— Отак просто і їдьте. Третя хата з того кінця Наумцева.

Куций знову відступив у свій вишневий садок, де завмер, дивлячись, куди ми поїдемо, а я вперше за весь час відчув інтерес до цієї історії. Здається, таки доходили ми в ній кінця і останні нитки от-от мали опинитись у наших руках.

— То що, пане наказний сотнику, — сказав я. — Здається, нам не треба буде й ради скликати?..

Ми бігли кіньми по вузькій, курявній дорозі, за нами ставала хмара.

— Ще трохи — й порудіємо зовсім, — показав зуби Скиба.

– І не пізнає вас жінка!

— Еге ж! — засміявся наказний сотник. — Скаже: іди геть, я свого чоловіка чекаю. Без нього не впускаю в дім.

— Ви чули щось про того коня, пане Іване? — спитав я. — Що дише вогнем і з'являється тільки на світанку?

— Це, здається, така ж байка, як і про месію, — блиснув зубами Скиба.

— Я теж так подумав. Але знаєте, що мене в цій історії вража?

Наказний сотник повернув до мене рудяве обличчя.

— Те, що шукав убитий Петро в цих краях саме коня з байок.

Ми проїжджали повз школу, на порозі якої, скулившись, сидів загадний дячок Стефан. Коло нього стояв гарний чорноокий хлопчик і з цікавістю зорив на нас.

— Може, проведете нас, пане дяче, до такого собі Наумця? — сказав Скиба.

— Чи не легше послати за ним? — спокійно спитав дяк.

— Не хочемо губити часу, — очі в наказного сотника блиснули, він уже поспішав — хотів сьогодні-таки завершити справу та й податися додому до своїх льохів та барил.

— Сідайте до пана кацеляристи! — наказав він. Я натягнув повіддя, і дячок легко, наче птах, вилетів на круп. Обхопив мене ззаду руками, і ми з наказним сотником приострожили коней.

— А що, пане дяче, — спитав я, повертаючись до Савича, — записали ви в книжицю історію про коня?

— Чому б не записав? — сказав дячок. — Таке гріх би було б і не записать!

— Віршами записали чи просто?

— Звісно, віршами, пане канцеляристе. І знаєте, до чого я доміркувався?

— Скажете, пане дяче.

— Треба вірш до пісні наближати. Чуєте, як біжить кінь? Є щось таке, чого нас забули навчити в академії, але про це ще Мелетій Смотрицький писав.

— Що ж воно таке, пане дяче? — спитав я зацікавлено.

— Прислухайтесь до того, як іде кінь. Чуєте, в тому є музика. Тра-та-там! Тра-та-там!

— Отже, ви пропонуєте омузичити вірш?

— Та ж звісно! — майже закричав за спиною Савич, бо коні пішли через міст і загримотіли об дошки. — Тоді кожен вірш можна буде заспівати…

— Як же ви цього досягаєте?

— Відбиватиму в ритмі наголоси.

— Так, як іде кінь?

— Саме так, пане канцеляристе. Як у пісні. До речі, такі вірші вже й до мене писали…

Але нам треба було припинити цю поетичну розмову, хоч як вона нас цікавила, — під'їжджали до Наумцевої хати. Сам Наумець був чорний, як циган, з кучерявою головою, низький і широкоплечий, з кривими ногами вершника.

Наказний сотник зіскочив з коня й перестрибнув через перелаз. Ми пішли слідом.

— Це ви, мабуть, про Дядечка хочете взнати? — спитав спокійно Наумець. — Прошу до хати!

Двері були низькі, і нам зі Скибою довелося згинатися. Наумець і дяк пройшли у них вільно.

Покій перетинав важкий дубовий сволок з вирізаними на ньому словами, що хату будував у 1674 році Іоанн Наумець.

— Це було з сьомого проти восьмого, в неділю вночі, — сказав Наумець, сідаючи на лаві і широко розставляючи коліна. Його довгі руки лягли на стегна — сидів, наче щохвилі готувався скочити. — Опівночі прийшли до мене Маценковий підсусідок і його шуряк Зінько, Федоровичів вівчар, і привели Івана Дядечка, його ще Нечердою звуть, линовицького жителя.

— Чий це хутір, що ти сидиш? — спитав я.

— Хутір того ж Маценка, а колись був наш, — сказав Наумець, не вичислюючи титулів свого господаря.

— То привели до тебе Дядечка…

— Еге ж. Івана Дядечка. Хотів переночувати. Я колись у нього ночував, то він до мене й завернув.

– І довго він спав?

