Люсі справді була стомлена, і ми поклали дістатися наших ліжок якнайшвидше. До нас завітав молодий вікарій, і місіс Вестенра запросила його на вечерю. Ми з Люсі щосили намагалися не заснути; зі свого боку, я докладала титанічних зусиль і вважаю себе майже героїнею. Гадаю, що одного дня єпископи мають зібратися всі разом і вивести нову породу вікаріїв, які б ніколи не залишалися на вечерю, за жодних умов, і які би бачили, коли дівчата мають стомлений вигляд.

Люсі спить, її дихання рівне. Її щоки ще яскравіші, ніж зазвичай, і на вигляд вона ох яка чарівна! Якщо містер Голмвуд закохався у неї, лише побачивши її у вітальні, уявляю, що би він сказав, угледівши її зараз. Одного дня одній із авторок статей «Сучасної жінки» спаде на думку ідея, що чоловікові й жінці має бути дозволено побачити одне одного уві сні, перш ніж зробити пропозицію або прийняти її. Хоча, гадаю, і в майбутньому «Сучасна жінка» не пристане на таке. Вона сама робитиме пропозицію. А також зробить цей ритуал дуже милим! Звучить втішно. Сьогодні я почуваюся щасливою, бо моїй дорогій Люсі, здається, вже покращало. Я справді вірю, що вона вирветься з цього глухого кута, і ми забудемо про її проблеми зі сном. Але цілком щасливою я би почувалася, якби тільки знала, чи Джонатан… Нехай Господь благословить і береже його.

11 серпня

Знову беруся до щоденника. Зараз ніякого сну, я маю все добре записати. Я надто збуджена, щоб заснути. Ми мали таку пригоду, ми пережили таке страхіття! Я засну, тільки-но згорну свій щоденник…

Я раптом цілком прокинулася і сіла з жахливим відчуттям — страху, що оволодів мною, і порожнечі навколо мене. В кімнаті панувала темрява, тому я не бачила ліжка Люсі. Я перетнула кімнату. Ліжко порожнювало. Я запалила сірник і у його світлі побачила, що в кімнаті Люсі немає. Двері були зачинені, але не замкнені, хоча я їх залишила замкненими. Я побоялася будити її мати, яка сьогодні почувалася гірше, ніж зазвичай. Отже, накинувши якийсь одяг, я вже зібралася вирушити на її пошуки. Коли я виходила з кімнати, мені спало на думку, що одяг, у який вона вбрана, може підказати мені, що вона збиралася робити уві сні: халат означатиме, що вона десь у домі, а сукня — що вона надворі. Халат і сукня виявилися на своїх місцях. «Дякувати Богові! — сказала я собі. — Вона не може бути далеко, бо вона у самій нічній сорочці».

Я побігла сходами вниз і подивилася у вітальні. Немає! Тоді я оглянула все в інших кімнатах будинку із дедалі більшим страхом, який стискав мені серце. Нарешті я підійшла до вхідних дверей і побачила, що вони відхилені. Вони були причинені, просто не замкнені. Щовечора мешканці будинку старанно замикають двері на замок, і я злякалася, що Люсі, мабуть, пішла в чому була. Часу думати про те, що могло статися, не було. Тим більше, що страх заступив усі дрібниці.

Прихопивши теплу шаль, я вибігла надвір. Годинник вибив першу годину ночі, й оскільки я була у Кресенті, на вулиці не було ані душі. Я побігла уздовж Північної тераси, але не побачила жодних ознак білої постаті, як сподівалася. Зі скелі Вест-Кліф над пристанню я скинула оком на гавань у напрямку Іст-Кліф — чи то з надією, чи то зі страхом, я точно не знаю, — що побачу Люсі на нашій улюбленій лавочці.

Місяць-повня світив яскраво, а важкі чорні хмари, пропливаючи повз нього, перетворювали всю сцену на скороминущу діораму світла й тіні. Секунду чи дві я нічого не бачила, бо тіні від хмар лягли на церкву Святої Марії і все навколо неї. Коли вітер погнав хмари далі, я змогла побачити руїни абатства, вид яких відкрився переді мною, а коли вузька смуга світла, гостра як меч, посунулася далі, то вона освітила церкву і цвинтар. Мої надії виправдалися, на нашій улюбленій лавочці у срібному місячному сяйві я побачила сніжно-білу постать, що сиділа, наполовину відкинувшись назад. Але нова хмара затулила місяць так швидко, що я не встигла розгледіти більше, але мені здалося, що біля лавочки, де виднілася біла постать, стояло щось темне, а потім це темне нахилилося над нею. Що це було, чи людина, чи тварина, я не можу сказати.

