— Він лежав отут. Хек. Просто там, де ми... — Гед заворушився, намагаючись щось заперечити. — Тепер ти справді чоловік, — продовжувала Тенар. — Зрешетив іншого чолов'ягу — раз. Не побоявся лягти з жінкою — два. Ось так, по-моєму, і має бути.

— Тш-ш-ш! — прошепотів він, повернувся до неї і поклав голову на її плече. — Помовчи.

— Не помовчу. Геде, бідний чоловіче! У моєму серці — ніякого жалю, тільки жага справедливості. Любов — це й усе, що є у мені привабливого. Геде, не бійся мене! Коли я вперше тебе побачила, ти був чоловіком! Знаєш, що робить чоловіка чоловіком? Не зброя, жінка, магія чи якась інша сила, а тільки він сам.

Вони лежали, огорнуті теплом і приємною тишею.

— Розкажи мені що-небудь.

Гед щось мляво промимрив через сон.

— Як ти зміг розчути, що вони розмовляли? Ну, Хек, Спритник і той третій? Як сталося, що ти опинився тут саме тоді, коли це було вкрай потрібно?

Гед підвівся на ліктях, щоб розгледіти жінку. Його обличчя було сповнене ніжністю, напрочуд спокійне, відкрите і вразливе, тому Тенар не змогла утриматись від спокуси поцілувати його. Вони міцно обнялися, а потім уже розмовляли без слів.

* * *

Залишалося лише залагодити деякі формальності. Як найстарша на хуторі, Тенар мала сказати Ясноводові та іншим робітникам, що місце "старого хазяїна" займає найнятий робітник. Зробила це вона швидко й особливо не вагаючись. Робітники їй жодним словом не заперечили, та й шкоди їм від того не було. Подальші перспективи господарства були вельми примарні через відсутність спадкоємця чи правонаступника чоловічої статі. Успадкувати садибу мав син Кременя, який зараз нипав десь у морях, і вдова просто порядкувала тут до його повернення. У випадку її смерті цим би зайнявся Ясновод. А якби Іскрик так і не успадкував батькового господарства, ним заволодів би далекий родич Кременя з Кахеданана. Дві родини, які не мали своєї землі, а працювали й жили тут, займаючись господарством, могли не боятися, що новий господар прожене їх, ким би не був обранець чи навіть новий чоловік Тенар. Проте вдова побоювалася, що вони можуть обуритися такою невірністю до пам'яті Кременя, котрого, зрештою, вони знали навіть довше, ніж вона. Тож Тенар аж гора впала з плечей, коли вона збагнула, що ніхто жодним словом її не засуджує. Яструб завоював прихильність людей одним ударом вил. Та й що поганого в тому, що жінка приводить у дім чоловіка, котрий зможе її захистити? Ну, а якби вона потягла його в ліжко, то що ж, удовині апетити всім відомі. Бо ж хай там як, вона була іноземкою.

Назагал, селяни були майже такої ж думки. Трохи потеревенили, похихотіли — та й по всьому. Здається, залишатися в очах оточуючих поважною панією було легше, ніж гадала тітонька Слань. А може, просто старі речі дешево ціняться. Ніхто її не засуджував, але саме тому Тенар почувалася спаплюженою і приниженою. Нехай би вже краще огудили. І тільки Жайвірка не турбувала її сумління, не лізла в душу, не запитувала і не радила. Для неї не існувало понять "чоловік", "жінка", "вдова" і "чужоземка", вона просто дивилась на Геда і Тенар — щиро, зацікавлено, радо, навіть трохи заздрила їм.

Жайвірка не сприймала Геда крізь призму таких слів, як "пастух", "наймит", "вдовиний райця[10]", а бачила його таким, який він є, і це дозволяло їй помітити чимало незвичного. Він тримався значно гідніше і водночас простіше, ніж усі знайомі їй чоловіки, та й це ще було не все. Відчувалася у ньому якась величина, ні, не зріст, звичайно, не плечистість, а велич розуму та душі.

— Щось не дуже схоже, щоб він усе своє життя пас кіз, — сказала якось Жайвірка до Плющихи. — Про світ йому відомо більше, ніж про ведення господарства.

— Я гадаю, що він — чаклун, якого прокляли чи позбавили сили, — відповіла відьма. — Таке трапляється.

— Ага, — підтвердила Жайвірка.

