Вийшли з того дому, якому судилося через десять років загинути разом з його веселою господинею: у бурі, яка прокотилася над землею, зникнуть майже всі учасники тієї добропам’ятної вечірки, лишиться тільки Олександра, ще одна дівчина і молодший Сонин брат Володимир, котрий стежив був за тою вечіркою крізь замкову щілину. Через п’ятнадцять років він знову зустрінеться з Олександрою Панасівною і заздрісно дивитиметься крізь шибку свого вікна, як дружно береться щоранку до роботи її численна родина. Відчуватиме тоді справжній спокій, первозданний та щирий, знову почне милуватися на світ, повний сонця, птаства й людей. І в повітрі, і в воді, і на землі бачитиме він життя й радітиме йому. Людина існує посередині в тому горнилі, що його складають вода, повітря, земля та вогонь, і Володимирові любо буде дивитися, як четверо дітей Олександри Панасівни доказуватимуть світові цей закон: старший хлопець нестиме воду від колонки, менший копатиме землю, підстарша дівчинка дмухатиме на загаслий вогонь у літній плиті, а менша сидітиме й видуватиме через розщеплену соломинку блискучі й різнокольорові бульбашки. Не буде серед них в той момент тільки старшої дівчинки: вона сидітиме далеко від хати на камені й митиме ноги. Згори від будинку, що нагадує фортецю, піде немалий уже, але страшенно худий Хлопець. Він спиниться біля скелі, що виступає з землі, наче чудисько, і задивиться на зігнуту постать біля води. Освічуватиме дівчинку сонце, і Хлопець набере повні легені повітря. Земля в нього під ногами захитається, бо піде він до тієї дівчинки, а вона, помітивши його, раптово підхопиться, як сарна, і швидко-швидко закліпає оченятами. Кине оком туди-сюди, щоб утекти, але їй не буде куди тікати. Тож вона спустить очі й прийме від того Хлопця перший подарунок, який судилося їй узяти від чоловіка: скляну кулю, в якій навіки запечатано золотисту, з розпростертими крильми бджолу…

…Микола й Олександра верталися з тої вечірки біч-о-біч. Відійшли від решти хлопців та дівчат, в той вечір не було їм цікаво в компанії. Серед неба світив місяць, і був він у ту ніч такий яскравий, що дорога, по якій вони йшли, засвітилася синім вогнем. Микола обережно взяв її під руку, і вона довірливо подалася до нього: мали пройти по тій дорозі десять років. Через рік до них прилучиться на їхньому шляху ще один супутник, і наприкінці десятого року стане їх семеро.

Але це ще не буде кінець їхньої історії. Кінець Микола відчує пізніше, коли вибиратиметься з оточення…

…Бійці йшли через болота, мокрі й замерзлі, стояла тоді осінь, і кружляло довкола листя. Згодом випав перший сніжок, і вони почули, нарешті, далекий гул канонади. Подивилися один на одного і, раптом засміявшись, кинулися обійматися.

Відтак стали обережні і начебто друге дихання в собі віднайшли. Вдень ховалися, а вночі йшли. Повзли й слухали гул канонади, що долинав все ближче і ближче.

Німці наскочили на них випадково. Бійці вистріляли решту своїх патронів і попадали один за одним. Вирвався з того кільця тільки Микола. Стрибав на одній нозі через присипане порошею зруділе поле між боліт — одноногий птах, який даремно силиться злетіти. Він не знав, що за ним пильно стежать дві пари очей, прикритих стальними дашками й одягнені в маскувальні костюми. Бачив тільки недалеку скирту сіна і хотів до неї дістатися. Тому-то й стрибав так завзято й обливався потом. Очі його покривала кривава пелена, але силу він ще мав. Дві пари очей стежили за ним якраз від тої скирти, до якої він і хотів дістатися.

