Вітторіо сів на сіні, закусив бадилину, а лисиця почала лащитися до його ніг. Вряди-годи позирав він на мене, але мовчав. Був він, як звичайно, мій любий Вітторіо, і погляд його світився надміру лагідно.

— Це така несосвітенність! — сказав я. — Хто знав, що той дурний жарт так обернеться? Хто знав, що я не стримаю своєї сили другий раз, і третій…

Вітторіо жував травину і мовчки похитував головою.

— А далі? — спитав зрештою, і я задихнувся, настільки благий і добрий був його погляд.

— Далі? — перепитав я. — Хіба я знаю? Хіба я можу що знати, коли все так сплелося?!

Я ще пообідав у тих добрих людей, а тоді знову подавсь у ліс. Господар наділив мене хлібом-сіллю, а я вдячно поцілував йому руку.

— Хтозна, — сказав чолов’яга розчулено, — може, й мене колись поб’є такий трафунок в дорозі…

Я йшов лісом, і наді мною шелестіли дерева. Ще й досі не отямився і не заспокоївся після того, що довелося вчинити. Ще й досі був стривожений і наче розполовинений: один «я» ішов лісом і насвистував пісеньку, а другий волочився слідом, маючи зранене тіло. В такому стані я не міг бути корисний удома, тож вирішив перебути ще якийсь час у цьому лісі. Тільки тоді, коли знову зіллються в одно ці два чоловіки, коли зовсім вигояться рани отого другого, я повернуся до рідних.

Отож я простував лісом, занурюючись усе глибше й глибше в його нетрі, у спів пташок і хрускіт хмизу під ногами. Хотілося бути в ньому, як трава і ті пташки, — відчутися його дитиною; отак би, подумалося мені, жити! В лісі неважко знайти пустицю чи лісову хатину, мій дар міг би слугувати мені для полювання, дичину я міняв би на хліб і пшоно.

Пив я на повні груди повітря, і на душі в мене спогідніло ще більше. Теплі ідилії в’язались у моєму втомленому мозкові, вряди-годи вривавсь у них подув різкого вітру: спливала в пам’яті мати й брати, видиво червоного чоловіка, що ввійшов озброєний у наше обійстя. Невже, подумав я, після того, що сталося, ті вражі Сокольські почнуть веремію? Були-бо ми з ними сквитовані, і я не хотів ставати на нову з ними прю.

Ішов я довго. Здається, до вечора. Зрештою, доля змилостивилася наді мною: надибав пустицю. Тут жив, можливо, якийсь відлюдник-чернець, бо була вона обжита й заставлена образами. Я вклякнув і довго молився Господові. Здавалося, він благословляв мене в мирних моїх гадках.

Після того я сидів на ґанкові й дивився, як заходить за дерева сонце. Воно наштрикувалося на верхівки сосон і, поранене, проливало вечірню кров. Важкі червонуваті смуги проміння висіли між дерев, і трава в тих місцях, де вони падали, золотилася. Я сидів, залитий сонцем, і скидався, напевне, на старий, дупластий пень. Було мені справді добре, хоч у тілі ще не зникло відчуття одерев’янілості. В цю мить не хотів я знати того страшного світу, що вкручує у свій вир. Хотілося дихати цим лісом, сонцем і стати в цьому лісі його птахом чи комахою. Так, під ту хвилю я всім серцем хотів прижитись тут. Мене благословляло на те вечірнє сонце, тож коли погасило воно свої яскраві смуги між жовтих стовбурів, втишена й добра усмішка вперше за довгий час освітила моє лице.

У прочілі виросла мала чорна постать, чимось схожа на птаха. Тіло її напівпросвічувалося, і йшла вона, насунувши на очі каптур і звісивши аж до землі довгі кінцівки.

Втікач дивився крізь ту постать: червоний туман стелився за нею, мариська, наче безмежна товкітнява хмар, обличчя, розтягнуті і розводнені, розтягнуті і розводнені торси. Втікачеві різко заболіло перенісся, і він міцно приплющився. Повіки злиплися, як стулки мушлі, червона темрява вкутала втікача; в темряві цій чітко і яскраво промалювалося жовто-біле коло хиткого й тріпотливого місяця.

— Тебе-бо я не кликав! — тихо сказав втікач пришельцеві.

Той присів навколішки біля пригаслого вогнища. Підкинув у вогонь хмизу — червоні відсвіти затанцювали довкола.

— Я тобі казав, що мені недовго топтати стежку. Тоді, коли ти так налякав мене і відігнав од себе, я вже не добіг додому… Тепер я літаю ночами і лякаю слабодухих. Вже так мало пам’ятаю зі свого колишнього життя, але тебе не забув і, певне, не забуду. Вічна загадка мене непокоїть: не зрозумів я тебе, чоловіче!

