Я зраділа, коли побачила берегового сторожа, що проходив повз мене із підзорною трубою під пахвою. Він, як завжди, зупинився поговорити зі мною, але при цьому не зводив очей із якогось дивного корабля.
— Я не можу розпізнати його, можливо, він — російський, бо схожий на їхні кораблі. Але як дивно об нього б’ються хвилі! Він трохи божевільний. Адже він бачить, що насувається шторм, але не може вирішити, чи вертатися у відкрите море, чи кинути якір тут. Погляньте-но на нього! Ним правують надто дивно, бо штурвал ніхто не тримає, корабель міняє курс від кожного пориву вітру. Завтра ми про нього дізнаємося більше.
Розділ 7
Вирізка з газети «Дейліґраф»
від 8 серпня (додана до щоденника Міни Мюррей)
Від власного кореспондента з Вітбі.
Ми пережили шторм, що був одним із найсильніших і найнесподіваніших за останні роки і мав дивні та унікальні наслідки. Погода стояла задушлива, але нічого незвичайного для місяця серпня на термометрі не було. Суботній вечір видався чудовий, і цілий гурт відпочивальників приїхав учора, аби відвідати ліси Мулгрейву, бухту Робін Гуда, Ріг Міл, Рансвік, Стейтес та інші місця по сусідству з Вітбі. Пароплави «Емма» і «Скарборо» сновигали вздовж узбережжя із юрмами відпочивальників із Вітбі й тих, хто плив до Вітбі, на борту. До обіду день був напрочуд ясний. Береговий сторож, який часто прогулюється біля істкліфської церкви і з вершечка спостерігає за шириною морської течії, що прямує з півночі на схід, несподівано побачив дещо, що привернуло його увагу: пір’ясті хмари високо у небі на північному заході. Але в той час дув південно-західний вітер із силою, яка на барометричній мові називається № 2, тобто легкий бриз.
Береговий сторож під час свого чергування одразу ж зробив доповідь, і один старий рибалка, який більш ніж півстоліття спостерігає за погодними прикметами з Іст-Кліфу, потім дещо емоційно зауважив, що насувається раптовий шторм.
Захід сонця був дивовижний, і чимало людей прийшло прогулятися вздовж скелястого берега біля церкви і насолодитися цією красою. Поки сонце ще не зовсім сховалося за чорною глибою Кетлнеса, що круто здіймалася на заході, його супроводжували на небі міріади хмар, які мінилися різними кольорами веселки: багряним, пурпурним, рожевим, зеленим, фіолетовим, усіма барвами золотого із вкрапленнями усіх відтінків чорного, які ніби підкреслювали колосальні обриси. Художники не втратили такої нагоди, і, безумовно, деякі з цих нарисів «Прелюдії великого шторму» наступного травня прикрашатимуть стіни у будинках.
Чимало капітанів вирішили залишити у бухті свої «тягачі» або «мули», як вони називають ці судна на своєму жаргоні, поки не вщухне буря. Весь вечір вітру не було, а після полуночі почався мертвий штиль, у повітрі вчувалися задуха і те неймовірне напруження, що так сильно впливає на чуттєві натури.
З боку моря де-не-де блимали вогники. То були вогники прибережного круїзного пароплава, який зазвичай курсує поблизу берега, а ще можна було розгледіти кілька рибальських човнів. Єдиним вітрильником, що його можна було зауважити неозброєним оком, була якась іноземна шхуна під усіма вітрилами, яка, схоже, прямувала на захід. Безрозсудна хоробрість або ігнорування її командним складом чимраз ближчої небезпеки були основною темою балачок, поки вона ще залишалась у полі зору; їй намагалися подати сигнал зібрати вітрила. Перш ніж упала нічна темрява, її бачили із піднятими вітрилами; шхуну лагідно гойдали спокійні морські хвилі, «немов малюнок корабля // з малюнку океану».[8]
Незадовго до десятої години штиль справляв дедалі важче враження, а тиша запала така надзвичайна, що було чутно, як бекають вівці ген-ген углибині берега і валують собаки у містечку; оркестр, граючи на пристані веселі французькі мелодії, вносив дисонанс у велику гармонію природної тиші.