Слово "Архімаг" було надто величним і пишномовним, її уява співвідносила його з далекими краями і палацами, але аж ніяк — із чорнооким сивим чоловіком. Та Жайвірка ніколи й не намагалась їх пов'язати. Зв'язавши їх воєдино, вона назавжди б утратила безпосередність у спілкуванні з Гедом. Згадуючи проте, що він колись міг бути магом, вона ніяковіла, та варто було їй зараз знову побачити Геда, і колишня невимушеність одразу ж повернулася до неї. Він саме сидів на одній зі старих яблунь у саду і відпилював відмерле галуззя. Забачивши Жайвірку, чоловік радісно їй щось прокричав. "Ну викапаний тобі Яструб, — подумала Жайвірка, — диви, як умостився на гілці!" — Вона помахала йому рукою у відповідь, усміхнулася і пішла далі.

Тенар не забула того, про що запитувала у Геда, коли вони лежали біля вогнища під кожухом. Через кілька днів чи місяців — час у цій скутій зимою господі збігав для них дуже приємно і легко — вона знову повернулася до цієї теми.

— Ти так і не розповів мені, — почала вона, — як зміг почути те, про що шепотілися на дорозі ті негідники.

— А я думав, що казав. Я ж зійшов з дороги і причаївся відразу, як почув, що позаду хтось іде.

— Чому?

— Бо був один і знав, що тут бродять якісь ватаги.

— А, ну так... І коли вони тебе минали, Хек саме говорив про Терру?

— По-моєму, він говорив про Дубівці.

— Ну що ж, цілком правдоподібно. Що тут ще скажеш. — Гед знову ліг, розуміючи, що вона йому не довіряє, і зачекав. — 3 чаклунами трапляються такі речі, — додала Тенар.

— Не тільки з чаклунами.

— Можливо.

— Кохана, чи не хочеш ти... зробити так, щоб я став тим, ким був?

— Ні. Зовсім. Навряд чи це було би розумно. Де би ти був зараз, якби надалі залишався магом? — Вони лежали на величезному дубовому ліжку, закутавшись в овечі і пухові ковдри, бо вогнища в кімнаті не було, а мороз цієї ночі подужчав, як завжди після снігопаду. — Та ось що мене цікавить. Чи є ще щось окрім того, що ти називаєш силою? Щось таке, що передує їй? А може, і таке, що сила — лиш один з його виявів? Так, саме так. Оґіон казав колись, що ти, перш ніж отримати бодай якісь знання і чародійські навички, уже тоді був магом. Народжений магом, так він казав. От я собі й подумала: щоб мати силу, потрібно мати вмістилище для неї. Порожнечу, яку необхідно заповнити. І що більша ця порожнеча, то більше сили вона вмістить. І навіть коли сила не з'являлася, зникала чи марнувалася — вона однаково була.

— Ота порожнеча? — перепитав Гед.

— Порожнеча — це якщо одним словом. Та, може, я і помиляюся.

— Може, можливість? — припустив Гед, хитаючи головою. — Щось таке, що може бути... чи стати.

— Гадаю, що там, на тій дорозі, в потрібному місці та у потрібний час ти опинився через те... Ну, тому, що з тобою це буває. Ти не сам туди прийшов. Тебе наче щось вело. Але це була не "сила". Це просто сталося з тобою. Через неї... через порожнечу.

Подумавши хвильку, Гед відповів:

— Ти кажеш майже те, що я ще підлітком почув на Роуку. Нас вчили, що істинна суть магії — робити тільки те, що повинно робитися. А тут ми зайшли трохи далі. Не ти щось робиш, а роблять з тобою...

— Я сама цього до кінця не втямлю. Мені це більше нагадує обставини, що спричиняють правильні вчинки. Хіба не ти прийшов і врятував мені життя? Хіба не ти нахромив на вила Хека? Оце й були вчинки, і не просто вчинки, а саме такі, які мусіли статися.

Гед знову подумав і запитав:

— Тебе часом не цього вчили, коли ти була Жрицею Гробниць?

— Ні, — Тенар легенько потягнулась, дивлячись у темряву. — Арсі стверджували інше: шлях до сили пролягає через жертвоприношення. Коли ти жертвуєш собою та іншими. Така собі оборудка: одне даєш — інше отримуєш. І знаєш, як на мене, тут все чесно. Але моїй душі було тісно: це за те, зуб за зуб, смерть за життя... Над нею ще є свобода. Вона вища за відплату, за спокуту. Свобода — вища за всі оборудки та рівноваги.