17 вересня

Заночуй сьогодні у Гілінґемі. Якщо не можеш чергувати весь час, навідуйся час від часу, перевіряй, щоб квіти були на місці. Це важливо. Не підведи. Приєднаюся до тебе, тільки-но приїду.

18 вересня

Щойно прибув до Лондона потягом. Телеграма від Ван Гелсінґа налякала мене. Загублено цілу ніч, а я знаю з гіркого досвіду, що може трапитися вночі. Звісно ж, цілком можливо, що все гаразд, та коли щось усе ж таки трапилося? Впевнений, якийсь фатум переслідує нас, бо щось постійно руйнує те, що ми робимо. Візьму з собою цей циліндр, тоді я зможу завершити свій запис на фонографі Люсі.

17 вересня. Ніч

Я пишу це, бо хочу, щоб це зосталося після мене і щоб більше нікого не спіткало таке лихо, як мене. Це точний запис того, що сталося цієї ночі. Я відчуваю, що помираю від слабкості й майже не маю сили писати, але це слід зробити, навіть якщо я помру за цим заняттям.

Я лягла у ліжко, як завжди, прослідкувавши за тим, щоб квіти були там, де наказав доктор Ван Гелсінґ, і незабаром заснула.

Мене розбудило лопотіння крил за вікном, яке переслідує мене відтоді, як я уві сні опинилася на скелі в Вітбі, коли мене врятувала Міна, якій, як я знаю, так добре зараз. Мені не було страшно, але хотілося, щоб доктор Сьюард був у сусідній кімнаті, бо доктор Ван Гелсінґ сказав, що він приїде, тож у разі чого я могла би покликати його. Я намагалася заснути, але не могла. Тоді до мене охопив мій колишній страх заснути, і я вирішила не спати. Запізнілий сон намагався заволодіти мною, коли я вже не бажала його. А що мені стало страшно залишатися на самоті, то я відчинила двері й гукнула: «Тут є хто-небудь?» Мені ніхто не відповів. Я боялася розбудити матінку, тому знову зачинила двері. Потім я почула, як у кущах пролунало виття, схоже на собаче, але значно лютіше і протяжніше. Я підійшла до вікна і визирнула, але нічого не побачила, крім великого кажана, ймовірно, це саме він і бився об віконну шибку. Отже, я повернулася до ліжка, вирішивши не спати. В цей час двері розчинилися, й у кімнату зазирнула моя матінка. Вона побачила, що я не сплю, увійшла до кімнати і присіла біля мене. Вона сказала мені, набагато ніжніше і м’якіше, ніж їй хотілося:

— Я непокоїлася через тебе, дорогенька, і прийшла пересвідчитися, що з тобою все гаразд.

Я боялася, що вона підхопить застуду, тому запросила її лягти спати зі мною, і вона прилягла на ліжко біля мене. Вона вирішила не знімати халата, пояснивши, що не затримається тут надовго і скоро піде у своє ліжко. Коли ми лежали в обіймах, за вікном знову щось залопотіло крильми і заходилося битись у вікно. Матінка була вражена і трохи налякана і скрикнула:

— Що це?

Я спробувала заспокоїти її, і врешті решт мені це вдалося, і вона заспокоїлася. Але я досі могла чути, як сильно б’ється її бідолашне серденько від страху. За деякий час у кущах посеред саду знову щось завило, а одразу ж потому пролунав звук розбитого скла, і скалки посипалися на підлогу.

Порив вітру розсунув штори у розбитому вікні, і ми побачили голову величезного страшного сірого вовка.

Матінка з переляку закричала, підскочила з ліжка, хапаючись за все, що траплялося їй під руку. Серед інших речей вона вхопилася й за вінок, який доктор Ван Гелсінґ наказав мені носити на шиї, і зірвала його з мене. Секунду чи дві вона сиділа, вказуючи на вовка, а з її горла вихоплювалося якесь булькотіння. Раптом вона впала, ніби вражена блискавкою, вдарившись головою об моє чоло, через що в мене на мить закрутилося в голові.

