Оглядав людей і ніби когось серед них шукав. Сотня облич пропливла повз мій зір — зала була набита головами, і серед того множества лиць раптом вирізнив одне. Це був знайомий мені органіст із римо-католицької церкви, і я не раз з ним здибувався. Але сьогодні його обличчя було зовсім інакше; так, я не помилявся: органіст увіч нагадав мені моїх співподорожан-здирців й колишнього регента. Я розхвилювався, помітивши те, аж мимоволі почало те обличчя потворитися, — змушений був заплющитися.

«Знову те саме, — подумав я, — знову бачу перед собою противенця!»

Публіка нетерпеливилася, навіть ногами тупотіла, і я подав знак. Двоє хористів потягло завісу, і я опинився серед кону в Мойсеевому костюмі, закутий у тяжкі вериги. Мене відразу ж охопило піднесення, яке відчуваю хіба під час співу, — зовсім забув я про свої лихі передчуття.

«А що, — подумав, — коли б і справді я став Мойсеєм? Прегарним і сильним духом!»

Упевнені завжди були ворогами моїми, завжди кпили і збиткувалися наді мною. Я ж був невпевнений і через те обережний. Не відчував себе паном на землі, а тільки гостем, який не знає світу, бо занадто той здається йому широкий. Упевненим може бути лише той, для кого світ — все, що лежить перед очима.

Але я грав Мойсея, тож мусив бути ним.

«Чи впав би я в боротьбі з тією жінкою?» — подумалося мені.

Та жінка — світ, вабливий, повний оман. Він обіймає людину усією розкішшю свого буття. Не однаково приймають його люди: одні в ньому, як дерево чи квітка, а інші його бояться. Мойсей боявся жінки й захищався від неї через повстримність. Був мужній, але природа позбавила його того, що найтісніше в'яже з нею людину…

Я терпів тортури, які начебто чинили наді мною люди вельможної чужоземки, а обличчя моє освітлювала усмішка, Та, якою рятувався Мойсей перед дикою силою натури нашої.

Зала уражено мовчала, а я раптом побачив кажана. Залетів уночі під стелю й приліпивсь у кутку, ніби грудка. Чорна завмерла грудка, яка чекає темряви, щоб розпустити перетинчасті крила й ринути вниз, у ту залу, до рослин і всього живого, понісши їм образ ночі. Ніч-бо — можновладна владарка недодуманих думок, сумнівів, які теж, наче кажани, падають на людину, — годі їх позбутися…

Так, я був сьогодні Мойсеєм, і ця нова личина все-таки в'єднувала мене з моїми думками. Чи не омани світу, проти яких бореться Мойсей, потягли мене в мандри? (Зала напружено дихала, дивлячись на мої страждання). Втім, ні! Я не був Мойсеєм, бо мені на обличчя таки впав птах-сонце. Великий і гарячий, що обпік мені очі колючими кігтями-промінням і засвітив у них вогонь неупокорення. Повстримність — не є неупокорення, подумав я. Повстримність — це втеча, це страх! Я раптом побачив його: Страх розсівся на першій лаві й пиндючно всміхався. Вуса йому стриміли догори й глумливо посмикувалися.

Історія про Мойсея була першою дією моєї драми. Як і годилось у виставі, між діями ми грали інтермедії — ті, які придумав я, цілий день тулячись по прирічкових пісках.

Гендль сидів на троні з людських кісток, сухе тіло його ледве прикривали обтріпані лахи, на голові стояла корона з паліччя, яка нагадувала гніздо лелеки. Гострий ніс стримів, спускаючись до бороди й перерізуючи тонку смужку рота, а очі гаряче блищали.

Шинкар виплив на кін на качурі, борода його була така червона, що сліпила очі; він зістрибнув зі свого смішного повізника, а качур злетів у повітря й сів Гендлеві на корону.

— Кра-кра! — закричав він.

— Гей, ти, голодрабцю! — гукнув Шинкар Гендлеві. — Де тут його величність Гендль?

Виплюнув із рота червону, як кров, бороду й вишкірив попсуті зуби.

— Гендль — я, — велично сказав король. — Це добре, що ти мене побачив і прийняв за голодрабця. Гендль — це таємниця. Без неї я й справді був би голодрабець та ледащо. А завдяки таємниці я можу проникнути й туди.

Він показав скарлюченим пальцем назад — повільно розступилася стіна, і звідти полилося золоте проміння.

— Золото! — вигукнув Шинкар пошепки. — Оце так здобуток! У житті не бачив стільки золота!

