Наказний сотник, однак, розмірковував простіше. Повернувся до людей і спитав:

— Хто знайшов тіло?

— Федір Криворученко, мій вівчар, — сказав Степан Джевага, якось дивно пересмикнувши шиєю. Тоді всі подивилися на Степана Джевагу, і я вразився, які в усіх спокійні й по-однаковому викруглені очі.

Федір Криворученко переступив поріг школи, де ми сіли з Іваном Скибою, щоб вести допити, й подивився на нас чорними, пронизуватими очима.

— Я гнав вівці, — сказав він. — Було це в понеділок, восьмого вересня, за гребелькою рудівського козака Івана Товкачівського.

— Скільки це від села? — спитав Іван Скиба.

— За одну верству, біля Товкачівського хутірця.

— Це того, що в одну хату?

— Еге ж, — відповів Федір. — На ниві його милості пана полкового писаря Тодора Галенковського.

— В яку це було пору?

— Саме коли сонце сходить… Був він у шароварах та білій сорочці. Я подумав: щось воно біліє! На ногах у нього були постоли, під головою лежав бурдючок, а чи щось було в ньому — не знаю. Ще я бачив хустку бежеву й пояс.

— Кому зголосив про вбитого?

— Підсусідкові Герасиму, що його звуть Паламарем. Він на тому Товкачівському хуторі живе з жінкою та дітьми.

— Далеко це од хати?

— З добрих шістдесят ступнів, — сказав Криворученко.

— Герасим оглядав тіло?

— Оглядав, але не чіпав, — сказав Федір. — І от що ми побачили: там, де лежало мертве тіло, місце нестолочене, і ніякого знаку не було, що саме тут його вбито.

— Правду свідчиш? — спитав, пильно позирнувши, Скиба.

Тоді Федір Криворученко витягся, а обличчя його зробилося поважне, навіть урочисте:

— Кажу під совістю святу правду! — сказав і ступив у мій бік, щоб підписатися під своїми словами.

Я пильніше придивився до нього. Мав сірі звужені очі, і стояло в них щось завмерло-застигле, як і в тих рудівських полях, що ми їх нещодавно оглядали…

Я ступив до вікна перш, ніж прийде Герасим Паламар, щось покликало мене подивитися ще раз на ті дивні червонясті поля. Але звідси не побачив я піль, тільки шматок вулиці й молодицю, що йшла боса по дорозі, несучи на коромислі дерев'яні відра. Вода вряди-годи виплескувалася на дорогу, а молодиця, начебто відчувши мій погляд, повернулася. Я вразився на зовсім молоде, прегарне обличчя, мене обпекли великі тужні очі, а вуста молодиці розсунулися чи до сміху, чи до плачу…

— Оце повернемося додому, — сказав у мене за спиною Іван Скиба, — то спробуєте, пане канцеляристе, моєї ягодянки. Кладу я туди все, що набереться: малину, смородину, груші, яблука — хай буде навіть упале з дерева. Додаю агрусу, вишні — всього потроху. Коли ж перешумує, забиваю в міцне барило, бо воно виходить пінне…

З другого кутка світлиці щось прицмакнуло — там сидів дячок Стефан Савич. Я повернувся. Дячок губивсь у кутку, малий і непомітний, вуста його всміхалися, а очі були, як у тої жінки, що уздрів її через вікно, великі й сумні.

— Наганяєте мені смаку, — сказав він і засміявся якось хрипко.

— Це ти Герасим, якого прозивають Паламар? — спитав Іван Скиба, налягаючи грудьми на стіл. Герасим хитнув.

— Живеш у хаті козака Івана Товкачевського? Паламар сів на лаву, обличчя його було від мжички, що знову посіялася за вікном, вогке. Витяг ноги в чоботях, аж простяглися на півхати, й обперся лівим плечем об стіну.

— Я тоді порався на току біля пашні, — сказав Герасим спокійно. — Саме сонце сходило…

Герасим зупинився серед двору, щоб глянути, як сходить сонце. Стояв і мружився, а воно, виринувши раптом з-за іржаво-синявих полів, засліпило його. Побачив, як жене неподалік вівці Федір Криворученко, і вівці здалися йому пухнастими хмарками на червонястому тлі. Ще за мить уздрів, що Федір покинув вівці й побіг навпростець — у нього було перелякане й перекошене обличчя.

«Там, їй-бо, мертвий чоловік!» — прошепотів Федір, ледве переводячи з бігу дихання…

— Де саме він лежав? — спитав наказний сотник.

