— Встаньте, пане! — шорстко наказав князь.

— А може, йому щось заболіло? — занепокоїлась пані Павучиха і відразу ж кинулася до нього. — Пане! — закричала вона тонким прілим голосом. — Вам нездужається, пане? Скажіть, це ж неправду всі подумали, що вам жаль оцього злочинця, це ж неправду?..

Олізар звів залите слізьми лице.

— Я вас прошу, — прошепотів він. — Я вас дуже прошу! Не треба тортур… Я вас дуже прошу, не витримаю цього… Не зробив він злочину, не вчинив!..

Князеве обличчя перекривила гримаса.

— От бачите, пані Павучихо, а ви ще його жалієте. Ви стільки нам клопоту приносите своїми непотрібними й марними жалощами. Поясніть йому, пані Павучихо!

— Не дурійте, пане, — зашепотіла та йому в вухо. — Не дурійте, пане, інакше це погано для вас закінчиться. Згодьтеся ліпше, що вам нездужається, бо у нас карають за співчуття до злочинця. У нас такий закон, пане, що коли ви співчуваєте злочинцю, то й себе ставите з ним на одну дошку… Навіщо вам це здалося, адже в такому разі ми будем вимушені й вас катувати, еге ж!

— Але я ж нічого не вкоїв! — здивувався Олізар.

— Ми хочемо повірити вам, пане! Може, й справді ви нічого не вкоїли, а як нам про те довідатися? Як нам довідатися, що ви не здибувалися вночі з цим ошуканцем і не вели якихось розмов? Ми ж хочемо вірити вам, бо хочемо мати вас тут за свого. Докажіть нам це, і всі до вас не матимуть ні підозри, ні зла!

— Як мені це доказати? — спитав здивовано Олізар.

— А тим, що плюнете на того, хто лихий. Зненавидьте його, любий, а коли це вже вам так тяжко, — вона зашепотіла так тихо, що він ледве розчув, — удайте, еге ж, удайте, що ви зненавиділи його! Але так удайте, щоб ми все-таки змогли вам повірити!

Напроти Олізара світилися жовті розпалені Розенрохові очка. Вуста його кривилися.

— Ви ж плюнете, правда, пане Носиловичу? Плюнете і залишитеся чистим та безгрішним, чи не так я кажу? Ну плюй, чорте, — раптом загорлав він, — і нічого виставлятися доброчиннішим, ніж ти є!

Олізар знову схилив голову. Білий хорт причаївся на споді його душі і зализував рани. Чорне страховисько на карку розправило крила й задоволено притупнуло ніжкою, мов перевзуло чобіт. І це знову збудило білого хорта. Вистрибнув із серця, і на карку в Олізара знову розпочався герць.

Розенроха підвели до драбини. Олізар стояв похнюпившись.

— Плюйте на нього! — верескнула пані Павучиха. Вона ступила кілька кроків до Розенроха й виплюнула сивий згусток слини.

Олізар роззирнувся, як затравлений звір, і раптом кинувся в свою комірчину, до весла. Але вартівник підставив йому ногу, а другий миттю скочив йому на спину. Дві пари сильних рук схопили його й потягли до драбини. Він закричав і зав’юнився, але його вже прив’язували до приступки.

Зарипів коловорот, і витягся із Олізарового горла довгий і чорний вуж стогону. Змахнуло крильми страховище, залопотіли кажанячі крила, дико зарепетував побіч нього й Розенрох, білий хорт кусав Олізарові серце, і те обливалося червоною патокою.

— Я не можу, не можу! — загорлав Олізар. — Пустіть мене! Я не вчинив ніякого злочину!.. Я зроблю… все, що скажете!..

Поворози зм’якли, і Олізар, хитаючись, став перед Розенрохом. Двоє вартівників тримали його під руки. Знову зарипів коловорот, і страшно витяглося уже Розенрохове тіло — закричав він так, що Олізар провалився у темну яму. І тільки коли його припекли залізом, розплющив очі, і між червоних з білими смуг застигла його бліда, навіки замерзла сльоза. Тоді відлили його водою.

— Встаньте і плюньте на злочинця! — гостро наказав князь.

На обличчя Розенрохові наклали залізну маску з руркою біля рота, і один з вартівників готувався влити в ту рурку розпеченого олива.

— Плюньте на нього, плюньте! — зашепотіла Олізарові пані Павучиха. — Йому ж так пече. Навіть крапля вологи, навіть плювок ваш, що подасте йому, стане помічний. Ви ж невільник, пане, невже вам любо буде, коли того олива наллють і у вас?

