Кількагорловий крик забив мені й без того залиті водою вуха; тоді я знову пірнув, і той крик розчинивсь у водяній товщі. Випливши нагору, я побачив небо, цього разу майже темне.

До потопельників поспішали на дубках рибалки, що ловили поблизу рибу, й почали витягати нас із води. Я борсався, вже тратячи силу, зрештою й мене схопили за волосся, зачепили за одежу й, наче рибину, кинули в човен.

На хвилю я запав у непам'ять, бо світ покаламутнів і виблід. Приплющив зболілі повіки — з'явилося червоне коло, за ним ще одне і ще; кілька десятків кіл покотилося дорогою, а в них — розіп'яті люди. Одним із тих розіпнутих був, звісна річ, і я; мене котило з жахнющою швидкістю — я почав побоюватися, що таки задихнуся. Закашлявся, й вода полилася з горлянки струменем — з мене виливався цілий Дніпро. Серце в мене підстрибувало, завмирало і знову несамовито колотилося, чиїсь руки трясли мене й тисли.

«А що, — мигнуло в голові, — драма твоя триває?»

Я востаннє виригнув воду й застогнав. Дрож пройшов по тілі, і я спробував сісти. Сльози густо покотилися мені по обличчю, а серце розривалося од відчаю.

Рибалки розпалили для нас вогнище й оповіли, що ж трапилося. Наше судно налетіло в темряві на дерево, що впало з берега після грози, — це сталося кілька днів тому, і власник нашого судна про те не встиг довідатися; на перепону ми налетіли вже другі. Біля вогню сяк-так обсушилися, я був босий, у самих штанях та кошулі, а мої товариші так само. Наші нехитрі статки (гроші та одежа) пішли за водою, і нам лишалося покладатися на щасливу долю. Мокрі й налякані, ми сиділи біля вогнища, і нам страшна стала та довга, холодна ніч. Боялися, що коли погасне вогонь, усі страхи і весь жах темряви впадуть нам на голови, тому весь час підкладали у вогнище хмиз. Сиділи на узліссі, а з лісу жаско горлали сичі, і від того повітря ніби заморожувалося.

Напівроздягнуті, біля дорогого нам вогню, ми сиділи й навіть розмовляти не хотіли.

Я вже знав: мандри мої закінчилися — маю звідси повернутися додому і вже міряв подумки дорогу — згадував Березань і обігріті дитинством краєвиди. Там зустріне мене запах рідних трав, а відтак добрий затишок отчого дому, там зможу я, звільна приплющивши очі, сказати: «Коло довершилося!» Ще доведеться йти босоніж безліч гін, ще доведеться не одну ніч провести під голим небом і жебрати, щоб прохарчуватися, але це дрібниці.

Одежа підсохла, і ми повдягалися. Я порадив товаришам дістатися до найближчого монастиря (трохи знав ці краї, блукав тут якось із спудеями) і найнятися там співаками. Сам же оголосив, що покидаю їхнє добре товариство.

— Хочу навідати батька й матір, — сказав я, і ніхто мені не перечив, кожен мав своїх.

Уже кінчався серпень, коли холод ночей дає себе знати, коли сонце вмиротворюється й упокорюється перед близькою осінню. Я йшов через ліс, залитий ранішніми променями, і переповнював мене сум. У кущі позакрадалися жовті листки, зілля повисипало насіння, роса щедро прикрашала, ніби коштовне каміння, траву — топтав її босими ногами. Довкола стояла тиша, лише високо над головою погойдувалися із легким шумом старі сосни.

Я сів на пеньок, поклавши на коліно палицю, й замислився. А може, простісінько заціпенів, бо тиша лісу вражала мене. Сонце грало в ногах, швидка ящірка, побачивши мене, чкурнула в кущі. Я був сам. Без думок, оповитий тишею лісу і скутий нею. Жив самими тільки очима — переді мною розгортався химерний світ. Повзали мурахи, один за одним, — всі вони знали, куди їм іти. Побільшилися — я уздрів їхні величезні очі, якими розумно оглядали світ. Проліз козачок, тягнучи на спині зображення черепа. Він теж був повільний і знав, куди іти. Спинився перед росиною і торкнув її лапкою. Мені почулося, що росина забриніла ніжно й упокорено, — пізнав раптом тиху музику: весь простір довкола мене загучав.

Звів голову. Пролетіла бджола і легко впала на квітку в ногах. Пила з неї сік, була заклопотана й копітлива — знала, що їй треба робити.

