Карлик опустився на коліна й сів на власні п'яти. Обдивився нас великими витрішкуватими очима.

— Чи посмакувала тобі сьогоднішня трапеза? — спитав Созонт.

— О-о! Сьо-о-днішня вечеря була смашна, — сказав карлик, і його обличчя засвітилося. — Сьо-о-одні у юшці було-о пшо-о-оно!

— Це пшоно принесли ми, — мовив Павло.

— Знаю! Ми любимо-о, ко-о-ли хто-ось прихо-одить, от! — сказав карлик. — То-оді в нас вечеря смашна.

— Давно тут живеш?

— О-о, давно-о! Живу і хліб жую, ги-ги! — карлик показав зігнилі зуби.

— А скільки тобі літ? — спитав я.

— О-о, не знаю! Багато-о! Я вже старий! Такий старий, як ви! Чо-ого-о б вам сюди, таким старим, йти?

— А чого ти сюди прийшов?

— О-о, прийшо-ов! — сказав карлик. — Тут мені до-обре! їсти дають. Не тра про-осити хліба! А ви теж не хо-очете про-осить хліба?

— Ми хочемо вилікуватися, — сказав Павло.

— Е, дарма прийшли! О-от кілько-о нас, а святий Микита ні одно-ого-о не вилікував. Каже, що-о вилікує, ко-оли по-омремо, ги-ги!

— Це сам Микита сказав? — спитав Созонт.

— Нє, Микита в буді сидить. Це сказали ті, що-о ко-оло-о ньо-го.

— А часто сюди люди приходять?

— Нє, не часто-о! Сюди важко-о йти! От! Але, хто-о прихо-одить, не завше відхо-одить. От!

— А що з ними робиться? — спитав Созонт.

— О-о, святий Микита їм по-омага…

— Як же він їм допомагає? — спитав Павло.

— А так, за хвіст та в то-орбину, от! — Карлик схопив себе за горло. — Клюк-клюк — і нема, ги-ги! А тоді в О-око-о — бух і бульть, — і він заклекотів, ніби горло водою полоскав.

— Вбиває й топить? — зчудовано спитав Павло.

— Нє, не вбива… По-омага… О!

— Але ти сам сказав. — Созонт узявся за горло. — Клюк-клюк!

— Еге ж, ги-ги! Але Микита ніко-ого не вбива. Микита у буді сидить.

— То це ті, що біля нього?

Але карлик не встиг відповісти. Його очі раптом розширилися, і він притьма кинувся навтьоки, а за мить сховавсь у кущах. Ми глянули у бік стежки й побачили, що по ній простують учні Микити, всі шість: Антоній, Теодорит, Симеон, Євагрій, Никифор та Георгій. Звернули зі стежки до нас і повсідалися хто де на землі.

— Що вам наговорив цей карлик? — спитав спокійно Антоній.

— Нічого особливого. Що сьогодні вечеря була смачна, завдяки нашому пшону.

— Ми нічого не сіємо й не збираємо, окрім дикого зілля, — сказав Теодорит, світячи мертвими очима. — Тож годуємо й годуємося тим, що дістаємо від людей як милостиню. Ні золота в нас, ні грошових запасів, бо гроші на ялмужну йдуть на харч, який часом треба й докупити.

— Таж звісно, — сказав Созонт.

— Нікого сюди не кличемо й не тягаємо силою, нікого не затримуємо. Люди до нас за своєю волею приходять і так само відходять, і ми з ними ділимося по-християнському. Що сказав ще карлик?

— Сказав, що святий Микита, — мовив Созонт, — не уздоровив жодного уломного та потворного.

— Мовив правду, — голос у Теодорита був розважно-повільний. — Святий Микита живе не для світу, чому ж має уздоровлювати людей для життя у світі? Лікує рани й вади душевні, власне, духовні, а не тілесні. Тілесні — уломність, почварство, слабкоум'я, як і здоров'я, силу, — дає людині Господь, і не належить нам у його волю втручатися. Духовне ж людина здобуває собі сама, і тут святий Микита допомогти може й хоче. Але людина має прийти до нього з вірою, я це вам уже говорив.

— Сказав карлик, — мовив Созонт, — що не всі люди, які сюди приходять, звідсіля відходять. Є такі, що їх пожирає Око Прірви. Чи вони тут вмирають чи їх убивають.?

– І це правда, — сказав розважно Теодорит. — На ваших очах Око Прірви пожерло Кузьму, которий богохульствував і ярісно не виявляв віри в святого, і не я його вбив. Буває, що тут люди вмирають, як і в цілому світі, не перемігши тілесних болячок. Убиваємо ж тільки тих, хто цього просить, — так, до речі, загинув на очах у брата Михайла розбійник. Потверди, брате Михайле, що розбійник прохав у святого смерті.

