— Е, пане Павле, — кажуть йому парубки, — якби ти побачив наших дівчат, то не казав би, що далеко!

— Бачив, доволі бачив, — озивається Павлусь.

— Де ж ти їх бачив? Ти ж із хати ніколи й носа не виткнеш!

— Та коли ж сняться, щоб вони показились! Аж обридли!.. — одкаже Павлусь, та й перевернеться на другий бік.

Засміються парубки та й підуть від його.

Раз, на зелені свята, зібралось парубоцтво шукати скарба. Узяли з собою заступи, лопати, і горілочки не забули, та й пішли у степ. Ідуть біля Павлусевої хати, от один парубок і каже:

— Знаєте що, хлопці! Візьмемо з собою на щастя Павла Лежня (таке приложили йому прізвище), то вже певно знайдемо скарб: він такий щасливий, що такого і на всьому світі не знайдеш!

Підійшли парубки до вікна (вікно було одчинене), дивляться, а Павлусь розпластався на перині і хропе на всю хату.

— Пане Павле, га, пане Павле! — гукнули парубки. — Ходім лишень з нами скарбу шукати!

— Не піду! — одрізав Павлусь.

— Ходім бо! — просять парубки, аж кланяються. — Ми тебе так з периною на руках і понесемо; не тебе нам треба, а твого щастя. Як ти з нами будеш, то, може, Бог дасть, і знайдемо скарб.

— Еге!.. як Бог дасть, то й у вікно вкине!.. — одказав Павлусь. — Не піду!

— Дожидайся ж, поки тобі Бог у вікно вкине, а ми підемо шукати.

Зареготались та й пішли собі, заспівавши чумака.

Ходили, ходили по степу аж до вечора. Шукали, розкопували могили, до всього приглядались, і нічогісінько не знайшли. Розказують люде, що часом скарби і самі вилазять на верх землі, перекинувшись у яку-небудь пакость: у старого шолудивого діда, або у миршавеньке козеня, або у дохлу кішку. Кому щастя, той і пізна скарб. Так, кажу ж, до всього приглядались і нічого не побачили. Вже вертаючись, як смерклось, недалечко од села, дивляться — лежить край дороги дохлий хорт. Мабуть, давно й іздох, — аж гидко до його й близько підступити. От один парубок і каже:

— Слухайте, хлопці: візьмемо сього хорта та шпурнем Лежневі в хату; нехай се буде той скарб, що Бог йому у вікно вкине.

Парубкам сподобалась ся вигадка: от вони підняли того хорта на дрючок та й понесли. Підійшовши тихенько до Павлусевої хати, розмахали хорта та й шпурнули в вікно, а він як бебехнеться об поміст! Так і брязнув, і задзвенів, і, як жар, по всій хаті розсипався дукатами!

— Стривай, не руш! — закричали парубки. — Се наш скарб, се наші гроші…

— Брехня! — каже Павлусь. — Се мій скарб, се мені Бог у вікно вкинув! А що? Я ж вам казав — не вірили?

Парубки не слухають його та товпляться в хату, а тут на той галас де не взялись наймит із наймичкою, убігли в хату, за рогач та за макогін, як штурхнуть одного, другого, так вони й угамувались.

— Будь ласкав, — кажуть парубки, — хоч що-небудь дай за те, що принесли твоєму хазяїнові скарб!

Наймит кинув їм кілька дукатів та й каже:

— Нате вам за працю, а се наші гроші, бо самі-таки розсудіть: хто б їх у чужу хату вкинув, якби не сам Бог того схотів!

Та сеє кажучи, позбирав наймит гарненько дукати і сховав їх у скриню.

Отакий то був щасливий наш Павлусь! Сказано: як кому Бог дасть щастя, то не треба йому й рідної матері, не треба і скарбу шукати: сам скарб його знайде. А другому неборакові на бездоллі у те ж саме вікно, у котре вкинувся скарб, улізе злодій і останню сорочку витягне; не поробить день, то на другий і їсти нічого.

Щаслива нитка до смерті не ввірвалась Павлусеві. Знайшлась і дівчина, що, як на той скарб, сама до його залицялась. Послав йому Господь і діточок, покірних, слухняних, працьовитих, не таких, як він пудофет[7], а у матір, бо жінка у його була невсипуща господиня. Спав, спав, аж поки навіки заснув.