— До півдня, це вже в понеділок. Я зранку до овець пішов, а прийшовши на обід, застав його сплячого.

Рипнули двері, на порозі стала Наумцева жінка і вклонилася.

— Правду ваш чоловік каже? — спитав наказний сотник.

— Я хотіла його вранці розбудити, та не змогла, — сказала жінка.

— Прокинувся тверезий і не захотів обідати, — мовив Наумець. — Все турбувався, що був із товаришем і не знає, де той ночує, бо вони вночі розгубилися. «Обійди, — сказав я йому, — хутори — і десь напевне знайдеш!»

– І пішов?

— До Маркевичевого хутора.

— Потім зник? — спитав трохи стурбовано наказний сотник.

— Чому зник? Коли гнав я вівці в полі, зустрів його, було вже надвечір.

– І знайшов він товариша?

— Жалівся, що ні. Турбувався, бо той не знає тутешніх місць.

— Після того ми вже його й не бачили, — сказала жінка. Вона підійшла ближче і стала біля чоловіка. Я вразився: були дивовижно між себе схожі, як брат і сестра, хоч жінка не була темна й низька.

Вони сказали все й дивилися на нас очима, в яких застиг, як кисіль, сірий спокій. Наказний сотник скинув головою, як кінь, і провернув нею, наче йому муляло в шиї.

В помешканні зависла така тиша, що чути стало дихання дячка Стефана, той затишно вмостивсь у кутку й подрімував. Здається, він один не переймався тим, що відбувалося. Іван Скиба зирнув на мене, наче шукаючи підтримки: наш розслід, здається, ні до чого не довів.

— Ви коли довідалися, що Дядечкового товариша вбито? — спитав я.

— На другий день, але Дядечко від нас уже пішов.

Ми їхали порожньою рудуватою дорогою. Віддалік на стернах паслася бурої масті худоба, а біля неї їздили на конях стадники. Часом вони перегукувалися, і їхні хрипкі голоси долунювали до нас, як каркання. Я подивився туди, де слалися рудівські поля — на перший позір, не було в них нічого особливого. Тяглись у глибину, сірі й драглисті, начебто припухлі, як спина вбитого нещодавно Петра. Відливали червоною іржею, а водночас темною якоюсь синявою. Над ними зависло голубе небо, і здавалося, що ця рудаво-синя земля тільки його продовження. Над крайнебом ховалося за хмару західне сонце — вечоріло. Стояла навколо дзвінка, широка, майже безмежна тиша.

Мені здалося, що бачу в глибині того поля малу, дрібну постать, котра йде розглядаючись, — можливо, то був Дядечко, який і досі шукав загиблого товариша. Я показав на нього наказному сотнику, але той, здавалося, зовсім утратив інтерес до цієї історії. Мені ж захотілося приострожити коня і помчати до тої самотньої блукаючої людинки, але за спиною в мене сидів Стефан Савич, і коневі було б важко тягти нас по бездоріжжю. Зрештою, я знав, що і в Дядечка не допитаємося ми більшого, ніж знали. Хотілося мені іншого: подивитися тому блукальцеві у вічі й прочитати в них розгадку його неспокою.

То міг бути й не Дядечко. Той міг довідатися про вбивство і повернутися додому сповістити родичів убитого: за якийсь час ті родичі до нас зголосяться. Та й постать серед піль могла бути породженням моєї уяви, адже і я міг блукати серед тої рудавої, пригаслої синяви. Мене невимовне вабили оті поля, бо сам я був серед цих людей найнеспокійніший. Єдиний на тисячу тих, у кого загус в очах сірий спокій, — боявся, що настане момент, і це прийде й до мене. Тоді і зі мною станеться те, що з дяком Стефаном Савичем — кожну вільну хвилину він дрімає. Поки що він любить В'юцку Безкровну, і, можливо, це єдина пристрасть, що його гріє. Та жінка не може нікого по-справжньому любити, адже вона — земля. Бере і віддає, все інше для неї — тлінь та порох.

Я спинив коня й звівся на стременах. Людина серед поля й досі йшла. Непевною ходою, похитуючись, наче п'яна, а може, й була-таки п'яна. Здавалося, чим довше йде, тим глибше заходить у землю, немов спускається в пологий байрак.

— Що там, пане канцеляристе, побачили? — спитав дяк з-за моєї спини.

Я мовчки показав пугою в той напрямок. Людина й справді зникала в землі, начебто та з'їдала її. «Он вона, розгадка, — мимовільно подумалося мені, — он він — правдешній кінець цієї історії!»