Буря вдарила зненацька. Вона налетіла зі швидкістю, яка в той час здавалася неймовірною, і навіть тепер, по всьому, це важко уявити; природа раптом почала здригатися. Хвилі шалено здіймалися, одна вища за іншу, поки за кілька хвилин море, що раніше нагадувало гладінь дзеркала, не перетворилося на гуркотливе всепожируще чудовисько. Хвилі з білими гребенями скажено билися об піщаний берег і кидалися на пологу скелю. Інші перекидалися через мол і своєю піною вмивали ліхтарі на маяках, які стояли на кінці кожної пристані в гавані Вітбі.
Вітер ревів як грім і дув із такою силою, що навіть якийсь крем’язень — і той мало не впав і встояв, хіба що міцно тримаючись за залізні поручні. Довелося очистити всю пристань від натовпу роззяв, бо для декого ця ніч могла би завершитися фатально. На додачу до всіх труднощів і небезпек на берег насунувся морський туман. Білі вологі хмари насувалися, наче примарні образи, проймаючи аж до дна серця, вони були мокрими і холодними. Давши волю уяві, можна було подумати, що то душі загублених у морі прийшли обійняти своїх живих родичів цупкими руками смерті, і багато хто, охоплений клубами цього туману, здригнувся.
З часом стало розвиднятись, і на деякій відстані можна було розгледіти море у яскравому світлі блискавок, які з’являлися раз по раз і супроводжувалися такими раптовими перекотами грому, що, здавалося, від нападів шторму здригається ціле небо.
Деякі з цих явищ були напрочуд величними, неймовірно цікавими. Море насувалося, наче високі гори, кидало до небес із кожною хвилею величезну масу білої піни, яку буря, здавалося, хоче піймати і, підхопивши з поверхні, затягти у вир. Вряди-годи хвилями скажено мчав рибацький човен із лахміттям замість вітрила, у пошуках сховища, щоб устигнути до сильного вітру; знову і знову біліли крила морських птахів, підхоплених вітром. На вершині скелі Іст-Кліф був готовий для експерименту новий пошуковий прожектор, який іще жодного разу не випробовували. Тепер офіцери, які ним правували, скористалися ним і в просвітах туману освітлювали променями поверхню моря. Цей хід дав свої плоди раз чи два, коли якийсь напівпідтоплений рибальський човен несло до гавані й тільки завдяки рятівному світлу прожектора йому вдалося уникнути небезпеки і не розбитися об мол. Щоразу, коли якийсь човен опинявся у безпеці порту, серед натовпу на березі лунали радісні крики. Вигуки радості лише на мить прорізали ревіння шторму і зникали, підхоплені його новим поривом.
Незабаром прожектор освітив удалині шхуну з розпущеними вітрилами, вочевидь, то було саме те судно, яке помітили трохи раніше увечері. За цей час вітер повернув на схід, і спостерігачів на скелі охопило тремтіння, коли вони зрозуміли, у якій жахливій небезпеці опинилася шхуна.
Між шхуною і портом був розташований великий плаский риф, через який постраждало чимало хороших кораблів; через вітер, що дув з надзвичайною силою, у шхуни не було жодної можливості досягти входу в гавань.
Прийшов час найвищої точки припливу, хвилі були такі високі, що під ними геть ховалася берегова мілина, а шхуна мчала на всіх вітрилах із надзвичайною швидкістю, як сказав один бувалий моряк: «Кудись вона таки причалить, нехай навіть і в пеклі». Потім знову опустився туман, ще густіший, ніж раніше. Він являв собою масу пронизливої вологи, яка, здавалося, вкривала все навколо сірим покровом, залишаючи лише можливість чути. Чути, як гуркотить буря, як гримить грім; рокіт могутнього прибою долинав крізь вологе забуття навіть гучніше, ніж раніше. Промені прожектора були спрямовані на вхід у гавань повз східний мол, туди, де от-от мала статися кораблетроща, і люди чекали на неї, затамувавши подих.
Раптом вітер повернув на північний схід, розсіявши своїм різким поривом залишки морського туману. І тоді, хай як це дивно, між молами з’явилася дивна шхуна, і перевалюючись із хвилі на хвилю з шаленою швидкістю, на всіх вітрилах, підхоплена дужим вітром, влетіла в гавань. Прожектор яскраво освітив її, і тоді всі спостерігачі здригнулися, бо до штурвалу був прив’язаний труп, голова якого метлялася то в один бік, то в другий, залежно від того, куди хилило корабель. На палубі більш нікого не було видно.
8
Рядки з поеми С. Т. Колриджа «Поема про давнього мореплавця».