Йогана Ван Ґоґ, жінка Тео, гадала, що вона побачить хворого, тим часом перед нею стояв поважний, широкоплечий чоловік, зі здоровим кольором обличчя, з веселим виразом. Він справляв враження міцної людини.

«Він в найкращому стані здоров’я! Він солідніший, як Тео», — така була перша її думка.

Разом з Тео Вінсент пройшов до сусідньої кімнати, де була колиска. Мовчки, зі сльозами на очах, стояли біля колиски брати, дивлячись на дитину, що спала. Сяючи, Вінсент обернувся до братової й, показуючи на простий коцик, що прикривав мале, сказав: «Ні, ти не повинна загортати його в мережива!»

Три дні, веселий і спокійний, провів Вінсент, гостюючи в Тео в Парижі. Тоді, 21 травня 1890 р., він оселюється в Овері-сюр-Уаз, тут він підтримує стосунки з доктором Ґаше, другом маляра Сезанна, малює з нього портрет. Він цілком здоровий, і тільки страх перед поверненням жахливих його нападів переслідує його. Він багато працює, і ця напружена праця виснажує його.

Останні числа липня. Різка суперечка з доктором Ґаше з приводу незакінченої картини порушує рівновагу. Зневір’я охоплює його. Усю свою злидоту він бачить перед собою. Сповнений невимовної нудьги, він пише листа до Тео: «Ти весь час бідував, щоб годувати мене. Але я, я поверну гроші або поверну душу!»

27 липня 1890. З фарбами, щоб малювати, і з револьвером, який він бере з собою лякати ворон, він іде за місто. Селянин, який проходить тією ж дорогою, бачить його й чує, як він говорить до себе: «Це неможливо! Це неможливо!» Минає день, приходить ніч. Він все ще не повертається додому. Нарешті його бачать, як він, похитуючись, іде до площі перед мерією, і кров тече йому з рани. Його одводять до доктора Ґаше.

…«Я хотів застрелитись!» — каже Ван Ґоґ докторові. Доктор кладе його на операційний стіл і робить спробу витягти кулю, але безуспішно, куля проникла в живіт, і рана смертельна. Вінсент каже дати йому люльку й курить весь час. Наступного дня приїздить Тео. Вінсент робить спробу усміхнутись йому назустріч: «Ти бачиш, ще один раз — невдача!» Він хотів потрапити в серце, щоб вмерти відразу.

День проходить спокійно. Вінсент палить свою люльку далі. Тео сидить коло нього і підбадьорює його сподіванкою, що він житиме, але він не чує його і шепоче: «Нещастя не скінчиться ніколи!»

Страждання припиняються наступного дня зі смертю.

О першій годині дня 29 липня 1890 року.

— Необхідно, — казав Куліш, — повертатись іноді до первісної дикости.

Романтик, прихильник Руссо й проповідник руссоїстичної доктрини, Куліш проголошував необхідність повороту до «початків», до «джерел», до «первісности». Цю проповідь руссоїзму він сполучав з проповіддю хуторянства. Куліш казав про потребу для поета тікати до природи, і ці втечі з міста в самоту природного життя були для нього втечами в хутірське життя. Хутірське життя Куліш робить джерелом «всех поэтических движений сердца», воно, — запевняє Куліш, — вираз найістотніших потреб поетової душі.

Основа його наукових та літературних студій, як каже сам Куліш, «была чистая любовь к человеку, к его простой сельской жизни» (Записки о Южной Руси. — Т. 1. — С. 234). Головна теза Кулішевої ідеології це є твердження, що «простий люд варт, щоб ми його образу подобилися». Кулішеве народництво чи, краще сказати, народницьке його хуторянство було сентиментальною, згідно зі смаками того часу, та моралістичною проповіддю правдивого серця: «ніяка наука такого правдивого серця не дасть, як у нашого доброго селянина або хуторянина».

Ця Кулішева філософія хуторянського життя, його своєрідна хуторянська рецепція руссоїзму має подвійний сенс і на подвійній основі ґрунтується: з одного боку, її обумовлено загальним характером та відмінами українського громадського життя й руху 50-х років, а з другого — класовою приналежністю та особистими умовами Кулішевого життя.

Проповідь хуторянства як панацеї від усіх лих міського життя (русифіковане централістичне місто протиставлено селу, що зберігає традиції національного життя) надзвичайно характерна для Куліша та для українських, після Кирило-Мефодіївських народницьких суспільних настроїв, дрібнопомісної та буржуазної інтелігенції.

