— Що ж вийшло?

— Погано вийшло. Ми почали мучити одне одного, адже, живучи розрізнено, не потребуєш притиратися щільно одне до одного, відтак і тертя невелике; живучи щільно, всі виступи й грані, всі кути й нерівності починають витворювати біль, пане. Через те необхідною стала й тортурниця.

— Тоді зберіться, — сказав Олізар, — і спокійно обміркуйте все, щоб дійти якогось доброго висновку. А тоді умовтеся жити інакше…

— Ми не здужаємо того, пане, — зітхнув Розенрох, — бо зайшли задалеко. Надто вже стережемо одне одного. Стережуть одне одного вартівники й дівчата, стережемо й ми, старі; хто б похопився щось змінювати, того схопили б, як бунтівника, й відпровадили б на тортурницю, а що воно таке, трохи пізнали, пане! Не кортить уже вам тікати?

— В жилах мені потекла кров невільника, — сказав Олізар. — Але я боюся, що це до часу. Я боюся, що якийсь птах у небі раптово збудить у мені тугу, і тоді ніякі докази не допоможуть утриматися…

Сиділи мовчки. Спокій ночі утишував їх, та й розмовляли вони втомленими стишеними голосами.

— Те, що ми зійшлися удвох, — переступ, — сказав Розенрох, — за який можна катувати. Нам дозволяється в цьому обійсті сходитися тільки разом, ще можуть приходити до чоловіків дівчата, бо живемо надією продовжити наш рід. Але ми безплідні, пане, тобто безплідні чоловіки, а через нас і дівчата. Ось чому так радіємо вам, пришельцям іншого світу, і мусимо входити з вами у стосунки.

— Але чи ж урятує це вас? — вигукнув Олізар.

— Не галасуйте, — шелеснув Розенрох. — Нас можуть почути вартівники. Ми живемо так, пане, бо нами кермують закони ненависті, а не любові. Ми проповідуємо любов, а живемо ненавистю. І це теж тому… ми захотіли стерти видимі й невидимі, але навіщось створені Богом, межі…

Розенрох звівся і знову став старим, утлим чоловічком.

— Я оце вийшов шукати кори й грибів, — мовив він. — Не брешу, пане, в мене таки болить голова. А знаєте, чому вона в мене болить? Тому, що я починаю вірити в правду вашої розповіді. Я починаю вірити, що ми живемо на малесенькому острівці, що варто покинути його — і перед очима постане великий світ. Чи не так воно, пане?

— Так, — гаряче сказав Олізар. — Великий, чарівний, безмежний світ! Світ, якому нема кінця і краю. Землі, моря, країни, безліч веселих міст та сіл, безліч люду вченого й невченого. З якими розумниками ви б могли увійти в мудрі диспути! Скільки б невідомих книг собі познаходили б. Там теж нелегко жити, але там можна дихати на повні груди і ніхто не поведе тебе за це на муки!

— Не може бути! — вигукнув Розенрох. — Там також існують катівні. Хіба ви повставали не проти них?

— Я повставав проти них, пане! — сказав Олізар. — Ви маєте рацію: і там тортурниці є. Але там я мав надію!

Він сціпив, аж поблідли вони, вуста і тихо скреготнув зубами.

Розенрох зійшов із ґанку й повільно побрів по двору. Місяць розігнав довкола себе павуків, позривав павутиння, оточив себе світлим колом і не пускав за нього хмари. Невелика постать серед двору рухалася повільно, наче жук, вимацувала перед собою дорогу ціпком і здалася Олізарові за химерну.

Сидів, захищений тінню (давній невільницький інстинкт), і пригадував уривки казок, що їх розповідала йому баба його; побачив свіжовимазану долівку із зіллям на ній — зелені свята!

Олізар здивувався, і справді — це вже казка, ті зелені свята: заставлені клечанням кутки, прикрашені образи, татарське зілля на підлозі. Він побачив солом’яний дах, що затишно покривав білі стіни й маленькі обмальовані віконця; побачив піч у тій хаті й почув запах свіжого хліба. На стінах красувалися рушники, довкола хати — квіти, і між тих квітів стоїть юна мати його і ще юніша материна сестра, котра плете вінка. Баба пестить Олізарове волосся й розповідає про Довгомуда, малого дідусяка, котрого страх як треба боятися. Горіло над головою яскраве сонце, Олізар щасливо мружився до нього, адже не було ніяких Довгомудів, а тільки квіти й матір серед них. Через перелаз ступала тітчина подруга, темнокоса й кароока, і на голові в неї лежав яскравий вінок…