Я сидів на краю галявини. Побачив: біжить через неї заєць. Стрибав ліниво й повільно, ніби плив, зовсім не боячись мене, — в цю хвилину ми з ним жили в різних площинах. За хвилину на галявину вийшла лисиця. Жовта й гарна, вона звела писка, нюшачи повітря. Лінії тіла її були чудові — я подумав: ось вона, лисиця із людських казок. За мить розчинилась у зелені, так і не запримітивши мене. Я зітхнув і заворушився, від сидження заклякло мені тіло.

Пролетіла в повітрі дика коза. Я здивовано розплющив очі: в неї на ріжках сидів тетерюк і витяг шию, ніби збирався співати. Але звуку не було, бо лежала навколо свята тиша. Тільки музика, яку почув раніше, звучала й звучала, заповнюючи не тільки простір, але й усього мене. По-справжньому живими у цій тиші були лише сонце й мої очі, котрі пожадно приймали світ…

Сірий вовк вийшов на галявину. Облизався, язик його спалахнув, як вогонь. Можливо, він тільки поснідав, а тепер знічев'я блукав. Зашелестіло зовсім близько, і я побачив, як кривулясте вгинається трава, — лишала ледь видний слід гадюка чи вуж. З трави просто до моєї ноги стрибнула жаба, спинилася й почала гріти на сонці репаві боки. Їжак викотився й понюхав ту жабу, але вона не зворухнулася, їжак пирхнув й поніс далі наїжачені голки.

Я сидів, оповитий зеленим серпанком. Напівпрозорим і неживим. Усе було сповільнене і застигле. Можливо, завдяки цьому так просто відчувалася мені лагідна яснота буття. Трав і звірів, людей і дерев. Мене помалу заповнювало тихе світло. Очі були повні ясноти також, очниці аж розпеклись. Он він, світ: пливли ящірки, комахи, вужі, летіли птахи — все трохи змінене, бо незвично побільшене. Звірі вже протоптали через мою галявину стежку, але не було їм кінця, як не було кінця моєму розтривоженому почуттю.

У мене в ногах заколивалася золота голівка вужа. Пильно розглядав мене, а я його.

— Такий довгий-довгий ранок! — сказав я йому, поводячи мерзлякувато плечима. Тримав пальцями жовтого листка й нюхав його: неначе одна із плям на вужевій голові.

Знову дивився перед собою. Трава довкола ворушилася. Шепотіла щось по-своєму, і я знову уздрів козачка — тяг на спині черепа. Лисиця підійшла до мене і згорнулась у ногах, гріючи босі мої пальці. Здалося, я навіки зрісся із цим пнем, на якому сидів, а може, ніколи й не вийду з цього лісу. Пень був оброслий звідусіль посіченим листям папороті, вона віщо зашелестіла.

Вуж дивився на мене сумними очками.

— Я теж колись стану, як ти чи лисиця, — сказав йому. У дрібненьких вужевих очах зламалося по іскрі, але я не вгадав, що хоче мені сказати.

— Лишайтесь у мирі! — сказав, з натугою встаючи. Болів мені поперек і гули ноги. — Мене чекає дорога. Ти розумієш, вуже, що таке дорога?

Стояла довкола тиша. Я всміхнувся. Підняв із трави ціпка. Велика тиша похитувалася навдокруг. Я ступив від пенька на стежку, що її протоптали звірі. Папоротеве листя захиталося — прощалося зі мною. Я спинивсь і глянув собі під ноги. Мурахи тягли на собі стебла сохлої трави, яка відшуміла своє літо. Змахнув ціпком, вуж злякано поповз у кущі, а я пішов стежкою, легенько насвистуючи. Здається, була то мелодія, що її почув я на цій галявині. Зрештою, я тільки мав витягнуті в дудочку губи й лише вдавав, що свищу.

Все більше й більше думаю про свого сина, люб'язний читальнику. В глибині душі я його благословив — сам-бо такий і не маю анінайменших підстав судити той учинок. Може, мандрівка, яку відбуде, принесе йому немало лиха чи небезпек, адже і він з кореня Турчиновських, а може, все вийде навпаки. Хто зна, чи пізнає він більше за мене, але піти в таку подоріж не завадить. Конечний же вирахунок вийде в нього, як і в мене: він загартує дух і знайде ще більше неупокорення, коли не збайдужіє.

Мало кого не захоплює таке неупокорення, любий читальнику, коли молодість нуртує в крові, а очі запалюються неземним вогнем. Одному дано вогню більше, іншому менше, зате не кожному дається донести його до кінця днів своїх. Більшість палких молодиків загасає в полоні родинних обов'язків та буденного життя. Відтак іде великий вибір матінки нашої — натури. Вона кожного прилаштовує до певного місця на велетенській кулі землі нашої, і щасливий той, хто знаходить собі спокій і любу працю. Адже така праця — джерело для неупокорених, і з нього єдиного людина по-справжньому тамує спрагу…