Що таке на світі щастя? Спитав би я у дуже письменних. Частенько чуєш, люде кажуть: отой щасливий. Глянеш на того щасливого, а він тобі показує на другого, а сам скаржиться на свою недолю. Зовуть щасливими і тих, що увесь свій вік нічого не дбають, як мій Павлусь. Бог їм усе дає, а вони нудяться світом, не знають, що у них є і чого їм треба. Зовуть і скупого щасливим, бо у його багацько грошей; а він, неборак, увесь свій вік стереже тих грошей, як рябко на ланцюгу, ніякої користі з них не має, і голодний, і холодний ще гірш од якого-небудь бідолахи. Ні, панове, по-моєму, той тільки щасливий, хто другому не завидує, а дякує Бога за те, що він йому послав, — той, кого Господь благословив на добрі діла, що розкинулись вони по світу, як розрослась пшениця на добре впораній ниві. Нагодує вона і орача, і його сусідів, попаде од неї скибка і старцеві в торбу. Не той тільки щасливий, що сам напхає живіт і виспиться, а той, що й другого нагодує і заспокоїть, бо у такого і душа буде не голодна.

Отсе ж так загвоздив вам з письменська, щоб самі одгадали, чи мій Павлусь справді щасливий, чи, може, таким тільки прозвали його зависливі люди. Глядіть же, щоб не було по приказці: хвалить шинкар п'яницю, а дочки своєї за нього не віддасть! Завидуєте щастю мого Павлуся, а ніхто б не схотів бути Павлусем.

Був собі цар, і мав той цар одного тільки сина. Як виріс царевич і прийшла пора його женить, то цар і послав гінців по всьому царству пошукать царевичеві невісти. Поїхали гінці, два роки провештались, бо царство було дуже велике, та й знайшли три сестри, одна в одну, та такі гарні, що кращих на всьому світі не знайти. Поїхав цар із царевичем подивитися на тих сестер; глянули, — справді, як одна, не знає царевич, яку з них і брати за себе. От цар йому й каже:

— Сину мій, усі вони однаково гарні, так вибирай собі ту, котра більш у пригоді стане твоєму царству.

Став царевич прислухуватися, що вони між собою розказують. От раз чує — старша каже:

— Якби царевич одружився зо мною, то я б йому одним окрайчиком усе його військо нагодувала!

— А я, — каже середуща, — отсією мичкою[8], що пряду, усе б його військо зодягла!

— А я, — каже менша, — родила б йому дванадцять синів до пояса в злоті, а од пояса в сріблі!

Розказав царевич батьку, що почув од сестер, от цар йому й каже:

— Бери меншу, бо од таких синів буде велика слава твоєму царству.

Вже старша сестра думала, що царевич буде її сватати, як прийшли старости і посватали меншу. Розсердились старша і середуща, та й стали казна-що вигадувать і наговорювать на меншу:

— Вона, — кажуть царевичу, — нікчемна, вона тобі не дванадцять синів родить, а дванадцять кошенят приведе!

Однак що вже сестри із заздрощів не вигадували на меншу, а царевич з нею одружився. Після весілля цар недовго жив. От царевич став царем, а менша сестра царицею. Живуть вони собі у превеликій дружбі рік, другий, а діток Бог не дає. От сестри знов почали набріхувати на меншу, так цар розсердився на неї та й каже:

— Як бачу, ти мене обманула: обіцяла мені дванадцять синів народить, та досі й одного не народила.

— Постривай, — одказує менша сестра, — я тобі народжу разом дванадцять синів, до пояса в злоті, а од пояса в сріблі.

Минув ще рік, а діточок усе-таки Бог не дає. От цар і заслав меншу сестру аж на край свого царства до моря, і звелів, щоб вона до нього не приїздила і листів не посилала, аж поки не народить дванадцять синів до пояса в злоті, а од пояса в сріблі. Живе вона собі там над морем не як цариця, а як проста мужичка: у невеличкій хатці, тільки й дав їй цар до послуги одного чоловіка та стару бабу. І року не минуло, як її туди заслали, народила вона дванадцять синів до пояса в злоті, а од пояса в сріблі. Написала листа до царя та й каже тому чоловікові, що при ній живе: