Це був напис, де літери розташовувалися у формі хреста. У цій пригоді він відіграє досить важливу роль, тому я накреслю його. Ось:

ї

… — Σ + —.

.

.

.

Хрест було намальовано старанно, літери досить глибоко вкарбовано в скелю. Хоч на той час я був не дуже обізнаний з наскельними написами, проте відразу зрозумів, що цей належить до сивої давнини.

Моранж розглядав знаки, радіючи дедалі більше.

Я здивовано подивився на нього.

— Що ж скажете тепер? — запитав він.

— Що ви хочете, аби я сказав? Повторюю, я не великий знавець тіфінагського письма.

— Хочете, я вам допоможу? — запропонував мій товариш.

Цей урок берберської епіграфіки видався мені після всього щойно пережитого не дуже своєчасним. Але Моранж так радів, що мені шкода було псувати йому настрій.

— Отже, — почав мій товариш цілком спокійно, наче стояв біля шкільної дошки, — у цьому написі ви помічаєте передусім те, що знаки повторюються і утворюють форму хреста. Це означає, що те саме слово повторюється двічі: знизу вгору і справа наліво. Слово має сім літер, четверта з них зображена у самому центрі композиції. Таке розташування, унікальне в тіфінагській епіграфіці, не може не привернути увагу. Але далі ще цікавіше. Тож розшифруймо.

Раз у раз помиляючись, я з допомогою Моранжа нарешті спромігся прочитати одне слово.

— Ну що, зрозуміли? — підморгуючи, запитав Моранж, коли я скінчив свою вправу.

— Нічогісінько, — відповів я трохи роздратовано. — Розібрав лише літери: а, н, т, і, н, г, а: Антінга. Такого слова, ні подібного до нього, я не зустрічав у жодній з відомих мені сахарських говірок.

Моранж потер руки. Радість його все зростала.

— Маєте рацію. Саме тому ця знахідка унікальна,

— Чому?

— Справді, нічого подібного немає ні в арабській, ні в берберській мовах.

— Отже?

— Отже, мій любий друже, перед нами слово чужої мови, написане тіфінагськими літерами.

— До якої ж мови, на вашу думку, належить це слово?

— Почнімо з того, що, як вам відомо, літери «є» у тіфінагській абетці немає. Тут вона замінена фонетичним знаком, найбільш близьким до неї: «г». Поставте замість нього у цьому слові літеру «е», і ви отримаєте…

— Антінеа.

— Антінеа. Чудово! Перед нами грецьке слово, відтворене мовою тіфінаг. Гадаю, що тепер ви погодитеся зі мною І визнаєте, що моя знахідка становить певний інтерес.

Того дня ми більше не поверталися до тексту. Раптом до нас долинув розпачливий, сповнений жаху крик.

Вискочивши з печери, ми побачили дивне видовище.

Хоч небо було вже зовсім чистим, потік котив свої шумливі жовтопінні хвилі, і важко було передбачити, коли вода почне спадати. Посеред цього потоку безпорадно борсалося щось дивовижне — сірувате й кволе.

Але найбільше вразило нас те, що Бу-Джема, завжди такий спокійний, кинувся, мов навіжений, через уламки скель, ніби навздогін цьому дивному клубку.

Я вхопив Моранжа за руку. Сірувата маса подала ознаки життя. З неї висунулася довга миршава шия і пролунав несамовитий розпачливий зойк тварини.

— Незграба! — вигукнув я. — Не впильнував одного з наших верблюдів. Тепер його відносить потік.

— Помиляєтеся, — сказав Моранж. — Усі наші верблюди — в печері. Той, за яким погнався Бу-Джема, не наш. Додам, що почутий нами крик жаху — то кричав не наш провідник. Бу-Джема — сміливий чамба, в нього єдина думка — привласнити безгосподарне майно, яким є верблюд, котрого зносить течія.

— Хто ж тоді кричав?

— Давайте піднімемось угору вздовж потоку шляхом, яким зараз так спритно спускається наш провідник.

І, не чекаючи відповіді, Моранж рушив скелястим, щойно потрощеним берегом.

Можна сказати, що тієї миті Моранж пішов назустріч своїй долі.

Я пробирався за ним. Надлюдських зусиль вимагало подолання тих двохсот-трьохсот метрів. Нарешті ми побачили внизу маленьку бухточку, де бурхливий потік вгамовувався.

— Погляньте, — сказав Моранж.

