До всього цього примішуються також і його особисті вади, особливості його вдачі, не дуже симпатичні його дядькові — адміралові, у якого він мешкає. І тому, коли через п’ятнадцять місяців, упевнившись, що в ученні він не дасть собі ради, Вінсент покидає Марінегавен, адмірал дивиться на його від’їзд без жалю. Він зідхає з полегшенням і іде нагору, щоб якнайширше одчинити вікно в кімнаті, яку займав його небіж, наскрізь просякненій тютюновим димом.

До попередніх поразок прилучилася ще одна, тепер поразка в науці… Через скільки поразок доведеться йому ще пройти, поки нарешті він знайде самого себе? Життя Вінсента Ван Ґоґа — накопичення катастроф, що заступають одна одну. Кожен наступний його крок — крок понад краєм безодні.

Свідомість своєї нездібности до розумової праці приголомшила Вінсента. Він почуває себе пригніченим і розгубленим. Він вичерпаний до останніх глибин своєї істоти. Смертельна втома володіє ним. Він виказує забудькувату розкиданість, маячневу плутаність думок і слів.

І все ж таки він не зрікається своєї ідеї про релігійне вчительство. Усе та сама, майже фанатична, уперта віра в своє покликання живе в ньому.

Про університет, теологічні студії, книжки, підручники він говорить зі зневагою. Усе це ні до чого.

— Важлива не теорія, а практика! — заявляє він. — Не наука важить в релігії, а діло!

Він ходить по кімнаті в батьківському домі й розгортає перед батьками свої думки:

— Учення, слухання лекції, усе це не має й найменшого значення з релігійного погляду. Варті чогось не теологічні студії, а жива віра, релігійна праця, не розум, а палання серця.

Він запевняє, що його не приваблює перспектива сидіти на мертвотних лекціях в університеті й записувати в зошит німі й порожні слова. Чотири роки прогаяти задля нічого?! Віддати стільки часу на ніщо?!

— Ні, — каже він, — я волію бути з народом!

Євангелічний комітет у Брюсселі підготовляє місіонерів для Борінажа, країни шахтарів, «чорної країни», як її звуть. Вінсентові здається, що він знайшов те, чого він шукав. Він вступає до цієї школи «народних проповідників» у Брюсселі. Щоправда, безладний, як і завжди, він не дуже підпорядковується приписам школи і не дуже вважає на зауваження, які роблять йому вчителі. До того ж він не дуже добре знає французьку мову, і вимова його погана. Це найбільша його вада, і дирекція семінарії навіть пише до батька, що краще було б узяти сина зі школи.

Але домінус Теодорус прохає залишити сина в школі.

— Він не шукає легшого, але тягаря, який би він міг покласти на себе. Він завжди прагне того, що веде до труднощів.

Чи можна було б краще й точніше визначити основну рису вдачі Вінсента?

— Нам прикро бачити, — писав Вінсентів батько про сина в тому ж листі, — що він цілковито не сприймає радости життя. Він ходить із завжди понуреною головою!

Ніщо не дається йому легко. Кожен крок його сповнений поразками. Він закінчує школу, але, при розподілі вакансій, він не одержує жадного призначення. Офіційна підстава для того: він надто погано володіє французькою мовою.

Він в одчаї. Він благає. Ідучи на поступки, йому дають шестимісячний випробувальний термін, посилають у шахтарський район.

В листопаді 1878 року — Вінсентові 25 років, але він виглядає далеко старшим — він їде до Патуража як місіонер-євангеліст. Два місяці він лишається в Патуражі.

Перше його враження од місцевости по приїзді менш безрадісне, менш похмуре, ніж він на те чекав. Тут є зело, поля, овочеві дерева. Вздовж доріг ростуть верби. Шереги струнких тополь простягаються на обрії, але все притрушене скрізь вугіллям.

Шахти занехаяні, занедбані, робота в них сповнена небезпеки, платня мінімально низька. Шахтар за робочий день не виробляє більше двох з половиною франків. Підприємці, щоб збільшити прибуток і зменшити платню, широко використовують роботу дітей і підлітків. Тисячі дітей, молодших від 14 років, працюють на шахтах, виконуючи роботу дорослих. Боріназький робітник має справді всі підстави скаржитись.