Не дійшов туди тільки на десяток кроків. Застрочив кулемет і перерізав його, наче дерево. Він зігнувся, наче хотів щось роздивитись у ногах, і побачив, що в ногах його горять зорі. Побачив себе на незнайомій синій дорозі й рушив повільно по ній до круглого прозорого тіла, яке засвітилося раптом попереду…

Пізніше він пройде по цій дорозі ще раз. Єдиний раз, коли йому буде треба підійти до вікна своєї колишньої домівки й зазирнути туди, щоб побачити зворушливу трапезу своєї родини. Не перешкодить їм, а тихо відійде. Буде тоді дощ, і той дощ погасить ледь чутний шерех його кроків. Обмиє листя й траву, вчинить із куряви болото, а калюжі заблищать, наче перламутрові. Тоді Микола подарує своїй родині й цьому живому світові листя, траву й перламутрові калюжі. Повільно рушить він по синій дорозі, і той його прихід та відхід помітить, окрім Олександри Панасівни, ще один із сущих. Буде це козопас Іван, який запише цю історію до свого зошита на останніх його сторінках. Це по-справжньому його схвилює, і він довго сидітиме в своєму лозовому кріслі, тихо все те переживаючи…

Олександра Панасівна стривожиться, а пізніше, коли всі поснуть, почує вона, як тихенько заграє на стіні інструмент, виготовлений колись напівбожевільним, напівп’яним майстром Райком, і на якому так часто любив грати у вільні хвилини Микола. Той Райко буде під ту хвилю ще живий. Він прокинеться з похмілля і пошукає рукою по підлозі. Не знайде там пляшки, але до нього долине тиха музика, що її почула й Олександра Панасівна. Райко не знатиме, який саме із зроблених ним інструментів заграв йому в ту ніч, але він не помилиться, що так може грати тільки витвір його рук. Райко всміхнеться і єдиний раз за своє існування подумає, що попри все жив він недаремно.

Десять років тому біля будинку на горі з’явився джиґун у лакованих туфлях, сірому костюмі і в легкому солом’яному капелюсі. Звідкіля він узявся, не помітив ніхто; знизу, однак, не підіймався він напевне. З тильного боку обійстя проходу не було, там розташувалися одна й друга лікарні, і відгороджувалися вони від гори міцними й високими парканами. Попід парканами густо позаростало кропивою, і той, хто зважився б пролізти через ці хащі, мав би добряче попектись. Можна було б продертися до дому і з лівого боку, але там були зарості дерези й глинясті урвиська. Відтак створилось у Галі враження, що джиґун спустився до них на гору на крилах — костюм у нього був бездоганно напрасований, а туфлі сяяли, начебто ходив він не по пилястій жорстві, а по асфальту. Джиґун приходив посидіти на скелі, часом він проходжувався по кам’янистих стежках, і Галя не могла на нього не дивитися. Були в джиґуна маленькі чорні вусики, блискучі, аж світилися, зуби, а коли знімав капелюха, щоб привітати мимохідь трохи цибату і не до кінця ще сформовану дівчину (читай — Галю), то на тій голові виявилося ідеально зачесане на проділ волосся, так ретельно напомаджене і загладжене, що здавалося — це не волосся було, а перука. Спершу Галя тільки байдужно відзначала появу джиґуна на горі, через кілька днів вона вже червоніла, коли він вітався з нею, вночі їй здавалося, що крутиться вона на каруселі, а вранці шкіра в неї на обличчі ставала молочно-бліда. Через тиждень вона вже тайкома стежила за джиґуном із малинових заростей, і її очі аж палали між зелені. Одного разу джиґун, проходячи мимо, спокійно привітав Галю в тому її сховку, начебто вони зустрілися були на стежці. Спинився й почав люб’язно розпитувати про тутешні місця. В цей мент вийшла на ґанок бабця, пильно придивилася до джиґуна, зирнула і на внучку, яка стовбичила серед малинника, і владно погукала дівчину додому.

Зустріла Галю в своїй кімнаті, велично вивишаючись у різьбленому кріслі, і коли внучка переступила поріг, побачила, що горять у неї на щоках землисто-малинові рум’янці.

— Що це за чоловік? — спитала насторожено.

Галя здвигнула плечима. Не могла дивитися на бабцю, тож стежила за кленовою гілкою у вікні.

— Він піднявся ізнизу?

— Ні! Власне, я не знаю…

— Що він тобі говорив?

— Розпитував про місця. Як, де що називається…

— Ти повинна його стерегтись, — наказала коротко стара. — Він мені не подобається…

— Але це ж просто перехожий чоловік! — здивувалася Галя.