— А чи не може такого бути, — сказав я із юначого свого розуму, — що людина твердо переконана: чинить добре, а воно лихе, чинить лихе, а воно добре чи на добре? Та ж бо й приповідка така є: «Нема доброго без лихого, і нема доброго, щоб на лихе не вийшло».

І тут я вперше побачив, що мій дядько Кипріян усміхнувся, назагал він смутний та поважний був. І сталося маленьке диво: обличчя його з червоного стало золотисте, ніби покрилося мужньою засмагою.

— І це добре сказав, — мовив задоволено. — Навіть дуже добре. Саме в цьому і є розсічене коло. Річ у тому: для чого чинить людина? Коли для себе, має озирнутися, чи не принесе це шкоди ближньому, коли ж чинить іншому, так само має розміркувати: чи не чинить кому зла, не цьому, а третьому чи четвертому. Коли ж із такого чинення лихого не виникає, значить, людина вчинила добродійно. Виникає лихе — це і є засторога чи вимір її добродіяння; коли ж з лихого виникає добре — в цьому воля Божа, не людини. До тієї волі треба пильно прислухатися й придивлятися. Господь дав силу й волю кожній істоті, передусім людині, жити своїм чином, а для остороги — Божі струменти: спитування, розум та каяття. Отже, кожне добродіяння має вивірятися наслідками його.

— А це значить, — сказав я не без торжества, — що доброчиння може бути істинне й неістинне?

— Немає істинного й неістинного, — погасив усмішку Кипріян, — а є добре в наслідках своїх чи лихе. Наслідок — і є корінь усіх справ. А тепер друга тобі наука, — сказав Кипріян. — Про таємне і явне. Вже казав тобі про два розуми в людині: визнаний, тобто прийнятий у світі, і невизнаний, тобто неприйнятий. Перший керується законами ствердженими, а другий знаннями нествердженими, а отже, відкинутими. Перший розум явний, а другий — у таїні схований; обидва один одного побивають, але обидва один із одного витікають. Явний розум живе у світлі, він як рослина, котра має виростити плода, а стебло, коріння, листя віддати погною, а в таїні схований має пізнати зерно, загадку зачаття для майбутнього проросту — проросте воно вже в часі новому. Отож потаємне знання — це не диявольські вправності чи волхвування, як вважають християни: навички до пізнання бісівських марень, навички зміняти повітря, зводити вітри, випускати громи й дощі на шкоду людині, збурювати морські хвилі, творити капості в садах, та городах, та полях, наносити уроки й рани на людину і піддаватися всезлобному дійству диявольському, ставши воїном у бісівські полки із князем тьми на чолі, — а вихід із знання про стебло, корінь, листя у знання таїни зерна, невидимого, але найдужчого, наймудрішого, бо незбагненного. Отже, таємна наука має вивчати, як діють планети, місяць та сонце на землю й людину, як відгадати майбутнє, лікувати хвороби людські, вийти за межі збагненного, і призначеного, і накиненого чужою волею, відтак прийти до тих таємниць, які Бог сховав перед людиною аж до того часу, доки вона не виросте з дитячого розуму і прийде до досконалого, готова бувши до такого сокровенного пізнання. Оцей хід і обставлено таємницями, які згодом людина чинить явними, — Господь про те подбав, щоб коло ніколи не було замкнене, а завжди розсічене, — і це ніби вікно у темниці світу нашого, але те вікно на семи замках, до яких треба виготовити й підібрати ключі.

Отакий був мій дядько Кипріян Мотовило, і такі чудні проголошував думки. Ще він оповів мені, що Господь, даючи людині волю до діяння, не покинув її напропаще, а мудро, звіддаля, без насилля кермує людиною, даючи їй змогу помилятися, шукати, відкривати, винаходити, однак іде людина, коли вона добродійна, дорогою ним, Богом, простеленою. Більше того, дорога ота — і є сам Господь. А щоб людина ніколи не зупинялась у простуванні своєму, сказав мені дядько Кипріян, декого з-між людей Бог вибирає: одних із призначенням місійним, інших із талантом до відкрить, ще інших — до мисленного вивищення — саме такі люди роблять сокровенне явним з волі його, але хто стає вибраним, має велике зобов’язання перед Господом, щоб таїна не була відкрита світові передчасно, інакше через нерозум людський біди можуть настати і спитування більші потрібного в даному часі.

— Але чому ти не є християнином, дядьку? — спитав я. — Чи ж християнська наука твоїм думкам суперечна?

Дядько довго мовчав, освітлений неживим світлом од вогнища, яке не палахкотіло, а було ніби намальоване, відтак заплющив очі і ніби вдивлявсь у себе чи прислухався.

