Терру жодного разу не поскаржилася на втому, та коли невдовзі, трохи перепочивши, Ґоя запитала: "Ну що, підемо далі?", дівчинка, вмостившись на камені біля дороги поміж неозорими обширами неба і моря заперечливо похитала головою. Припікало сонце, і відтоді як вони снідали у виярку, було пройдено вже чималенький шлях.

Ґоя дістала пляшку з водою, і вони вгамували спрагу; потому жінка витягла торбинку з родзинками та горіхами і подала дитині.

— Звідси вже видно те місце, куди ми йдемо, — сказала Ґоя, — і я б хотіла, щоб ми дісталися туди ще завидна. Я боюся за Оґіона. Тобі, звісно, буде нелегко, але ми підемо повільніше. Зате вже нині заночуємо в теплі та безпеці. Візьми торбинку і заткни її собі за пояс. Родзинки зроблять твої ніжки сильними. Хочеш, я зроблю тобі патерицю — таку, як у чаклунів — щоб легше було йти?

Терру кивнула, продовжуючи жувати. Узявши ніж, Ґоя вирізала для малої міцну замашну палицю з ліщини, а потім, уздрівши повалену вільху, що нависла над дорогою, жінка відламала від неї гілку і, вправно обчухравши її, зробила добрячий ціпок і для себе.

Відтак вони рушили далі, і дівчинка теж потюпала по дорозі, наминаючи родзинки. Щоби трохи розважитися, Ґоя почала співати — пісні про кохання, пастуші співанки та балади, яких вона навчилася в Серединному Долі. Аж раптом посеред якоїсь із пісень її голос урвався. Жінка зупинилася, застережливо скинувши руку.

Її помітили четверо чоловіків, що йшли по дорозі назустріч. Було вже пізно ховатися в лісі, щоб дочекатися, коли вони підуть собі далі.

— Подорожани, — тихо промовила Ґоя, звертаючись до Терру, і рушила далі, міцніше стиснувши свій вільшаний ціпок.

Те, що розповідала Жайвірка про розбійників і злодіїв, не було звичним ремствуванням, яким хибують усі старші люди, нарікаючи, що тепер усе не так, як було колись, і що світ сходить на пси. Протягом останніх літ у тутешніх містах та селах справді бракувало миру і злагоди. Молоді хлопці поводилися зі своїми одноплемінниками, як чужинці, зловживаючи гостинністю, промишляли крадіжками і продажем краденого. Жебрацтво стало звичною річчю навіть там, де про нього досі не чули, причому жебраки до того знахабніли, що вигукували прокльони і погрози, коли їх чимось не влаштовувала милостиня. Жінки боялися ходити вулицями поодинці, і це їм, звісно, зовсім не подобалося. Зате деякі дівчата тікали з дому, аби пристати до злодійської ватаги. Але зазвичай не минало й року, як вони поверталися додому — понурі, вкриті синцями, та ще й вагітні. Серед сільських ворожок і знахарів ширилися чутки про якийсь дивний занепад їхнього ремесла: чари, які завжди лікували, тепер були безсилими; любовне зілля пробуджувало не пристрасне кохання, а вбивчі ревнощі; закляття більше не діяли і тоді, коли треба було знайти загублену річ. Але найгіршим, на думку знахарів, було те, що самозванці, які нічогісінько не тямили у мистецтві магії та її законах, не усвідомлюючи, наскільки небезпечно їх порушувати і переступати межі дозволеного, — отакі шахраї називали себе могутніми магами, обіцяючи своїм послідовникам не лише казкові скарби і силу, а навіть безсмертя.

На занепад магії журливо нарікали і Плющиха, ворожка із сусіднього села, і Бучок, знахар із Вальмута. То був розумний і скромний чолов'яга, котрий допоміг Плющисі зробити все можливе для того, щоб опіки Терру швидше загоїлись. Тоді він сказав Ґої: "Коли коїться щось подібне, то, як на мене, у світі починається доба занепаду і руїни. Скільки вже століть минуло відтоді, як у Хавнорі владарював справжній Король? Так далі тривати не може. Ми або знову станемо єдиною державою, або просто загинемо у полум'ї кривавих усобиць, коли острів повстане проти острова, сусід — проти сусіда, батько — проти сина..." — Бучок поглянув на неї дещо сором'язливим, але ясним і проникливим поглядом: "Каблучка Ерет-Акбе повернулася у хавнорську Вежу, — сказав він. — І я знаю, хто її туди привіз... То був знак... Безперечно, то був знак, що свідчив про початок нової доби! Але ми, по суті, знехтували цим знаменням. Короля у нас і досі немає. Як немає і єдності. Ми повинні знайти серце Земномор'я, повернути собі колишню силу. Хтозна, може, нарешті своє слово скаже наш Архімаг". — І довірливо додав: "Адже він із Ґонту родом".