– Існую я і золото, — сказав Гендль. — Ми те, чого не можна роз'єднати. А поміж нами лежить вона — таємниця! Шинкар упав навколішки.

— Візьми мене в свої слуги, — попросився він. — Я можу грабувати, таємно вбивати, чинити підступи, я вмію заплутувати людей у сіті. Те, що зробив Розум, дитячі іграшки поруч із тим, що можу я.

Гендль подивився вивідчо на Шинкаря, і по його обличчі промигнула загадкова всмішка.

— Скинь свою дорогу одежу! — наказав він.

— Хіба це дорога одежа? — здивувався Шинкар.

— Але й не бідна. Ми ж — оборонці бідних, — мовив Гендль.

— А золото?

— Золото — це таємниця, — сказав Гендль. — Насправді вмієш усе, що сказав?

— Так, — схилив голову Шинкар.

— Тоді ти станеш моїм проповідником. Проповідуй найвищу цноту. Не кради…

— Але я ж узявся грабувати…

— Не убий!

— Послухайте, ваша величносте, — спробував перебити його Шинкар.

— Не чини підступів і не лукав… Шинкар усміхнувся. Він свиснув на качура.

— Пішли до бісової матері, — сказав він. — Я тут нічогісінько не розумію!

— Проповідуватимеш любов, братерство та мир.

— Це якийсь придурок, а не Гендль, — сплюнув Шинкар. — Проповідуватиму, що захочу.

Гендль сидів на троні й велично, лукаво всміхався.

– І досі не втямив? — спитав. — У цьому і є — Гендль! Не розумієш таких простих речей?

Шинкар уже заніс ногу, щоб осідлати качура.

— Кажеш, Гендль? — перепитав він й пильно позирнув на короля. — Може, ваша милість трохи пояснить… Але стривайте, стривайте, щось тут світить.

— Ще й як світить! — зареготав Гендль.

— Гм, гм, я стану проповідником, — засміявся, аж ударив себе по стегні. Шинкар. — Непогано вигадано.

— Саме проповідником, — хихикнув Гендль, б'ючи долонею по ручці трону. — А все решта — глибока таємниця. Втяв?

Вони стояли один перед одним: обдертий Гендль зі своїм страшним носом та короною з паліччя, зі своїм троном із людських кісток, з лахами і з брудними ногами та Шинкар, який сміявся, чавлячись власною бородою. Вони сміялися довго, аж годі було спинити їх, ще й ніби химерний танок танцювали. А коли не вистачило в обох сили, виструнчилися і зробили рух, наче струшують із одежі порох. Вже були поважні, такі поважні, аж спохмурніло все навдокруг.

— Ну, з богом! — сказав Гендль, простягаючи Шинкареві руку.

— З богом, чортові в пельку! — сказав Шинкар, і вони поєдналися щирим потиском рук.

Драма тривала. Я спровадив на кін Філософа, Пустельника, Заброду й Будівничого — моїх перевдягнених хористів, а сам став збоку і крізь шпарку знову зазирнув до зали. Мене притягувало, як магнітом, органістове обличчя. Неважко було й відшукати його, сидів неподалець і тоді, коли інші захоплено охкали чи зойкали, іронічно чи злісно посміхався. Поруч нього нерушно сиділи якісь молодці, обличчя яких, як і органістове, були мені відразливі.

«Це вже рік я у Шклові, — подумалося мені, — і ось він знову насувається — мій fatum!»

Заходило на біду, і я не знав, чи зможу з неї виплутатися. Дивен світ: у людини завжди висить над головою невидимий тягар, як камінь над нещасним Танталом, і ніхто не може повісти, що тебе чекає завтра…

«Людське життя, — думав я, — це мережа несподіванок, яких не передбачиш і напрямку яких не вгадати».

Мені привидівся раптом отчий дім. Веселе сонце, ще веселіша трава — я вибігаю з хати, веселий, як те сонце й трава, і безтурботний. Служниця годує поросят, і ті захоплено кувікають. Біля корита повільно ходить кіт, намагаючись щось вихопити із поросячої їжі, але, оббризканий помиями, шляхетно тікає, струшуючи на ходу лапки, — з того сміюся, аж на землю падаю…

«Ну що ж, — гадаю, до болю в очах вдивляючись у публіку, — головне — виставити драму, а там можна звідси тікати!»

На кону вже ловили Птаха-Розума, студенти мали скинути сітку, яка обплутає ловців, і я подав їм знак. Урочистий момент надходив. Ну, ще момент, ще — увага! Я змахнув рукою.