— З простої причини, — сказав нарешті він, розплющуючись. — Християнство принесло в світ науку любові і тим підхилило собі півсвіту. Але та наука у наслідках своїх стала зчаста наукою ненависті, бо церква назвалася не миротворною, а воюючою. Той же, хто йде воювати, — не мир і не любов на своїх знаменах несе, а кров і ненависть, бо знаходить ворога не в тій людині, що несе світові зло, а в тій, що суперечить альфі й омезі тієї церкви. Християни йшли на муки й смерть в ім’я любові до свого Бога, а коли опанували світ, почали мучити й нищити, — як ті ж таки Диоклитіян та Максиміян, — тих, хто їхнім приписам поклонитися не забажав. Відтак не Богу почали служити і не в Бога вірити, а траві своїх приписів щодо віри в Бога; розум засудили, а глупість узяли за розум, терпіння змінили в нетерпимість і стали більшими варварами від тих, котрі ставилися до них по-варварському. Учинили тюрми, катівні і почали спалювати людей не за вину, а з підозри у вині; повели жахливі війни із тими, хто інакше вірив у єдиного Бога, і кров жертвенну в ім’я любові перетворили у кров помсти й покари. Назвали своє істинним, а все не своє — неістинним, лихим та ворожим, хоч не завжди воно лихим та ворожим було.

Отаке виповів мені біля вогнища дивний мій дядько. І я жахнувся з його слів, і не захотів стати його учнем, бо що б тоді дістав? Розсічене коло? Я ж був молодий і гарячої крові і хотів жити простим людським життям без таких жахливих мудрощів, од яких голова йде обертом. Так дядькові я і сказав. Він лишень усміхнувся смутно, і тоді вогнище, біля якого ми сиділи, почало погасати, десь так, як каганець, коли в ньому висякає олія. І ми опинились у повній пітьмі. І жах раптом стьобнув мене, ніби батогом, і кинувся я геть; і тоді в лісі загукали сови, і знявся вітер, і замотав наді мною гіллям. І ніби вдарило мене між плечі — впав обличчям у соснову глицю, і руки мої схопилися за щось голчасте, ворушке — здається, то був їжак. І я ніби знепритомнів. А коли отямився, лежав на ложі в дядьковій кущі, він підніс мені до вуст кухлика і дав напитися якогось зілля, від того мені й справді полегшало.

— Чого перелякався? — м’яко спитав Кипріян, гладячи мене по голові.

— Жахнувся твого життя, дядьку! — мовив я прілим голосом.

— Чому ж жахнувся?

— Розум мій ослаб перед твоїми мудрощами.

Дядько розсміявся, але сміх його був начебто неживий.

— Тоді давай забудемо, що сталося, — мовив серйозно. — Ще дитина ти, і гріх мій, що про це забув. Ще маєш жити в простішому світі і з простішими помислами. Одного лишень попрошу: не розповідай нікому про те, що почув.

— А коли не втримаю таємниці?

— Тоді доведеться з цього милого місця піти, — смутно сказав дядько. — Не для творення зла сюди прийшов, а щоб пожити в рідному краї. Досить по світі находився. -

Замовк, і мені стало його жаль. Втомлений, постарілий і ніби невиспаний був. Відкинувся від світу того, який є, через мудрість свою, відтак і не від світу був. Очі його, однак, світили погідним вогнем, та ж бо справді: не для лихочиння сюди прийшов. Ось чому я його пожалів.

І це справді так. Слава про нього вже пройшла довкіллям, приходили люди з немочами й болячками. Він їх лікував, за що йому залишали хліб і пшоно — більшої плати брати відмовлявся. Ловив рибу, збирав зілля і ягоди, плоди диких грушень та яблунь, відшуковував по дуплах мед диких бджіл. З того і живився. Я йому часом приносив якогось товщу. Був одягнений у хитон, пошитий із мішковини, а на ногах мав личаки. Довге волосся спадало не підрізане, довгі вуса з підвусниками звисали ледве не до грудей, але бороду голив. Отакого чудного мав дядька я, підписок житомирського гродського суду, який жив у батьківському домі сам: батько, як казав, був в Острозі, а мати померла. Прагнув у цьому світі занять простіших: праці, розваг, а трохи й поміркувати нам тим-сим. Але такої мудрості, як у дядька, жахався: попри все вона руйнувала цей простий світ, що цвіте й росте довкола і якого дитиною я є. За коротке життя пізнав одну істину: світ складено з двох площин — світлих, тих, що доступні нашому розумінню, і темних, йому не доступних, — але поглиблювати розуміння цих понять, як це робив дядько, я не хотів, щоб не порушувати щось із основ світових. Отож вибрав для себе площини, на мій розсуд, світлі. І живим утіленням цього світла стала дівчина Юстина, чудова й принадна, в яку закохався безмірно. Ось про це й хочу розповісти, притому міг би зовсім не згадувати свого премудрого і дивачного дядька, коли б він не став дійовцем і цього пережиття.