— Так було, — мовив я.

— Чинимо це завжди на очах людських, щоб мати без сумнівних свідків, ніколи не ховано і не через свою озлобу чи несприйняття. Окрім того, ніколи не вбиваємо зі своєї волі; тільки тоді, коли святий пророчо підтвердить, що приречений дійшов кінця життя. Тобто звільняємо людину від зайвих мук. Що було б, коли б розбійника забрали селяни, самі знаєте.

Він казав правду: злодія нещадно б мучили, а тоді забили б.

— Як розбійник вивідав стежку через болото й Око Прірви? — запитав Созонт.

— Стежку місцеві люди знають, з них і провідники для паломників. Ти, брате Созонте, сам провів селян до Ока Прірви й бачив, що вони пішли без нашої помочі. Цей же злодій у нас бував. Хотів забрати наше золото й гроші, яких ми ніколи не мали, принаймні золота чи коштовностей. Перерив цілого острова, навіть до святого лазив, але впав із драбини і зламав ногу. Тоді й відійшов зі своїми людьми.

— Чому ж його не пожерло Око Прірви? — спитав Павло.

— Ми Окові Прірви давати наказів не сміємо, а людей попереджаємо, як попереджали вас і Кузьму. В його волі брати людину чи не брати.

— Око Прірви, очевидно, не взяло його тому, — сказав Симеон, вищий за інших юнак, — щоб він прийшов сюди на покаяння й поніс тут кару. Так воно й сталося.

— Ми не бажаємо кривомисля і перекручень, — сказав Антоній. — Через це свої сумніви й думки нам відкривайте — ми відкриті перед вами.

— Чи було таке, щоб хтось із прибульців був затриманий не зі своєї волі? — спитав Созонт.

— Такого не було й бути не може, — сказав Теодорит.

— Що таке Око Прірви? — запитав я, бо це мене найбільше цікавило.

— Це те, чого ні ви, ні ми збагнути не можемо, — сказав Теодорит.

— По-моєму, це Божий остережний дух, що бере нас, безпомічних, перед злом світу, — сказав Георгій, зовсім білий юнак, біле в нього було волосся, брови, вії й порость на відкритих руках.

— Чи багато людей воно забрало? — спитав Созонт.

— Ми рахунку недостойних людей не ведемо, — відповів Теодорит. — Нехай їх рахує Господь.

— Розбійника ви також кинули туди? — спитав Павло.

— У нас на острові лишень одна могила — матері святого Микити. Померлих здебільшого забирають родичі, котрі їх перед цим привели, а коли родичів нема чи друзів, кидаємо покійника в Око Прірви.

— Кидаєте з тягарем чи просто так? — спитав Созонт.

— Просто так, — мовив Теодорит.

– І ніколи трупи не спливають?

— Не було такого й разу, — сказав Антоній. — Гадаю, що в Оці Прірви живе якийсь дивний водяний звір, його бачив тільки раз Никифор. Розкажи, Никифоре.

Никифор мав кругле, трохи розкосе обличчя, приплюснутого носа й повні губи. Він оповів, що якось вийшов до Ока Прірви, гуляючи й розмірковуючи про діла Господні, спинився на березі замислений, і тут раптом збурилася вода й на поверхню випливла кругла спина з роговими плавниками. Це тривало, однак, тільки мить, спина зникла, озером пішли кола, а згодом усе заспокоїлося.

— А я вважаю, — сказав Теодорит, — що в Оці Прірви живе вилікуваний святий Микитою вуж-полоз.

— Як бачиш, — сказав, усміхнувшись, Антоній, — ми й самі того добре не знаємо.

— Коли набираєте воду з озера, — спитав Созонт, — чи не нападав на вас звір?

— Знаючи по звіра чи змія, воду набираємо самі. Але ні разу на нас не напав, — мовив Антоній. — Чи всі у вас запитання?

— Ще одне, — прорік Созонт. — Чи не каратимуть карлика за те, що усякого наговорив?

Микитині учні здивовано перезирнулися.

— Чого б мали його карати? — мовив Антоній. — Брат Теодорит зголосив, що все ним повідане правда.

— Але нас непокоїть у цьому карлику інше, — проказав Теодорит. — Сестра Марта звістила, що він крутиться довкола жіночого табору і підкликає до себе одну карлицю. Блуд же у нас суворо засуджується — не може бути місця похотям у святому місці.

— Коли він зогрішить, як його покараєте? — спитав Созонт.

— Спробуємо напоумити, — сказав Антоній. — Можете й ви його застерегти, як познайомлені.