Навряд, щоб в історії романтизму й романтичного світогляду ми стріли в будь-кого іншого отаке своєрідне, як у Куліша, хуторянське засвоєння теми втечі, пустині, відмовлення й природи. Ці ідеї Куліш стилізує в дусі 50-х років, вони робляться наскрізь просякнуті манерою мислення українця з тієї доби, дрібного поміщика, що стоїть на межі міського різночинства, вже зв’язаний з містом, тільки ж заразом не остаточно розірвав із селом та землею.

На 50-ті роки припадає початок розвитку буржуазії, міського життя, торговельного й промислового капіталу. Гарячкова мрія про «мільйон» захоплює не тільки крамарів та промисловців, ба й різночинську інтелігенцію.

Радикал і лідер різночинського руху, що найкраще репрезентує 50-ті роки, надто першу половину 50-х років, Некрасов з’єднував у собі заразом, з одного боку, народницький різночинський радикалізм, а з другого — прагнення капіталу. Так само й Куліш, напіврізночинець, напівдрібномаєтковий дворянин — з підозрілим, правда, дворянством — швидше виходець із заможного козацтва, що перед ним лежав шлях міського різночинства, ніж «потомственный дворянин», Куліш культивував у собі переконання певного народовця і вкупі мрію про незалежний у 100 000 капітал.

Мрія про хутір на Лубенщині, ідеалізація дрібномаєткового «хуторянського» побуту в глухому степу були висновком з матеріальних обставин, наслідком неможливости здійснити великовласницьку мрію про стотисячний капітал, про становище буржуа-рантьє, що переховує гроші в банку.

«У селянській країні місія буржуазії, — зазначає В. Коряк (Українська література. — 1928), — зробити з селянства свій резервуар, урятувати його для буржуазної цивілізації, організувати потужну фермерську верству, яка постачає сили міській буржуазії».

Отже, й Куліш підносить голос за дрібну та середню буржуазію, за дрібномаєткову шляхту, за заможне куркулівське селянство, за хуторян та хуторянство. Молода буржуазія українська, мавши проти себе ворожий їй дворянський феодальний клас, брала на себе оборону селянства[10]. «Інтелігенти — соціальним станом, вчителі, літератори, учені — фахом, панки — соціальним походженням (за винятком Т. Шевченка та 3. Посяди), братчики, — як каже 3. Гуревич про учасників Кирило-Мефодіївського братства, — були ідеологами, виразниками громадських інтересів сільської дрібної буржуазії»[11].

Усі Кулішеві міркування про матеріальну обумовленість хуторної мрії викладено в листі до Мик. Дан. Білозерського.

— Тут, на хуторі Зарозі, — писав Куліш з 26 червня року 1853 до Білозерського, — ми матимемо незалежний кусок хліба. Отак-о я повинен віддавати перевагу холодному розрахунку. Я повинен зійти до смиренного хліборобського хутора й радіти, що можу їсти власні вареники й пити власні наливки.

Куліш у даному разі являє дуже цікавий тип, що ним відзначається певний етап в історії економічних та господарчих стосунків в Україні. Перед нами дрібноземельний дрібний поміщик-хуторянин, що шукає заробітків і матеріальної підтримки в Петербурзі, в місті. Це було типове явище для 40-50-х років і листи Кулішеві рр. 1853-54 досить виразно освітлюють цей момент: місто стає за джерело для капіталу, що його поміщики вкладають у свій маєток.

До 40-х років поміщики їхали до міста більше для розваги, аніж з практичною метою. На контракти привозили зайві вільні гроші й купували здебільшого предмети розкоші, те, чого не можна було виробити в себе на селі. Місто залежало від позаміської ренти, воно було надбудовою над поміщицьким сільським господарством, адміністративним центром. За 40-х, а надто за 50-х років становище різко змінюється. Натуральне господарство не забезпечує поміщика: сільське господарство потребує субвенцій, а цих субвенцій доводиться шукати зовні, в місті, що рівнобіжно з тим, як розвивавсь торговельний капітал, ставало тепер економічно міцніше від села. Куліш зі своїми спробами господарювати на хуторі, здобуваючи потрібні для господарства гроші в місті, працюючи в місті як журналіст і літератор, дає нам чудовий приклад «субвенційної» залежности села від міста.