Однак про наміри Архімага досі ніхто нічого не чув, як і не чути було про появу законного спадкоємця королівського трону. А життя тимчасом ставало дедалі гіршим і страшнішим...

І ось у такий лихий час, гамуючи страх і стримуючи гнів, Ґоя похмуро дивилася на чотирьох чоловіків, що стояли посеред дороги. Щоправда, тепер вони розступилися, ставши по двоє вздовж кожного узбіччя, тож Ґої з дівчинкою неминуче довелось би пройти між ними.

Однак удова спокійно крокувала далі, натомість Терру низько опустила голову і мало не наступала жінці на п'яти, тулячись до її широкої спідниці.

Один із чоловіків, плечистий гевал із чорними обвислими вусами, неприємно посміхаючись, спробував було заговорити:

— Гей, ви...

Але ту ж мить Ґоя перебила його грізним і гучним голосом:

— Ану, геть з дороги! — і підняла вгору свою вільшану палицю, так ніби то була чарівна патериця. — Я маю справу до Оґіона!

Ґоя впевнено пройшла повз розгублених незнайомців, Терру дріботіла за нею. Чоловіки, мабуть, подумали, що жінка погрожує їм чарами, і не наважилися її зачіпати. Можливо, втім, що на них вплинула сама лише згадка про Оґіона. А може, й справді у Ґої чи дівчинки все-таки була якась прихована сила? Так чи інакше, але коли вони обидві відійшли подалі, один із чоловіків сказав:

— Ні, ви бачили? — І сплюнув, щоб відігнати від себе лиху напасть.

— Справжня відьма зі своїм бридким поріддям, — додав інший. — Хай ідуть собі своєю дорогою!

А третій, молодик у смушковій шапці і короткій шкіряній куртці, навіть на хвилю затримався, стежачи за ними поглядом, сповненим огиди і жаху. І все ж, здавалося, що він от-от кинеться навздогін за жінкою та дівчам. До тями його привів чорновусий гевал, гукнувши:

— Ходімо, Спритнику! — І молодик у шкірянці подався слідом за приятелями.

За поворотом, коли постаті чоловіків зникли з-перед очей, Ґоя підхопила Терру на руки і щодуху дременула подалі звідти. Вона бігла доти, доки зовсім не знесилилася, а тоді опустила дівчинку на землю і довго-довго хапала ротом повітря, намагаючись перевести подих. Терру мовчала, розуміючи все без слів. Коли перегодом вони рушили далі, дівчинка взяла Ґою за руку, щоб не відставати від неї ні на крок.

— Ти вся червона, — зауважила Терру. — Як вогонь.

Вона рідко щось казала, бо й голос мала глухий і невиразний, проте Ґоя добре її розуміла.

— Я дуже розсердилася, — відповіла жінка, якось дивно посміхаючись. — А коли я серджуся, то червонію. Стаю червоношкірою, як дикуни із Західних островів... Оно, бачиш там попереду хати? То, мабуть, Діброва — єдине село у цій глушині. Тамечки ми з тобою і перепочинемо. Може, навіть молочка роздобудемо... А потім — якщо ти, звісно, зможеш іти — постараємося засвітла добратися до Соколиного Гнізда.

Дівчинка мовчки кивнула головою, а тоді підживилася жменею родзинок та горіхів зі своєї торбинки. Вони рушили далі.

Сонце давно вже сховалося за обрієм, коли вони нарешті минули село і побрели до самотньої Оґіонової хатини, що височіла на вершечку Великої Кручі. У небі, над чорним купинням хмар, над розбурханою морською безоднею, займалися зорі. Вечірній бриз хилив додолу миршаву траву. На вигоні за невеличким будиночком мекнула коза. А в єдиному вікні хатини жевріло тьмяне жовтувате світло.

Ґоя сперла на стіну біля одвірка їхні — свою і Террину — палиці, взяла дівчинку за руку і постукала.

Відповіді не було.

Тоді вона рвучко прочинила двері і увійшла до господи. Полум'я у вогнищі вже давно погасло, жар іще конав під шаром сірого попелу, одначе на столі світився крихітний каганчик, а з сінника, постеленого просто на долівці в кутку кімнати, озвався Оґіон:

— Заходь, Тенар.