Я здригнувся, бо в тиші, що зависла після відходу В'юцки Безкровної, різко пролунав голос дячка Стефана Савича:

— А що, панове, чи правду повідають, що на нашій землі з'явився месія?

– І ви цієї? — сказав, встаючи й розминаючи тіло, Іван Скиба.

— Питаю, бо люди ви урядові, — сказав трохи улесливо дяк. — Хто зна, може, про це було від його ясновельможності звідомлення?

— Брехні це все, — сказав невдоволено Скиба. — І ніякого про це звідомлення від пана гетьмана не було…

Обідали ми в попа Семена Ващенка, де я сидів обіч з дячком Стефаном. Піп розмовляв з наказним сотником про способи виготовлення всіляких напоїв, і вони так захопилися, що ми могли з дяком перекинутися словом. Щоб не заважати господарю й наказному сотнику, розмовляли тихцем і латиною, а обговорювали основні закони поетики. Савич знав їх напрочуд докладно, додаючи приклади з римських авторів, і я був уже певний, що його книжиця має бути цікава. Він подобрішав до мене і нарешті згодився випозичити її, а я наперед відчував задоволення, яке завжди маю, читаючи щось прикладне до своїх настроїв. Тоді заливає мене всього тихий, рівний спокій, я начебто на високу гору підіймаюся, де чисте, блакитне повітря, весь світ кладеться переді мною, і я залюбки з нього милуюся. Я висловив цю думку Савичу, і той радісно захитав головою.

— Так, — мовив він, — мистецтво поетичне — це погляд птаха на землю. Не завжди і не кожному дано такий дар, але людина все-таки вміє вивищуватися. Греки недаремно помістили Парнас на горі.

Я згадав книгу Івана Орновського, яка була в мене, і його уявний політ під хмари.

— Ви говорите про «Спезу дорогого каміння», — підхопив Савич, і його очі зворушено закліпали. — Нам читав уривки з тої книги Митрофан Довгалевський.

— Я вчився пізніше. Поетику в мене викладав Георгій Кониський.

Ми говорили про такі-от речі, прихилившись один до одного, і наші голоси, певне, були таємничі, бо, коли звели очі, побачили, що на нас німо дивляться піп і попадя, наказний сотник і поповий небіж, котрий був при церкві дияконом — Семен Ващенко клопотався, щоб небожа вже було затверджено на його місці.

— Готуєте, ваші милості, супроти нас змову? — пожартував Іван Скиба. — Розмовляєте по-вченому і робите нас, темних, дурнями.

Я перепросив наказного сотника й господарів, з'явивши, про що була наша розмова.

Тоді вони засміялися. Розтулили одночасно роти, і ми з дячком змушені були сміятись і собі, щоб догодити хлібодавцям.

— Вчені мужі, — поважно сказав Скиба, — граються часом, як діти. Але пора нам до розправи…

Він звівся, подякував господарям за хліб-сіль і особливо похвалив вишнівку та спотикач із м'яти, що вчинили й ми зі Стефаном.

Мжичка перестала сіятися, хмари підбилися вище і знерухоміли. На вулиці, по котрій ми йшли, не було ні душі. Навіть свині не валялися, як звичайно, по калюжах — було холодно. Листя на деревах непорушне завмерло, а сама дорога м'яко відсвічувала червінню. Вікна хат наче полудою вкрилися — дивилися більмасто й затамовано. Не чути було ні гавкоту псів, ні ревіння худоби — село немовби вимерло, хоч ми знали, що звідусюди дивляться на нас спокійні, пильні очі. Цілий світ виповнювався тими очима, здавалося, відокремилися вони від тіл і плавали в повітрі, всі рудаво-золотисті і, як шибки, покриті поволокою. Я відчував од того дивне напруження і, може, тому здригнувся, коли почув неквапний, приглушений Савичів голос.

— Дивна річ із тим месією! — сказав він. — Урядові про те мовчать, а люди, наче рій, гудуть…

— Бо людям треба про щось густи, — буркнув Іван Скиба.

— А коли б він з'явився? — спитав я.

— Не доведи господи! — мовив Скиба. — Я ще хочу, пане канцеляристе, зробити такого спотикачу з м'яти, який ми пили у попа!

Нас очікував у дворі Лук'ян Кнуренко, стадник значкового товариша Нестора Федоровича, один із тих, котрі пили з убитим. Був високий та худий, і все в ньому було довге: руки, ноги, голова, ніс та шия. Коли ж звівся з призьби, ми відразу ж змаліли і задерли голови, щоб побачити його мале обличчя. І тільки коли зайшли в хату й порозсідалися по місцях, я помітив, що він ще молодий.