Я не стала чекати, коли місяць знову вихопить лавочку, і помчала сходами вниз до пристані, вздовж рибного ринку до моста, який був єдиною можливістю дістатися до Іст-Кліф. Місто здавалося мертвим, бо я не зустріла ані душі. Але я була рада цьому, бо не хотіла, щоби хтось став свідком того, в якому вигляді бідолашна Люсі опинилася на вулиці. Час і відстань здавалися нескінченними, мої коліна тремтіли, я засапалася, коли ступила на останню сходинку біля абатства. Напевно, я бігла швидко, бо мої ноги налилися свинцем, і здавалося, що кожен суглоб мого тіла заіржавів.

Коли я була майже нагорі, я вздріла лавочку і білу постать, бо вже опинилася достатньо близько, щоб розрізнити її, попри те, що на короткі проміжки часу її затуляли тіні. А ще, безсумнівно, там було ще щось, довге і чорне, що схилилося над білою фігурою, яка сиділа, відкинувшись назад. Я перелякано загукала: «Люсі! Люсі!» На мій крик істота підвела голову, і наскільки я змогла помітити, в неї було біле обличчя й очі, що світилися червоним вогнем.

Люсі не відповіла, і я побігла до входу на цвинтар. Тільки-но я забігла на цвинтар, як церква, яка була саме між мною і лавочкою, на хвилину затулила її від мене. Коли лавочка знову опинилася в полі зору, хмара попливла геть, і місячне сяйво так яскраво освітило все навколо, що я змогла побачити Люсі, що сиділа, наполовину відкинувшись назад, а її голова лежала на спинці лавочки. Вона була сама-самісінька, і не було жодних ознак будь-якої живої істоти поруч.

Нахилившись над нею, я побачила, що вона досі спить. Вуста її були напіврозтулені, а дихання не таке м’яке, як зазвичай, а нерівне й важке, ніби вона хапала легенями повітря. Коли я наблизилася, вона підняла уві сні руку і підтягнула комір нічної сорочки ближче до шиї, ніби відчувши холод. Я накинула на неї теплу шаль і гарненько загорнула її, боячись, що після перебування на нічному повітрі у легкому одязі вона підхопить страшну застуду. Я боялася розбудити її так раптово, тому, щоб звільнити свої руки, аби допомагати їй, я заколола шаль у неї на шиї великою англійською булавкою. Але, напевно, я трималася незграбно через хвилювання і ущипнула чи вколола її, бо тільки-но її дихання стало рівнішим, як вона торкнулася рукою горла і застогнала. Взувши її у свої черевики, я заходилася дуже обережно будити її.

Спочатку вона не реагувала, але поступово розбурхувалася, час від часу зітхаючи і постогнуючи уві сні. Врешті-решт, час спливав скоро і, крім того, було багато інших причин, через які я хотіла хутчіш доправити її додому, тож я почала сильно трясти її, поки вона нарешті, прокинувшись, не розплющила очей. Мені здалося, що вона не здивувалася, побачивши мене, бо, звісно, не одразу зрозуміла, де опинилася.

Люсі завжди має гарну поставу, і навіть змерзнувши на прохолодному повітрі, ніяковіючи, що роздягненою гуляла нічним цвинтарем, вона все одно не втратила своєї грації. Люсі трохи тремтіла і тулилася до мене. Коли я сказала їй іти зі мною додому, вона одразу мовчки підвелася, покірно, як дитя. Мені було боляче йти, бо гострий гравій муляв мені в ноги, і щойно Люсі помітила, як я морщуся, вона зупинилася і заходилася наполягати, що принесе мені черевики, але я відмовилася. Коли ми вийшли на стежку за цвинтарем, на якій після шторму залишилася калюжа, я замазала ноги у бруд, натерши ногу об ногу, щоб дорогою додому, якщо ми когось зустрінемо, ніхто не помітив моїх босих ніг.

Удача сприяла нам, і ми дісталися дому, не зустрівши ані душі. Тільки одного разу ми побачили чоловіка, який, здається, був «під мухою» і йшов протилежним боком вулиці. Але ми сховалися у ніші, поки він не зник, відчинивши, нарешті, невисоку зубчасту огорожу, яку тут у Шотландії називають «віндс». Серце моє весь час калатало так сильно, що іноді мені здавалося, я ось-ось знепритомнію. Я дуже хвилювалася за Люсі, і не тільки за її здоров’я, але й за її репутацію, яка могла постраждати, якщо нас хтось побачить й інформація про це швидко розповсюдиться. Опинившись удома, ми помили ноги, помолилися, подякувавши Богові, і я вклала її у ліжко. Перш ніж заснути, вона попросила мене, навіть заклинала, нікому не розповідати про свої нічні пригоди, навіть її матері.