Те, що він побачив у Патуражі, потрясло його. Ревність його збуджено. Тут одкривається якнайширше поле для застосування його ідей.

Він однак не стоїть на ґрунті якої-небудь політичної доктрини. Правдивий аспект його акції — психологічний. Соціальне його християнство — це менше ідеологія й далеко більше проекція внутрішніх його переживань назовні. В тисячах інших, в соціальних потрясіннях часу, в злидоті шахтарів він знаходить виявленим себе. Він відштовхнув од себе спокусу власного добробуту, особистої улаштованости, усталеного ладу, щоб визначити себе в неусталеній неулаштованості злидарів і пригнічених. В одчаї й нещастях інших він шукає зцілення й порятунку для власної душевної скорботи.

У Патуражі він оселюється у розносника-продавця. Одвідує хворих, читає Євангеліє, вчить дітей. Діти не приймають його всерйоз, вони його дражнять, дратують, знущаються з нього. Коли він іде по вулиці, хлопчики біжать за ним і кричать:

— Ось дурний Вінсент!

У школі він не вміє підтримати дисципліну на своїх лекціях й примусити дітей себе слухатись. Він позбавлений педагогічних здібностей. І тільки тоді, коли школярі доводять його до шалу і він, змучений, скаженіє, тільки тоді, настрашені несамовитістю його нападу, вони починають його боятися.

Матеріальне його становище не блискуче. Щоб заробити собі на прожиток, він примушений займатися роботою переписувача. Трохи грошей приносить йому виконане ним замовлення на чотири великі мапи Палестини.

…Ні, слід визнати, він не шукає легкого! Те, що він знаходить у Патуражі, здається йому не найтяжчим. Він міг би взяти на себе далеко більший тягар.

На його прохання, в січні 1879 року Євангелічний комітет переводить його до Малого Васма з місячним утриманням у 50 франків.

Васм — мета його місії. Те, що він знаходить у Васмі, перевершує все те, що він бачив у Патуражі. Тут він пізнає всю безсоромну жорстокість капіталістичної експлуатації. Зворотний бік життя, породженого успіхами індустріалізації.

Він бачить людей, доведених до останнього ступеня знищення, й країну, обернену в пустелю. Люди змучені й виснажені, чорні, як ті надра, в пітьмі яких вони працюють, як та земля, на якій вони живуть. Почорнілий простір, купи вугілля, пітьма щілин, видовбаних у надрах, ніч, яку ніколи не заступає день.

Його серце розпадається, як крихке скло, на дрібні частки. Похмурий ентузіазм володіє ним. Чорним полум’ям палає в ньому вогонь релігійної пристрасти. Гіркота чужого болю в цих вугільних пустелях Боренів лишає полинний смак на його звуглілих устах.

До Васма Ван Ґоґ приїхав пристойно одягнений. Мешкати він оселився в будинкові пекаря Дені, якому належить один з найкращих домів Васма, в кожнім разі далеко кращий, ніж ті злиденні хижі, що в них примушені жити шахтарі.

У Васмі багато протестантів, але жадного приміщення, призначеного для релігійних зборів. Доводиться винаймати танцювальну залу, «Салон Бебе», де він і проповідує.

Злидота, яку він бачить довкола, доводить його до розпачу. Він відчуває сором при думці, що він одягнений, коли інші роздягнені. Він здіймає з себе вбрання, в якому він приїхав до Васма, і віддає його тим, які не мають на собі нічого. Замість полотняних сорочок, привезених з дому, він носить на собі сорочку, пошиту з мішка.

Кілька років перед тим, двадцятилітнім юнаком, він у Лондоні купив собі циліндер, щоб мати вигляд ділової людини в Сіті. Тепер, щоб не відрізнятись від шахтарів, він носить на голові старого засмальцьованого кашкета і на ногах у нього немає жадного взуття. Він ходить босий. Обличчя його тепер таке ж чорне й брудне од вугілля, що насичує тут усе, як і в його пасомих. Пастир нічим не відрізняється від своєї пастви.

Він кидає своє вигідне мешкання у пекаря. Він улаштовується в одній з тих злиденних халуп, що правлять за притулок і житло для шахтарів. Вони сплять без ліжок на соломі в кутку хати. Так само робить і він. Він годується, як і вони, хлібом, рижем і мелясою.