лихим вогнем, ні основ їхньої упередженості.

— Це хтось із їхніх? — спитав хтось із юрби.

— Та де, — відповіджено йому, — це той, що падав з хорів!

— Чого ви стали? — закричали ззаду. — Ведіть! Злодіїв штовхнули вперед, але вони раптом видерлися з рук сторожі й кинулися на мене. Їх похапали за плечі, і вони, знеможені, безсило плюнули в мій бік. Слина зависла на їхніх неголених підборіддях; жалюгідні й принижені, не витираючи навіть тієї слини (мали-бо зв'язані руки), вони посунули далі дорогою.

Я стояв, безсилий зворушитися. Не можу й зараз, люб'язний читальнику, зрозуміти отого божевільного їхнього поруху супроти мене. Чудна думка прийшла мені до голови: вони ненавиділи мене; очевидно, як вони в моїм, займав у їх цім житті особливе місце і я. Бо й справді: чи знаємо ми, яке враження викликаємо в світі, а якщо й знаємо, то чи правдиве те знаття?..

Люди пішли, а до мене наблизився якийсь чолов'яга.

— Це знайомі ваші, пане регенте? — спитав. Палив люльку, і дим обгортав його обличчя.

— Авжеж! — мовив я. — Вони хотіли мене вбити.

— Зголосіть про те суддям, — виплюнув жовту слину чолов'яга.

— Стане їм, — сказав, відчуваючи отой чудний смуток. — Більше як на смерть не карають людину.

— То, може, напишете з цього приводу притчу? Давно їх уже не писали…

Я здригнувся: хто може знати про притчі, які пишу? Різко повернувся до співрозмовника — не знав-бо я його.

Чоловік усміхнувся, повернувся й пішов. Я пильніше придивився до його спини, і здалося мені раптом — постать ця віддавен мені відома. До мене повернувся гостроносий профіль — ну, звісно, помилитися тут було годі. Був то, як завжди, він, вічний мій супутник — Страх.

Отара без пастуха, самі вівці й барани, котилася землею. Вона бігла із заходу на схід, а часом здавалося, що зі сходу на захід. Люди бачили її тільки тоді, коли сонце опускалося, і тоді, коли воно ледь-ледь підіймалося над овидом. Дивне враження мали люди, які бачили ту отару. Для одних була вона золоторунна, для других — срібнорунна, для третіх — звичайна. З'являлася несподівано, вихоплювалася на очі й безшумно, навально, нестримно котила сільською чи міською вулицею, польовим путівцем чи шляхом.

Ті, що бачили її, зупинялися, наче правцем биті, лише дивилися зачаровано на хвильний потік баранячих спин. Бувало, що цікавий опинявся посередині цього потоку й відчував доторки до себе вовни, яка пострілювала іскрами, дихання на тілі своєму тисячі розгарячілих ротів — дивний страх на такого нападав. Отара ж швидко перебігала обшир і ховалася, перш ніж минало остовпіння в людей. Одні казали, що вів ту отару малий чорний хлопець, інші — великий чорний баран, у якого золотом поблискували очі, але ніхто не міг зрозуміти, що це за отара й куди вона мчить.

А вона бігла все далі й далі, переходячи нові села і нові міста, витоптуючи нові дороги і перетинаючи шляхи. Ніхто після появи отари не хворів, ніхто не умирав, тож не викликала її поява паніки.

Однак люди надумали все-таки зайняти отару. Один князь наладнав загін і наздогнав її в чистому полі. Вівці не пручалися, коли їх гнали до загону, тільки жалібно помекували, а чорний баран неспокійно снував поміж них, доки всі заспокоїлися й почали мирно скубти траву.

Князь довго дивився на овець, а тоді розсміявся.

— Відбилися од господаря, — сказав він, — а люди вигадують казна-що!

Він утомився від ловів, як і всі його спідручні, й, закріпивши, скільки змога, загорожу, поїхав на ночівлю. Вранці князь знову поїхав до загорожі, але вона була поламана — від отари й сліду не лишилося.

Тоді поповз поза шкірою в нього морозець, і велів він своїм людям тікати з цього місця найхуткіше, сам же ледве дістався до свого замку, бо дорогою тяжко занедужав. За кілька днів він осліп, а ще за кілька розбив його правець. Він попросив небо звільнити його від наслання, і у відповідь на молитву побачив сурмача, який затрубив у золоту трубу.