— Скільки тобі років? — спитав я.

— Двадцять два, — відповів Лук'ян.

— Розказуй, що знаєш, — наказав Іван Скиба і прикрив долонею рота — після обіду мав звичку поспати.

— Хіба я що знаю? — протяг Лук'ян, заклав руку за шию й зашкрябав потилицю. — Хороба його знає, що там приключилося…

— А ти таки не знаєш? — зіронізував Іван Скиба.

— Та де! — заговорив поволеньки Кнуренко. — Пішов я ото з товаришами своїми, двома стадниками Іваном та Михайлом, лишивши стадо, в неділю це було рано; так от, приїхали ми сюди, в село, самі знаєте, в полі згага змучує, і знамірилися просто в шинок до рудівського козака Лук'яна Поповича…

Мчали через луку на конях, гонені спрагою, коні розбивали копитами калюжі, що позбиралися між трави від учорашнього дощу, навіть не розмовляли, а тільки острожили коней. В обличчя било туге, вологе й прохолодне повітря, і вони очі видивляли — пасли поглядом хати, що визирали з зелені. Потім вибігли на дорогу, і на мент покрила шлях за ними руда курява, і саме в цій куряві з'явилося червоне кружало, від якого раптом засвітилася й затремтіла вода в ставу, повз який проїжджали. Відтак попереду побачили три постаті, які йшли, черпаючи личаками червонясту куряву, а що одного з них знали, то спинили різко коней, і потонули всі в рудій хмарі. Біда повернув до них голову, блиснув молодими зубами, і його голос у ранковій тиші зазвучав напрочуд лагідно…

— Вони йшли до Поповича в шинок, — сказав Кнуренко. — Випили ми дві кварти, і я залишив їх у шинку тверезих, а сам поїхав додому.

— Довго був удома? — спитав Скиба.

— До обіду. Пообідав і знову поїхав до стада.

– І більше того дня сюди не вертав?

— Чого ж… Приїжджав вечеряти. Але, повечерявши, не бавився і знову до стада поїхав, нікого, крім домашніх, не бачивши.

— А Кочубей і Михайло?

— Ті до стада в понеділок приїхали, а де ночували й були, не розпитував.

— Хто може посвідчити, що було саме так?

— Товаришів моїх, стадників, попитайте, — сказав спокійно Кнуренко.

— Чи знаєш, що одного із тих чужих убито?

— Знаю, — просто відповів Лук'ян. — І посильний ваш оповів, і, доки селом їхав, не один розказав…

Подивився на нас простим і чистим поглядом, і я подумав, що не лукавить цей чоловік. Ми ще поїдемо до них у стадо і розпитаємося, так само питатимемо і його домашніх, але це нам нічого не вияснить. Цей чоловік світився перед нами, як джерело. Був покритий, як і всі, рудуватим пилом, адже той осідав на нього не день і не місяць.

Мені раптом подумалося, що вбитий і справді був тут чужий. Свідчила про те неприродно біла його одежа, здавалося, не ходив він цими шляхами і не пив цієї куряви. Мимоволі провів рукою по своїй одежі: на ній також висіявся рудуватий наліт. Вони живуть тут, місцеві мешканці, не рік і не два, і цей пил просочується в них, як вода. Земля поступово наповнює кожного з нас, подумалося мені, недаремно під старість людина тьмяніє. Так ми готуємося поступово перетворитись у землю, хоч виходимо на світ, наче квіти, чисті й непорочні…

— Досить на сьогодні розпитів, — сказав Скиба, шумно встаючи. — Піду-но я до попа на пасіку.

Він розім'явся, пройшовся покоєм, змахнув кілька разів руками, наче проганяючи дрімоту, тоді кивнув нам і пішов до дверей, у яких нещодавно зник сухий і довгий Кнуренко. Дячок Стефан заворушився й собі, тоді встав і подибав до діжечки в кутку. Набрав води й урочисто потримав кухлика в руці.

— Вип'ю водиці з підтрубної криниці, — сказав і приклав до рота.

— Пам'ятаєте, як у Лазаря Барановича, пане Власе, — сказав я. — Кварту чи пієш, а кварту — то повну!..

— Ми гаразді до того й до оного, — підхопив Стефан, сідаючи на лаву. — Співаємо кварту й п'ємо несогірше. Біда тільки, коли нічого пити.