На хвилях у бухточці гойдалося щось темне. Опинившись на березі, ми побачили, що це тіло людини у довгому темно-синьому вбранні туарегів.

— Дайте мені руку, — сказав Моранж, — а другою спирайтеся на скелю.

Він був міцний, дуже міцний. Умить, немов граючись, Моранж витяг тіло на берег.

— Ще живий, — задоволено сказав Моранж. — Тепер треба його перенести в печеру. Тут незручно рятувати потопельника.

Він підняв тіло на свої могутні плечі.

— Дивно, як мало він важить для людини такого зросту.

Доки ми долали зворотний шлях до печери, бавовняна одежа таргійця майже висохла, однак повністю злиняла. Чоловік, якого Моранж витяг з води, був синього кольору. Коли я дав бідоласі кінву рому, він розплющив очі, здивовано поглянув на нас, потім заплющив їх знову і ледве чутно промурмотів арабською мовою фразу, зміст якої ми зрозуміли лише через кілька днів.

— Можливо, я виконав свою місіюі

— Про яку місію він говорить? — запитав я.

— Хай опритомніє, — відповів Моранж. — Відкрийте бляшанку консервів. З молодцями такої статури можна не вдаватися до запобіжних заходів, як з нашими європейськими потопельниками.

А той, кому ми врятували життя, справді був велетнем. Його обличчя, хоч і дуже худе, мало правильні риси і було майже гарним. Колір шкіри був світлим, борода — рідкувата. Сиве волосся свідчило, що йому років шістдесят.

Коли я поставив перед ним бляшанку з м’ясними консервами, в його очах промайнула жадібна радість. У бляшанці містилася порція на чотирьох добрих їдців. Він спорожнив її вмить.

— Ось, — сказав Моранж, — що значить здоровий апетит. Тепер можна сміливо розпитувати його.

Таргієць натягнув на голову й обличчя свій ритуальний синій каптур. Він, очевидно, дуже зголоднів, якщо не виконав цієї обов’язкової формальності раніше. Тепер видно було лише його очі, які дивилися на нас, — в них палало полум’я, що ставало дедалі похмурішим.

— Французькі офіцери, — нарешті пробурмотів він.

І, взявши руку Моранжа, він притис її до своїх грудей, потім підніс до уст.

Раптом у його погляді промайнув страх.

— А мій мехарі? — запитав він.

Я пояснив, що наш провідник намагається врятувати тварину. У свою чергу він розповів, як верблюд запручався, потім впав у потік; він також скотився вниз, силкуючись його затримати. Забив лоба об скелю. Кричав. Що було далі — не пам’ятає.

— Як тебе звуть? — запитав я.

— Ег-Антеуан.

— До якого племені належиш?

— До племені кель-тагат.

— Кель-тагат — раби племені кель-рела, володарів Хоггару?

— Так, — відповів він, скоса кинувши на мене погляд.

Здавалося, такі розпитування про Хоггар були йому не до вподоби.

— Кель-тагат, якщо я не помиляюсь, оселилися на південному заході Атакору[19]. Що ти робив так далеко від рідних місць, коли ми врятували тобі життя?

— Я їхав через Тіт до Ін-Салаха, — сказав він.

— Що ти мав робити в Ін-Салаху?

Він уже готовий був відповісти, та раптом ми побачили, як він затремтів. Його очі втупилися в одну точку в печері. Ми подивилися туди. Він побачив наскельний напис, який годину тому приніс таку радість Моранжеві.

— Ти знаєш, що це? — запитав той, раптом споважнівши.

Таргієць не прохопився жодним словом, але його очі

дивно заблищали.

— Тобі це відоме? — наполягав Моранж.

І додав:

— Антінеа?

— Антінеа, — повторив чоловік.

І замовк.

— Відповідай капітанові! — гримнув я, відчуваючи, як в мені наростає незрозумілий гнів.

Таргієць подивився на мене. Здавалося, що зараз він заговорить. Але його очі враз посуворішали. Я відчув, як під його лискучим покривалом напружилось обличчя.

Ми з Моранжем обернулися.

Біля входу до печери стояв засапаний, спантеличений і знесилений від марного бігу Бу-Джема.

Тієї миті, коли Ег-Антеуан і Бу-Джема опинили віч-на-віч, мені здалося, що обидва вони здригнулися тут-таки опанували себе. Це було, повторюю, скоромин ще враження. Однак воно викликало бажання розпита на самоті у нашого провідника про нового супутника.