Здавалося, що кімната і все умеблювання в ній кружляють навколо мене. Я дивилася на вікно, але вовча голова зникла, і цілі міріади маленьких цяточок, здавалося, занесло вітром у кімнату через розбиту шибку; вони закружляли навколо, ніби стовпи пилу, що з’являються під час самуму в пустелі, як їх описують мандрівники. Я спробувала поворухнутися, але на мене подіяли чари, до того ж на мене тиснуло тіло бідолашної матінки, яке, здавалося, вже встигло охолонути, бо її серденько вже не билось, і я на якийсь час знепритомніла.

Здається, минула якась мить, але це було дуже, дуже жахливо, поки я знову прийшла до тями. Десь поблизу пролунав дзвін. Завили сусідські собаки, і, здається, у наших кущах заспівав соловей. Я заціпеніла і почувалася розбитою від болю, страху і слабкості, але спів солов’я здався мені голосом моєї померлої матінки, що повернулася, аби заспокоїти мене. Напевно, шум розбудив і слуг, бо я почула, як за моїми дверима тупотять їхні босі ноги. Я покликала їх, і вони увійшли. Побачивши, що сталося і хто лежав на мені на ліжку, вони скрикнули. Через відчинене вікно увірвався вітер, і двері затріснулися. Я звелася на ноги, коли слуги зняли з мене тіло моєї матінки, вклавши її на ліжку і прикривши простирадлом. Вони були такі налякані та знервовані, що я наказала їм спуститися в їдальню і перехилити по келиху вина. Двері від протягу на мить відчинилися і знову зачинилися. Прислуга аж завищала, а мені здалося, що хтось увійшов у їдальню. Я підняла квіти і поклала на груди моїй бідолашній матусі. І тут-таки я пригадала, щó доктор Ван Гелсінґ наказав мені, але я не схотіла забирати їх назад, крім того, я накажу, щоб хто-небудь зі слуг тепер чергував біля мене. Мене здивувало, що покоївки надто довго не вертаються назад. Я покликала їх, але відповіді не було. Тому я вирушила в їдальню поглянути на них.

В мене серце мало не зупинилося, коли я побачила, що сталося. Всі чотири покоївки безпорадно лежали на підлозі, тяжко дихаючи. Графин із хересом стояв на столі наполовину порожній, і у приміщенні відчувався дивний різкий запах. Я підозріло понюхала карафу. З неї линув запах настоянки опію. Поглянувши на сервант, я побачила, що пляшечка з ліками, що їх прописав моїй матусі лікар, була порожньою. О! Що ж мені діяти? Що ж мені діяти? Я повернуся назад у кімнату до матері. Я не можу покинути її, але я залишилася наодинці зі сплячими слугами, яким хтось підсипав наркотик. Наодинці зі смертю! Я не насмілююся вийти, бо що як почую протяжне виття вовка крізь розбите вікно?

Повітря, здається, наповнене цяточками, що пливуть і кружляють на протязі з вікна, і горять блакитні тьмяні вогники. Що ж мені робити? Затули мене, Господи, від біди цієї ночі! Я маю сховати цей папір на грудях, де його знайдуть, коли прийдуть виносити мене. Моя матуся відійшла в інший світ! Тепер моя черга. Прощай, любий Артуре, якщо я не врятуюся цієї ночі. Бережи тебе Боже, і Боже, допоможи мені!

18 вересня

Я негайно виїхав у Гілінґем і прибув туди швидко. Залишивши кеб біля воріт, я рушив стежкою. Я тихо постукав у двері й подзвонив, намагаючись зробити це якнайтихіше, бо боявся потурбувати Люсі або її матір, і сподівався, що до дверей підійдуть лише слуги. За деякий час, не отримавши відповіді, я знову постукав і подзвонив, і знову жодної відповіді. Я проклинав лінь прислуги, яка, напевно, ніжилася у ліжку о такій годині, хоча зараз була десята. Я знову подзвонив і постукав, цього разу сильніше, але знову мені ніхто не відчинив. Досі я проклинав лише прислугу, але тепер мене посідав неймовірний страх. Чи це мовчання є наступною ланкою в ланцюзі фатуму, який, здається, чимраз сильніше затягувався навколо нас, чи це був будинок смерті, до якого я прибув запізно? Я знав, що хвилини затримки, чи навіть секунди, для Люсі можуть значити те, що години небезпеки, якщо вона знову перебуває у тому жахливому стані. Я обійшов навколо будинку, намагаючись відшукати якийсь інший вхід.