— Ми не одного поля ягоди, — хрипко сказав утікач. — Ти хотів чинити те, що я мусив. Тільки там, з Вітторіо… там було непорозуміння: я не знав тоді ще про свою силу…

— Це все місячний біль, — озвався після мовчанки пришелець. — Ми все-таки відчуваємо те саме. Чи одежа на тобі чорна, чи біла — це однаково одежа. Гай-гай, чоловіче! Шкода, що твоя сила так змарнувалася: щось велике ми б учинили! Я одразу це відчув, коли побачив тебе вперше: для великого чину ти зроджений. А мене тоді так вабила чорна слава світу. Коли виходив місяць, мене тягло з дому, бо тільки вночі я по-справжньому жив. Це та сила, що й тепер носить мене по світу, і вона велика. Я ж був непростий серед роду свого: вже мріяв, як з твоєю допомогою диктуватиму свою волю можновладцям. Ми б захопили один із більших тронів, і мене полюбив би народ: народ любить тих, хто його шмагає, приязно всміхаючись. Я повів би той народ здобувати світ, і при твоїй допомозі ми перекрили б подвиги Александра Македонського. Я зумів би втримати світ у своїх руках, бо добре пізнав би його. Це нескладна наука, можна, легко граючись на його законах, пускати йому з носа зайву кров. Побачив би, яке славослов’я обкурило б нас і скільки лестолюбців лизало б нам ноги!

Пришелець сміявся, і його напівпрозоре тіло трусилося. Хитав головою і втирав затиллям долоні сльози.

— Еге-гей! — продовжував він. — Я цього вже ніколи не досягну! Слава Александра залишиться Александрові. Він був такий наївний, отой Александр. Я не виймав би меча з піхов, хоч коли треба, то й не ховав би. Я б не тягався по пустелях на верблюдах і не пив би каламутної води з напіввисохлих річок. Послуговуючись невидимою нищівною силою, тільки поклав би собі під ноги скількись там трупів.

Він знову зареготав, затрусившись усім тілом.

Утікачеві важко було говорити, але він підтягся на руках і сперся об стіну.

— Дивна мені мова твоя, чоловіче, — сказав, ледве ворушачи вустами. — Дивно, що приходиш до мене і починаєш таку бесіду, як рівний із рівним. Тяжко мені думати, що і я впав так глибоко, коли став на одну з тобою дошку. Але видить Бог: зло моє мимовільне. Видить Бог: душа в мене не чорна, закрутило мене тільки лихо.

— Чи одежа на тобі біла, чи чорна — це однаково одежа, — сказав пришелець, весело змружуючи очі. — По ділах людей судять, а діла твої такі ж чорні, як і мої думки. Через це я й летів так довго, щоб переступити цей твій останній поріг. Єдине, що різнить нас у цьому світі, це твоє відчуття вини — поріг, якого я не переступлю. Через це й сиджу тут коло тебе і так довго умовляю. Хочу врятувати твою силу. За тобою женуться, розшукуючи тебе, сотні вершників. Що для тебе сотня вершників — перетвори їх на камінь чи попіл. Встань із цього бридкого ложа і ляж у ложе царське. Зроби те, про що мріяв я, адже воно вбива тебе — відчуття вини!

Пришелець нахилився над утікачем і схвильовано задихав йому в обличчя. І хоч був він тінню і тіло його було прозоре, хоч руки в нього, як крила, а голова з-під каптура пугачева — страшна й окаста, дивний смуток обвіяв втікачеві груди, наче теплий вітер весняний. Здалося йому, що пропав із його хижі дух прілого листя і що бачить він ясно-синє небо між темного, набряклого від соку гілляччя. Чує він спів синичий, бліда усмішка торкнула його позеленілі вуста — он воно, те небо, про яке говорив йому пришелець.

— Ну, а коли ти мене не переконаєш? — спитав він, так само всміхаючись.

Пришелець відхилився від нього, а тоді звівся на ноги. Навис над ним чорним, хоч і напівпрозорим тілом, звів довгі руки-крила і зовсім затемнив тими крилами світ.

— Гай-гай, — чоловіче, — сказав із притиском. — Мені тебе жаль. Світ цей, як два велетні, що зчепились у смертельній боротьбі. Можливо, переможе той, що в білій одежі, але це теж нічого не вирішить. Раз народився чоловік, він повинен умерти. Раз народився світ — повинен умерти і він. Коли переможе той, що в чорній одежі, — це й буде світові смерть. І в того, чорного, чоловіче, більше шансів. Бо коли зачавлять вони один одного в своїх смертельних обіймах — виграє також чорний. Затям собі цю науку!