Олізар напружився і хотів зібрати слину. Але в роті було сухо. Тоді він пхукнув, аби тільки виконати обряд, і застогнала земля, затрусилася, заплелася червоними стрічками — покотився згори розпечений гарбуз сонця, котрий був обплутаний білим паморозяним павутинням.

— Ось бачите, — сказала пані Павучиха, прикладаючи йому до голови мокрого рушника. — Так довго треба вас уламувати, а все через гординю погану і через недосвідченість вашу. Не можу всього повісти, пане, я теж боюся болю, але не подумайте, що в мене лихе серце. Зі щирого співчуття вам це кажу: живете тут і довго ще житимете, отож потрудіться вивчити закони, за якими ми провадимо існування. Нас завше навчав пан Розенрох, але, поки він остаточно отямиться, пройде час: ви, чоловіки, більш здатні до безуму, ніж ми, бідолахи.

— Хіба Розенрох живий? — спитав здивовано Олізар.

— А чого б, пане, бути йому неживим? Це у вас буває таке, у прибульців. Колись ми не знали… але, я не можу вам цього розказувати, пане, я так боюся болю, але скажу відверто: мені шкода вас усіх, бо всі ви тут бідолахи, хай і випадає жити в такому чудовому замку. Всі ви як діти без матері, і мені вас шкода. Коли б моя воля, загорнула б кожного з вас у коконець і носила б вам їсти та пити, тоді б ви не чворили дурниць і всім жилося б по-справжньому добре. Я ж хочу, щоб усім було добре, я, пане, теж хотіла б бути матіркою, а може, була нею… але про це я нічого не знаю, мені тільки щось таке натякали, а ще мені сповістили, що ви всі — мої діти, через це мені так шкода вас.

— І я теж ваша дитина? — здивовано спитав Олізар.

— Може, й так, хіба я знаю? — м’яко зауважила пані Павучиха. — Може, мої діти тільки ці дівчата й вартівники — саме через те, що вони можуть бути братами й сестрами, ми не дозволяємо їм сходитися, самі знаєте, пане, у який спосіб.

— Тоді князь — батько і дівчат, і вартівників?

— Може, й так, а може, ні — хто може те знати, — зітхнула пані Павучиха. — Може, їхні батьки вони обидва — князь та Розенрох. А може, й князь та Розенрох — мої діти, я теж не знаю цього твердо. От дивлюся на вас, знаю, що ви прийшли з далеких країн, а думаю, що й ви мій син. Хіба не може бути такого, що ви мій син, пане? — спитала вона благувато. — Мені здається, що коли відчуваєш до живої істоти жаль, то вже цим стаєш йому матір’ю.

— Дякую за турботу, пані Павучихо, — сказав Олізар.

— Нема за що, — відказала пані Павучиха. — Я вам тут зварила помічного зілля, не можу сказати, з чого, щоб ви не збридили, але це швидко поставить вас на ноги. Скоро вечір, а вам, хе-хе, на ніч треба бути при здоров’ї. Пийте, пийте, пане, — це дуже помічне, вам покращає, і ви забудете, що і як у вас боліло.

Він пив. Солодка неміч розливалася по його тілі. Лежав у своєму покої на ліжку, кімната гарнішала, навіть пані Павучиха видалася йому гарною. Крізь оболони сочилося сонце, падало на підлогу й мерехтіло. Сонце схилялося на захід, і йому так любо було дивитися на яскраво-жовту стягу на підлозі. «Яке чудове життя!» — подумав він, солодко потягуючись.

Пані Павучиха при цьому почала задкувати, задоволено похитуючи головою.

— От бачите, пане, — сказала вона, коли стояла вже в прочілі внутрішніх дверей. — Я ж вам казала, все буде добре. Не думайте, що в нас тут зібралися лихі люди, о ні, пане! Князь, наприклад, так переживав, коли бачив вас непритомного. Він навіть дозволив вам зараз не сидіти за веслом, а полежати, скільки вам захочеться. Дівчата плакали, почули б ви, як гірко вони над вами плакали, адже подумали, що ви неживий. А вартівники несли вас сюди: я не могла дивитися без розчулення, як ніжно вони вас несли. Всі вас тут люблять, пане, навіть Розенрох, адже вступав він із вами у недозволені бесіди. Я тоді прокинулася і все чула, але зуміла переконати князя, що це він чинив, щоб просвітити вас і наставити, бо ви, пане, нова у нас людина.

«Мені нічого не потрібно, — думав Олізар, — я маю роботу — оте своє веслування, отже, заробляю собі на хліб; годують мене добре, зодягають, про мене дбають, а вночі я маю навіть жінку!»