Олізар раптом подумав, що вже ніколи не побачить такої красуні, що та жінка-птах, з якою він любиться ось уже стільки років, — тільки тінь її, адже втрапив у полон ще підлітком і не було його навіть прийнято в парубочу громаду. Він подумав, що той справжній світ все-таки привабливіший від невільницького, де він знав одне тільки безглузде веслування. І вигадана його жінка-птах раптом побридкішала й постаріла на очах його, вона аж просвітилася наскрізь: ні, в неї не було тіла, а через те й справжньої привабливості — це все-таки дитина місяця, а не сонця. Ніколи не переступить вона так повабно перелазу, як це робила темнокоса красуня, і яскравий вінок не заблищить на її голові, виіскрюючи неструшеною росою.

Йому здавалося, він сам грибіє тут, на ґанку, де нещодавно грибів Розенрох; бачив його постать — блукав той, мов сновида, спинявся, нагинався, щось зривав і клав у капелюха. Йшов і кланявся землі, чи траві, чи тисячам грішників, котрі складають землю; без них не виникло б добродавчого ґрунту, а лисніло б тільки каміння. Оцей великий масний прошарок, що родить хліб нам, думав Олізар, і є перетлілі люди та звірі, трава й дерева, які жили, відколи світ світом. Через те й родить земля наша, адже вона — тлін, вона — зотлілі мозки й тіла, — все, що було, просто не зникає! Все, що було, продовжує жити, всі ті соки, що рухали людей і тварин, перелились у соки дерев та трави; всі мозки, які палилися думками, перелили свою силу в плоди трав і дерев. Тому-то й кланяється землі Розенрох, і місяць допомагає йому в роботі — він стомився, цей старий і немічний Довгомуд. Тому сідає на пеньку, що єдиний стримить серед просторого двору, — над ним ширяють чорними духами кажани. Розенрох зводить голову й дивиться на них; Олізар також стежить за тими темними грудками, що навіжено мотаються над двором; йому здається, що біля місяця знову завмер птах, білий і скрижанілий: відчув його сумний та засклілий погляд — Олізарові торкнув серце сум.

Розенрох устав й почав обдирати кору з пенька, він кланявся вже пенькові, котрий ще недавно ніс над собою зелену крону, а зараз повільно обертається в землю.

«Ми теж повільно переходимо у землю, — думав Олізар, жаліючи того птаха, який примерз до каламутного місяця, — але які плоди лишаємо по собі?»

«Невільники не лишають плодів, — думав він, — бо в них мерзла душа. Мені випало дати клятву на рабство, і я теж, як дерево без плоду і як трава без насіння: птах з невидимого острова чи зачне в лоні своєму від мене нове життя?»

Розенрох уже йшов до нього, повільно й обережно, вимацуючи дорогу, наче боявся, що кожен поступ — останній його крок; що звалиться він у яму, а тих ям навколо стільки, скільки кроків зробив. На чолі його світився холодний, як роса, піт, і місяць пив його, як росу. Довгомуд теж боїться, хоч його послано в світ бути пострахом для інших.

«Я теж боюся, — думав Олізар, — що прийде час і навіки втрачу бажання змагатися із світом, а відтак дам на рабство не клятву, а обітницю».

Він здригнувся. Перед ним стояв Розенрох, простягаючи до нього, як прохач, капелюха, — Олізар побачив, що капелюх той повен мертвих кажанів.

— Я хочу дечого навчитися від них, — сказав старець. — Ви помітили: вони ж зовсім як птахи!..

— В нас поламалося сімнадцять весел, — розповідав Олізар, коли вони сиділи за сніданком, — і ми мимоволі мусили вдатися до Мессіни, де залишили галеру з усіма зборами і лупами. Іспанці закликали нас у палату й приставили сторожу. Тут нам і воду продавали, і скільки не просили ми, щоб відпустили нас у наші країни, але дарма…

Олізар замовк. Тоді він уперше відчув гіркоту, яка живе в ньому й тепер. Наче полином забили йому рота, адже волі зажив він тільки сім днів. Восьмого дня вони змагалися з бурею, і він, як раніше, сидів за веслом. Дев’ятого дня вони знову стали невільниками, і от саме тоді йому приснився Апти-паша, котрий стояв перед ним з розпоротим черевом і, тицькаючи в нього пальцем, реготав. «Ти дав клятву на рабство! — репетував він і знову заливався сміхом. — Глянь, глянь! Над тобою висить рак!»