— Біля рову, що зветься Товкачівський, на землі його милості пана полкового писаря.

— Ти сам мешкаєш на хуторі?

— З жінкою та дітьми, — відповів Герасим. — У тому хуторі одна тільки хата.

— Ходив дивитися на тіло?

— Разом із вівчарем. Потім ми гукнули Івана Хвилоненка, підсусідка пана Якова Огроновича, й показали тіло.

— Місце там було потолочене?

— Отож-бо і є, що ні, — відповів Паламар, і це було все, що він знав.

Я покликав його підписатися під тим, що сказав, а що був він неписьменний, пішов до мене підписатися на його прохання рудівський дячок Стефан Савич. Я придивився пильніше вже до дячка: розумне й по-своєму гарне обличчя засвітилося проти мене. Руки виписували літери легко й управно — був це писець умілий.

— Де вчилися, пане дяче? — спитав я тихо.

— Там, де і всі. Одну маємо alma mater, — відказав дячок і подивився на мене чи іронічно, чи весело.

Герасим пішов, а я знову встав, щоб розім'ятися. Вдруге підійшов до вікна, але до іншого, з протилежного боку. Тут побачив городи, що тяглися до сусіднього обійстя з вишневим садком, — листя вишень було побите іржавою рудизною. Сіра незрушна тиша стояла в нашій хаті, здається, припливла вона до нас від тих городів, що на них я дивився.

— Будемо кликати Івана Хвилоненка, — сказав якось знехотя Іван Скиба.

— Попитайтесь у Лук'яна Поповича, — обізвався дячок, знову завовтузившись у кутку. В нього сльозилося одне око, і він утер його рукавом, загинаючи до щоки рідку і вже сиву борідку.

— Чому саме Поповича? — спитав Скиба.

— Тримає шинок. А самі знаєте: туди заходять усі приїжджі…

Він знову втер око і подивився на мене ясно-сірими очима.

Але Поповича не треба було кликати: сам переступав поріг.

— Таки тримаю я шинок, — сказав він. — Через це й приходжу до ваших милостей без нагадування, дещо таки знаю. Тоді, коли оглядали небіжчика, я не посмів улазити зі своїм словом, але теперички — пора! Наперед скажу, що ймення, прізвища і хто він, убитий, не знаю…

— Коли це сталося? — спитав наказний сотник.

— У неділю, сьомого вересня. Був він з двома стадниками значкового товариша Нестора Федоровича, один Михайло, прізвища не знаю, а другий — Лук'ян Кнуренко. Третій — стадник полкового судді пана Ягельницького, він же Кочубей, четвертий — коровник пана Дмитра Маркевича, п'ятий — убитий, а шостий — його, вбитого, товариш, хто він і звідки, бог його відає!

— Усього шестеро?

— Так і є. Троє приїхало верхи — це два стадники значкового товариша Нестора і стадник пана судді.

— Довго в тебе були?

— З півгодини, — сказав Лук'ян Попович, присідаючи на лаву.

Він, певне, йшов сюди швидко, чи, може, зашвидко випалив своє зізнання, бо сидів і віддихувався. За його спиною стояло вікно, і я побачив на шибці кілька тремтливих крапель, що клеїлися до скла і боролись із вітром, котрий їх здував. Іван Скиба теж подивився на ті краплі.

— Дощ почався, — озвався зі свого кутка дячок Стефан.

— Не так воно й дощ, — сказав Лук'ян, — як таке: наче небо на землю сісти зібралося…

— Пили вони в тебе? — спитав Скиба.

— Більше говорили. Після того подалися просто в село. Були тверезі, й ніякої суперечки поміж них не було…

У Лук'яновім зорі засвітився той-таки сірий спокій, що так вражав сьогодні мене.

— Підпишіться за мене, пане Стефане, — попросив вія дячка Савича, і той, сполохнутий, різко звівся на ноги, аж хрумкнуло йому в колінах.

— Хто в Рудівці шинкує ще? — спитав Скиба, натоптуючи люльку.

— Андрій Хвостенко, підсусідок пана Огроновича і В'юцка Безкровна, шинкарка пана Маркевича, — сказав по дорозі до столу дячок Стефан.

Дячок був невисокий і тонкий, перетягнутий у стані поясом, обличчя його помережане зморшками, але очі світилися по-молодечому — єдині очі, у яких не було сумрявого сірого спокою. Я відчув до нього приязнь і знову використав нагоду, коли наблизився до мене, щоб завести легку балачку: